ЄМЕН

Листопад 2013

З Єменом мені пощастило, я примудрився потрапити туди між двома великими воєнними конфліктами, останній з яких триває дотепер. Причому вийшло це суто випадково.

Ми з моїм компаньйоном по бізнесу Сергієм Ярошем давно хотіли поїхати до Йорданії, подивитися на пустелю Ваді-Рам, походити по славетній Петрі. Довго планували, викроювали час і нарешті вирушили в подорож. Причому Сергій узяв із собою 16-річного сина. Йорданія дуже сподобалася, але з відпустки в нас залишалося ще кілька днів, і їх треба було кудись витратити.

Почали ми думати, куди б ще злітати з Йорданії. Ішов 2013 рік, і я тільки-но закінчив Європу та безпечні країни Азії. Хотілося чогось гарячішого, до того ж ми недавно успішно здійснили поїздку до Ірану. Найближчою та ще не відвіданою для мене країною була Саудівська Аравія. Але віз туди нам не дали, тому палець на карті змістився ще трошки на північ і вперся в Ємен. Ну, вирішили ми, Ємен так Ємен. Візу одержали в Йорданії й уже наступного дня вилетіли до Сани, єменської столиці.

Прилетіли пізно вночі. Прикордонникам дуже не сподобалися в нашому паспорті іранські позначки. Іран для єменців — гірше навіть, ніж Ізраїль. Там шиїти, тут суніти. Прикордонники викликали місцевого особіста, який довго й ретельно нас допитував — що ми робили в Ірані й, головне, що робимо тут. Туризм як причину вони не сприймали взагалі. Службіст лише криво посміхався: «Туристи? У Ємені? Ну-ну! То чого ви були в Ірані?». Наш багаж уп’яте перебирали вручну — шкарпетки окремо, труси окремо. І вп’яте ставили ті самі запитання, навіщо приїхали та що робили в Ірані. Урятувало нас втручання гіда, який серед ночі зателефонував якимось своїм впливовим друзям. Через півтори години допитів нас відпустили.

На вулицях нічного міста ні душі й непроглядна темрява. Кілька разів зупинившись на перехрестях, ми побачили вибиті шибки та зруйновані снарядами будівлі. Але в той момент не дуже на це зважали. Була глибока ніч, нерви нам вимотали півторагодинним допитом, і ми ледь на ногах стояли від утоми. Привезли нас до готелю, ми попадали в ліжка й вирубилися.

Тільки вранці змогли розгледітися. Навколо готелю височіла шестиметрова армована бетонна огорожа, обвита колючим дротом. В’їзд у внутрішній дворик закривали капітальні залізні ворота. Вони були посилені навареними балками й відчинялися вбік, як у в’язницях. Це щоб ворота не можна було протаранити. За ними лежали три ряди шипів — коли заїжджала машина, їх прибирали. Перед воротами стояв натуральний бронетранспортер з гарматою та автоматниками. Ми подивилися на всі ці заходи безпеки й трохи напружилися. За ступенем захищеності наш готель більше був схожий на Форт-Нокс, ніж на чотиризірковий заклад гостинності. Але що вдієш, ми вже тут.

Гідом у нас був професор філології Єменського університету. Ми здивувалися — цілий професор! Як виявилось, оплата за нашу екскурсію перекривала його платню в кілька разів. Професор досить стерпно розмовляв російською й постійно торочив про те, які хороші часи були, коли СРСР допомагав Ємену. Особливо часто він згадував, як їздив до Москви на запрошення Університету дружби народів і як смачно годували в їдальні тамтешнього гуртожитку.

Крім професора, нас супроводжував майор місцевої держбезпеки з величезним пістолетом Desert Eagle. Навіщо йому потрібна така гармата, було неясно — дуло стирчало з-під піджака, і вигляд він мав досить комічний. Утім, зброї майор ніколи не діставав. Якщо навколо починалися якісь незрозумілі рухи, просто тихо розмовляв з місцевими, і ті кудись умить зникали. Я не втримався й запитав: «Може, вам компактніший пістолет підібрати, щоб дуло не стирчало?». Він здивовано подивився на мене й сказав, що якраз і носить цю важенну гармату, щоб дуло стирчало. Інакше ефект не той.

Нарешті ми виїхали на першу екскурсію містом. Почалася вона зі вступу про безпеку. Ось тут ми й прозріли. Гід намагався змалювати обстановку пом’якше, і все одно картина виходила не дуже райдужна.

ВІЙНА ТА БЕЗПЕКА

У 1962 році помер єменський шах. Військовики скористалися ситуацією, вчинили переворот і проголосили Єменську Арабську Республіку. Після цього в країні почалася восьмирічна громадянська війна між роялістами та республіканцями, яка в підсумку привела до поділу на Південний і Північний Ємени. Південному дуже потрібні були танки й патрони, тому уряд терміново оголосив про початок побудови соціалізму. І, як це буває, відразу потекли гроші й танки із СРСР. У 1974 році до влади прийшов президент Салех, який правив Єменом наступні 38 років.

Південний Ємен будував соціалізм і люто воював з Єменом Північним. Але до 1990 року в СРСР скінчилися гроші, й два Ємени вирішили об’єднатися. У січні 2011 року в країні спалахнула революція проти незмінного президента товариша Салеха. Майже рік тривала війна. Закінчилося все ракетним обстрілом президентської резиденції. Кажуть, одна особливо влучна ракета влетіла просто в спальню до Салеха. Він залишився живим, але потім пів року лікувався в Саудівській Аравії. Коли видужав, опозиція йому прямо заявила, що ракет має багато. Салех подумав, що йому такий цирк на старість зовсім не потрібен, і відмовився від влади. У 2012 році в Ємені відбулися президентські вибори.

Громадянська війна припинилась, але країну облюбувала «Аль-Каїда». У день, коли ми прилетіли, вчинили замах на представника ООН у Ємені та викрали двох білорусів-контрактників. У трійці найнебезпечніших країн Ємен посідає почесне друге місце. Ми прозріли! Але було запізно…

САНА

Сана — одне з найдавніших у світі міст, де досі живуть люди. За легендою, заснував її Сим, один із синів Ноя, від якого й пішли всі близькосхідні народи. Історики оцінюють вік Сани в 5000 років. Про неї йдеться навіть у казках «Тисячі й однієї ночі», а пророк Магомет особисто схвалив будівництво в Сані першої мечеті. Навіть у наші дні, коли населення столиці зросло до двох мільйонів осіб, вона залишилася практично такою, як і століття тому.

Уся територія старого міста обнесена фортечним муром. Більшості будівель тут сотні років. Фасади прикрашені складними бордюрами й гарними вікнами в традиційному арабському стилі. Із загального вигляду старе місто не сплутаєш ні із чим, я називаю таку архітектуру «ПРЯНИЧНІ БУДИНОЧКИ».

Традиційним будматеріалом у Ємені є випалена глина. Усі цеглини мають різні відтінки коричневого. І ось на цьому світло-коричневому тлі стін з білого гіпсу роблять дуже вигадливі орнаменти навколо віконних прорізів і вздовж карнизів. Виходять такі «пряники»: світло-коричнева основа, прикрашена білими «кремовими» орнаментами.

Кожний будинок має від трьох до п’яти поверхів, і що вищий поверх, то він престижніший. Раніше внизу містився загін для худоби, тепер там облаштовують магазини або майстерні. На другому поверсі традиційно зберігали зерно та припаси. Житлові кімнати зазвичай починаються з третього поверху, де мешканці збираються родинами, приймають гостей, їдять і сплять. На четвертому є одна велика кімната, яка називається «диван». Її використовують для великих свят чи особливих подій. У будинках не завжди є електрика та каналізація, але люди в них досі живуть.

Перше, що впадає в око в Сані, — усі чоловіки ходять у білих туніках, зверху надягають піджак та обов’язково мають за поясом кривий кинджал. Кинджал називається ДЖАМБІЯ, і він не змінював вигляду ось уже кілька тисячоліть. З найдавніших часів клинки із широким двосічним вигнутим лезом були поширені в народів Близького та Середнього Сходу. Але до нашого часу джамбія збереглася тільки в Ємені та Омані. Чесно кажучи, спочатку все це здавалося досить загрозливим. Уявіть — виходите ви на вулицю, а там усі з кривими кинджалами. Перші пів години ми реально чекали, що от зараз вони всі накинуться й почнуть нас різати. Але ні, джамбія тут радше традиційний чоловічий аксесуар.

Джамбію не можна назвати справжньою зброєю, її використовують переважно для побутових потреб — щоб обробити тушу ягняти або нарізати гілок ката. Здебільшого лезо виковують з підручних матеріалів — старої непотрібної пилки чи іншого металевого виробу. Якість сталі відповідна.

Найцінніше в джамбії — це руків’я, яке роблять із різноманітних матеріалів, буває із цінних порід дерева чи з рога. Найдорожчі екземпляри прикрашають сріблом. Джамбію носять усі чоловіки, навіть держслужбовці. Є закон, що зобов’язує в держустановах до початку робочого дня здавати джамбію охороні. Але впливові люди ніколи з нею не розлучаються. Утім, автомат Калашникова теж є майже в кожній родині.

Ще впадають в око повністю закутані в чорне жінки. Жодних тобі відкритих облич. Усе наглухо закрите, і жодних послаблень. Навіть у такому наглухо закритому вигляді фотографувати жінок не можна. Чоловіки, навпаки, частенько позують з войовничим виглядом. Жінки взагалі намагаються бути непомітними. Щоразу, коли ми заходили в магазин або заклад харчування, жінки швиденько залишали приміщення.

Але найдужче я здивувався, побачивши, що більшість чоловіків ходять, тримаючись за руки. Ось уявіть собі картину: двоє мужиків у білих туніках і з величезними кинджалами за поясом ідуть, узявшись за ручки. У мене очі на лоба полізли. З максимальною нейтральністю в голосі я поцікавився в гіда: «А чого це вони так ходять?». Той, не розуміючи, подивився на мене й спокійно відповів:«Друзі вони». Друзі! Стало ще незрозуміліше та підозріліше. Тільки пізніше, коли гід помітив наші косі погляди й зрозумів, до чого ми це запитували, він пояснив, що в Ємені справді так заведено ходити друзям, без будь-якого підтексту. Так і є, ми потім бачили навіть поважних дідусів, які йшли, узявшись за ручки. Традиції такі.

КИНДЖАЛИ, АВТОМАТИ, КАВА й ТАРІЛКА

Гуляючи старим містом, ми прийшли до його серця — ринку. Тут усе поділено на квартали, кожний з яких має свою спеціалізацію. Є ряд вулиць, де продають суто каву, інші торгують зерном або медом. Це навіть і не ринок, а радше район міста — такий він великий.

Чого тут тільки нема — цілі квартали продають каву в зернах, родзинки, кукурудзу й інші продукти. Дуже багато крамниць торгують сріблом. Ювелірні вироби тут, хоч і автентичні, проте дуже грубі.

Оскільки немає туристів, відповідно, не знайдеш і сувенірних крамниць. Зате повно магазинів, які продають джамбії. Адже жоден пристойний єменець без кинджала на вулицю не вийде. Звичайно, я теж купив джамбію. Довго вибирав: варіантів були десятки, один від іншого кращий. Потім ще довелося довго помучитися над вибором пояса під джамбію. Адже такий кинджал пристойні люди носять на спеціальному широкому поясі, зробленому із золотої парчі з інкрустаціями.

Після купівлі джамбії господар крамниці побачив у нас платоспроможних клієнтів і попросив мене піднятися на другий поверх. Мені стало цікаво. Піднявся. Там просто на дощаній підлозі лежало штук десять автоматів АК-47 і кілька дуже старих пістолетів-кулеметів Шпагіна. Калашникові хазяїн готовий був віддати за 200 доларів, а ПКШ — за 160. Казав, що ще американська штурмова гвинтівка М-16 є, але по неї треба йти на сусідню вулицю. Я чемно відмовився, пославшись на те, що з такою поклажею в літак не пропустять. Хазяїн з надією сказав, що якщо я хвилююся за габарити, то в нього є класні пістолети з різьбленими руків’ями. І сказав серйозно, без жартів. Гадаю, якби йому довелося подорожувати літаком, то він би сто відсотків узяв у політ свою джамбію. Ні, ну як без кинджала летіти? Довелося ще десять разів перепросити й чемно відмовитися.

Також на пораду гіда спробували єменський гірський мед — справжній, без хімії. Хімія тут коштує дорожче від натурального меду.

Звичайно ж, я витратив кілька годин на пошуки тарілки до своєї колекції. Не повірите, та коли базаром поширилася чутка, що дивний білий шукає тарілку на стіну, людей двадцять, не менше, бігало, вишукуючи потрібний мені товар. Такого поняття, як сувенірна тарілка, тут просто не існує, тому зрештою знайшли якусь зовсім стару, яку зняли зі стіни начальника охорони ринку.

Правда, тарілка була хоч і гарна, але без явних знаків, що це Ємен. Я трохи засмутився. Треба сказати, хлопці на ринку дуже добродушні та чуйні. Торговці поплескали мене по плечу й сказали, щоб я не хвилювався. Дуже швидко знайшли художника, який, узявши символічну плату наперед, пообіцяв розмалювати мені потрібну тарілку за ніч. І не обманув — наступного ранку на рецепції готелю я знайшов уручну розписаний виріб — тут були і джамбія, і парчевий пояс, і напис «Ємен», усе як треба.

КАТ

Практично всі чоловіки в Ємені жують кат. Це легкий наркотик, який міститься в листі певного куща. Його так і продають — пучок гілок з листям. Жування ката є істинно єменською традицією — тут це не пагубна звичка, а стиль життя. Кат у Ємені законодавчо дозволений.

Сік рослини тонізує, дає легке відчуття ейфорії та спокою. Відразу після обіду всі чоловіки міста починають жувати листя, засовуючи його за щоку. Ідеш ринком, і кожний торговець — із величезною ґулею на щоці. Добре, хай торговець, але коли машину зупиняє охоронець, а в нього щока віддувається від кату, а на плечі автомат, — оце вже неприємно.

В’язка хорошого кату коштує три долари, а для Ємену це великі гроші. Пересічний житель країни витрачає приблизно третину свого денного заробітку на кат. Ба більше, зілля ще й згубно на економіку країни впливає. Основний експортний продукт країни — кава, але останнім часом дедалі більше її плантацій вирубують і висаджують натомість кат.

ВИЗНАЧНІ ПАМ’ЯТКИ

У західній частині ринку розташована велика мечеть АЛЬ-ДЖАМІ АЛЬ-КАБІР. Це одна з найдавніших мусульманських святинь у світі. Вважають, що вона побудована ще за життя пророка Магомета.

Я з душевної простоти зняв кросівки й спробував увійти в мечеть. Не встиг зробити й двох кроків, як мене м’яко взяли під руки і винесли з храму. Я навіть спочатку не зрозумів, що сталося. Ось я в мечеті, а ось уже на вулиці босоніж. Наступну спробу зробив Сергій, його винесли ще швидше. Без слів, дуже чемно взяли, підняли, винесли й поставили. Виявилося, що невірним до мечеті заходити не можна. Але, треба віддати належне, усе було дуже коректно.

Готель «БУРЖ-АЛЬ-САЛАМ» («Вежа світу») розташований у самому центрі старого міста. Це тут начебто найвища будівля. У готелі — єдиний ліфт у всьому старому місті. Господиня закладу — сирійка, і це єдина жінка в Ємені, чиє обличчя ми бачили.

Через бойові дії останні кілька років у Сані не було туристів, усі готелі в старому місті закрилися, цей єдиний залишився працювати. Тому кожному туристові тут безмежно раді. Господиня сама показала нам усі номери та напоїла нас чудовою кавою на оглядовому майданчикові на даху. Звідти відкривався надзвичайно гарний краєвид Сани. Тут-таки, на останньому поверсі, є велика кімната для жування кату. Ми в ній сфотографувалися. Кат не жували, але багато знімали місто з висоти.

Найгарніша сучасна будівля Сани — це, безумовно, МЕЧЕТЬ САЛЕХА. Побудовано її зовсім недавно коштом попереднього президента Салеха. Гід сказав, що будівництво потягло на 60 мільйонів доларів. Мечеть просто величезна, уміщує майже 45 тисяч осіб. Має шість височенних мінаретів заввишки понад 100 метрів кожний.

Ємен — найбідніша країна Близького Сходу. Убогість повна. І тут посеред цієї бідності стоїть отака гарнюща величезна будівля. Мечеть просто вражає. Її зведено зі сліпучо-білого каменю, тонкі мінарети спрямовані в небо, на кожному сяють укриті золотом півмісяці. Храм видно практично з будь-якої високої точки Сани. І навколо мечеті — єдина в країні чиста, без куп сміття, галявина.

На щастя, до цієї мечеті нам дозволили зайти. На вході зустріла замотана в чорне панянка, яка дуже непоганою англійською почала схиляти нас просто негайно перейти в іслам. Навіть брошурки російською дала. Усередині — великий зал з величезним килимом. Причому килим цільний, його ткали аж три роки. Чудові люстри, усе в мармурі. Дивовижно!

Третього свого дня в Ємені ми поїхали за місто подивитися ВАДІ-ДАХР — дуже гарний замок у типово «пряничному» єменському стилі. Унікальність будівлі в тому, що вона стоїть на самій верхівці стрімкої скелі, неприступної з усіх боків. Ваді-Дахр вважають головною візитною карткою якщо не всієї країни, то вже Північного Ємену точно. Раніше це була резиденція імама — єменського правителя й духовного лідера. Перед підйомом до самої резиденції росте величезний кактус, на якому деякі туристи взяли моду розписуватися. Відвідувачі джамбіями видряпують свої послання прямо на листку рослини. Я навіть знайшов напис «Лена Воронеж 2006 год».

НІЧНИЙ БІЙ

Нашої другої ночі в Ємені ми прокинулися від оглушливих пострілів. Буквально за три квартали чулися черги з автоматів і вибухи гранат. Десь поруч ішов справжній вуличний бій.

Уся охорона готелю піднялася по тривозі й метушилась у дворику, перевіряючи спорядження та готуючись до відбиття можливої атаки. Я швидко вдягнувся, узяв паспорт, гроші й зайшов у сусідній номер, де жив Сергій із сином. У готелі зненацька зникло світло. Ми стали обабіч вікна і почали обережно визирати та оглядати місцевість.

Дмитро, син Сергія, намагаючись відзняти те, що відбувається, висунувся у вікно, і тут постріли пролунали зовсім близько. «Лягай!» — крикнув Сергій, давши йому потиличник для швидшого засвоєння команди. Ще кілька хвилин з різних боків чулися постріли, але було зрозуміло, що бій стихає. Через пів години світло в готелі увімкнулося.

Ми видихнули. Обмацали себе й оглянули кімнату. Дмитра ніде не було. Кімната зовсім невелика, з меблів тільки два ліжка й тумбочка. Але хлопець зник. Сергій схопився за серце — усе, викрали, узяли в заручники.

Раптом звідкись пролунав здавлений видих і тихий шепіт: «Витягніть мене звідси!». Я заглянув під ліжко. Дмитро лежав там. Точніше не лежав, а був приплющений. Ліжка в номері дуже низькі, сантиметрів 30 над підлогою, не більше. На чистому адреналіні, та ще й з прискоренням від потиличника хлопець якось зумів залізти під ліжко, а ось назад вибратись уже не зміг. Довелося нам удвох піднімати важенний предмет умеблювання над підлогою, щоб хлопака виліз. От недаремно кажуть, що в страху очі великі.

Уранці ми дізналися, що недалеко від готелю знищено великий загін «Аль-Каїди». Застерігаючи від погіршення ситуації в країні та потенційної небезпеки для туристів, нам порадили їхати далеко за місто, тому ми не побачили ні Тули, ні Кавкабана, ні Шибама. На жаль. Сподіваюся, я сюди ще повернуся.

Через вісім місяців після нашого візиту в Ємені почалася нова громадянська війна, яка триває дотепер. Нині Ємен — найнедоступніша для туризму країна. Начебто для відвідування відкрився єменський острів Сокотра, і я обов’язково туди полечу. Але дуже нудьгую я саме за пряничними будиночками Сани й мрію потрапити туди знову. Хочеться вірити, що на багатостраждальній землі Ємену все-таки настане мир, туди почнуть їздити туристи, адже там справді є що подивитися.

Докладніше про Ємен та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 450 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут: www.aroundworld.com.ua

1 383 просмотров