ТУВАЛУ

Дивовижна держава Тувалу розташована на купі острівців, атолів і просто скель, які стирчать із води, загальною площею лише 26 квадратних кілометрів. Усе населення країни — трохи більше ніж 10 тисяч осіб. Найбільший атол Фунафуті являє собою клаптик суходолу, площа якого 2 квадратні кілометри із чимось, і на ньому живе половина населення країни. Ширина острівця в найвужчому місці — 8 метрів, а в найширшому — менше як 300.

Увесь столичний атол можна обійти пішки за дві години. Однак Тувалу є повноцінною державою, членом ООН і різних регіональних союзів, вона має посольства в різних країнах світу. Тут є прем’єр-міністр, усі належні міністерства, поліція й навіть прикордонна служба. У Тувалу я прожив три дні й увесь час ловив себе на думці, що це все навколо не насправді — ну не буває таких держав.

На довершення всього, за оцінками науковців, через 20–30 років Тувалу має піти під воду. Рівень Світового океану постійно піднімається, а Тувалу практично пласка, її найвища точка — щось понад метр над водою.

Як може вижити країна, розташована на такій вузькій смужці землі посеред океану? Наприкінці 1980-х Британія, Австралія та Нова Зеландія створили трастовий фонд, до якого «влили» кількадесят мільйонів доларів. Увесь дохід від його інвестиційної діяльності надходить до Тувалу. Це допомагає острів’янам не померти з голоду.

Дещо Тувалу заробляє сама. Наприклад, вона вдало продала право на інтернет-домен «.TV» американцям. За ці гроші держава змогла вступити до ООН. Крім того, Тувалу друкує і продає колекціонерам свої марки. Раніше тувальці ловили рибу, але швидко зрозуміли, що простіше і вигідніше продавати ліцензії на вилов у своїх водах японцям. Ще донедавна хорошим заробітком було визнання держав типу Абхазії та Південної Осетії, але новий прем’єр-міністр від цієї практики відмовився.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Раз на три дні у Тувалу прилітає літак із Фіджі. Це єдина ниточка, що сполучає клаптик суходолу з рештою світу. Аеропорт на атолі Фунафуті малюсінький, термінал на три кімнати. Приліт і відліт — у тому самому приміщенні. Зате заповнювати потрібно аж чотири практично однакові анкети, причому всі забирає та сама людина.

Я прийшов до аеропорту через пів години після відльоту лайнера — там уже не було жодної людини. Порожні кімнати, відчинені двері — заходь спокійно.

Атол занадто малий, щоб мати окрему злітно-посадкову смугу, тому літаки сідають на звичайну дорогу, яку перекривають за пів години до приземлення літака. Потім літак вивантажує прибулих пасажирів, швидко вантажить тих, хто відлітає. Через 30 хвилин борт відправляють, і наступні три дні тут буде знову просто найширша в країні дорога. Нею їздитимуть мопеди і хлопчаки ганятимуть по ній у футбол.

Під час мого візиту в Тувалу там був лише один готель — «Фунафуті лагун». Заклад державний, приватних інвесторів не знайшлося. Його недавно відреконструювали, і навіть страшно подумати, який він був до того. Хоча жити, звичайно, можна. Гарячої води нема в принципі. Холодна є, але цівкою. Своїх джерел прісної води острів не має. Уся вода дощова, її збирають у величезні резервуари.

На сніданок завжди тости з пальмовою олією та джемом. На обід і вечерю щодня одне меню — риба з рисом або курка з рисом. Прямо як у літаку: вам курку чи рибу? Якщо звечора домовитися з кухарем, то на обід спеціально для вас приготують восьминога. Восьминога зранку ловить син кухаря. У нього це виходить не завжди, і тоді замовлення переносять на наступний день.

Мені пощастило — полювання було вдалим, восьминога піймали з першого разу. Правда, спосіб його приготування на острові мені не дуже сподобався. Бідолаху засмажують в олії, посипаючи дикою кількістю паніровки. У результаті виходить величезний шматок тіста, усередині якого ховається засмажений до стану гуми восьминіг.

На мій подив, у готелі, крім мене, ще були туристи. Чоловік і дружина з Німеччини, обом десь по шістдесят. І вони приїхали в Тувалу на дев’ять днів. Я кажу, людоньки, ви тут з глузду з’їдете. А вони сміються — мовляв, це ж кайф, коли ні телика, ні інтернету. Розважалися вони тим, що, купивши сто поштових листівок з тувальськими марками, цілими днями заповнювали їх і розсилали всім знайомим. Інші номери в готелі були заповнені китайцями.

Перший день я ходив по місцевості пішки. Забрів до порожнього аеропорту. Обійшов будівлю уряду, розташовану просто навпроти готелю. Міністерства, відомства, парламент — усе вміщується в одній триповерховій будівлі. Споруда найвища в країні.

Суто випадково натрапив на єдиний у Тувалу пам’ятник. Чесно минав його тричі, навіть не підозрюючи, що це саме пам’ятник. Виявилося, що оббита плитками пірамідка заввишки 60 сантиметрів — пам’ятник Єлизаветі II, яка відвідала Тувалу 1982 року. Усе, більше жодних пам’ятників у країні немає, це єдиний. Узагалі для Тувалу дуже властиве слово «єдиний». Єдиний супермаркет, єдиний пам’ятник, єдина пошта…

Потім мою увагу привернув звичайний житловий будинок жовтого кольору з якимись незрозумілими фанерними свічками на даху. Підійшов ближче і прочитав на шматку картону, що це єдина в Тувалу мечеть. І тут мене осяяло, що це зроблені з фанери мінарети! Я не втримався, постукав у будинок і запитав — чому ж фанерні? Відповідь була очевидною: інших будматеріалів тут немає. Цеглу чи камінь із Фіджі везти дорого, тому все роблять з фанери, навіть мінарети.

Поруч з аеропортом є аж два банки. Перший — Національний банк, там є кондиціонер, і там усі рятуються від спеки. Місцеві періодично заскакують у приміщення просто охолодитися.

Я теж так робив: проходжу поруч, зайду, посиджу на стільці кілька хвилин, охолоджусь і йду далі. Працівниці нічого проти цього не мають і навіть уже до такого звикли. На весь атол — лише кілька десятків кондиціонерів: у готелі, в урядовій будівлі, на пошті та в банку.

Другий — це Банк розвитку, який не видає й не приймає платежів і взагалі не надає послуг населенню. Це банк на випадок, якщо хтось захоче зробити пожертву на розвиток Тувалу. Австралія вирішить грошенят підкинути або якийсь колишній тувалець про батьківщину згадає. Утім, я до цього банку за три дні так і не потрапив, сарайчик був увесь час зачинений.

Своєї валюти Тувалу не має, повсюди використовують австралійський долар. Правда, є свої тувальські монети, на які я влаштував ціле полювання, вимінюючи їх у місцевих на сигарети, батарейки й австралійські долари. Звичайно, кредитних карток ніде не приймають.

Главою держави Тувалу є прем’єр-міністр. Його резиденція — за сто метрів від аеропорту. Звичайний будиночок під шифером. Перед входом стоїть старий велосипед його сина. За бажання до пана прем’єра можна постукати й викласти всі проблеми безпосередньо, минаючи приймальню, якої, власне кажучи, і немає.

На цьому мій перший день у Тувалу закінчився, і я звалився спати на тверде, як бетон, ліжко.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Домовився з водієм готелю, щоб він повозив мене островом на машині. Усе-таки в спеку ходити пішки — задоволення на любителя. Хоча більшість населення користується мопедами, кілька автівок на острові все-таки є. Дорога від готелю до південного краю атола й звідти в протилежний кінець зайняла із численними зупинками лише дві години. А взагалі з краю в край можна доїхати за 30 хвилин.

Я спеціально зупинився і зняв відео в найвужчому місці Тувалу — ширина країни там ледь сягає 8 метрів. Стоїш на східному кордоні й можеш доплюнути до західного узбережжя. Де ще таке реально зробити?

На південному краї атола розташований смітник, тут трамбують і закопують усі відходи. Із цим Тувалу пощастило, бо на інших подібних атолах такого немає. Наприклад, на Кірибаті просто звалюють усі відходи в океан.

Будинки в місцевих дуже прості: фанера, залізна покрівля й тарілка, яка ловить телебачення Фіджі. З водою проблеми — майже в кожному дворі стоїть діжка для зберігання і збирання дощової води. Каналізації немає. Поруч із кожним будинком обов’язково є навіс, під яким у гамаках або просто на підлозі майже весь день сплять тувальці.

Зізнаюся, я теж спав під таким навісом. Першого дня, коли гуляв островом пішки, так утомився під палючим сонцем, що, проходячи повз один із будинків, попросив у хазяїна води. Той виніс і, подивившись на мою просяклу потом футболку, сам запропонував відпочити в холодку. Я присів на циновку і вмить вирубився. Господарі не будили. Проспав години півтори. Люди тут добрі: стомився турист із незвички, нехай поспить.

Вільної землі на острові немає. Узагалі. Тому діти, навіть одружившись, продовжують жити з батьками. Їм просто нікуди йти. Багатші добудовують другий поверх спеціально для молодят, але таких небагато.

Саме через відсутність вільної землі на атолі немає кладовища. Кожний ховає своїх близьких де може — зазвичай на березі, прямо навпроти дому.

Просто могили з плитою тут мало — треба побудувати навіс із огорожею. Іноді ці навіси роблять просто у дворі, але це по всій Океанії так ведеться.

СУПЕРМАРКЕТ

Усі житлові будинки в Тувалу стоять уздовж океану — можна пройти десять метрів, зайти в океан і піймати тунця хоч трусами. Але місцеві чомусь люблять купувати консервованого тунця в магазині. Так простіше.

У Тувалу є великий супермаркет. Правда, він більше схожий на склад — здоровенне приміщення під дахом із металопрофілю.

У супермаркеті величезний вибір консервів: поклади консервованої шинки СПАМ, консервований тунець, консервована макрель, консервовані ананаси… власне, у цьому супермаркеті все консервоване.

Рибалки є, але вони ловлять рибу лише для постояльців єдиного в країні готелю та двох китайських забігайлівок.

Окрім супермаркету, є кілька невеликих китайських магазинчиків, які торгують колою, сигаретами, локшиною швидкого приготування та іншими подібними дурничками

Китайців на острові багато, вони тримають магазинчики, майстерні й працюють у порту. Так, порт тут теж є, хоч і крихітний, — він обслуговує японські та китайські траулери.

МАРКИ

Як я вже писав, однією з основних статей доходу для країни є випуск марок. Завідує цією прибутковою справою Філателістичне бюро Тувалу. Друкують марки в Австралії, звідти ж їх розсилають по всьому світу колекціонерам. Власне, до Тувалу потрапляє лише мала частина видрукуваних марок для погашення та продажу поодиноким туристам.

Саме бюро являє собою одноповерховий сарайчик, у якому стоять столи з випущеними за рік марками, які можна відразу погасити й купити. Тут-таки — єдина на острові публічна точка доступу до інтернету: стоять два  компи з трубчастими моніторами.

Марки дуже прикольні: тут і природа, і тварини, і «Зоряні війни», і «Стар трек», і «Бітлз», і герої коміксів. Мені іноді здавалося, що місцеві дизайнери просто скачують гарні картинки з інтернету, друкують на хорошому папері, перфорують і продають як марки. На жаль, жодна листівка, надіслана з Тувалу, так до Києва й не дійшла. Вочевидь, занадто гарні марки були й комусь сподобалися.

СУВЕНІРИ

На острові не знайдеш ні сувенірних магазинів, ні ринків. Немає туристів, нема й сувенірів. Тільки в день прильоту літака кілька бабусь приносять до аеропорту свої вироби — намиста з мушель і віяла з пальм. Цього ніхто не купує, бо воно абсолютно безлике. Таке саме намисто можна купити на Фіджі по долару за низку.

Але мені пощастило, готельний водій сказав мені, що його знайомий робить на продаж оригінальні фігурки. Ми заїхали до нього додому познайомитися. Мужик тримає універсальну майстерню — лагодить машини, мопеди, чайники та мікрохвильовки. Крім того, має столярну майстерню й у вільний від роботи час любить вирізати фігурки з дерева. Фігурки прикольні — риби, пальми — і всі вони стоять у нього на холодильнику. Наче вітрина така для поодиноких покупців.

Інших адекватних сувенірів на острові немає. Я в мужика запитую:

— То чому не продаєш своїх виробів в аеропорту в день прильоту? За відсутності конкуренції товар же в тебе розмітатимуть!

— Ліньки, — відверто каже мужик. — Ще й з бабусями там стояти, ганьба яка!

Це такий острівний менталітет. Дерев’яну рибу я купив, звичайно, інших сувенірів же немає.

Вийшли у двір, закурили, і показав я йому на телефоні свою колекцію тарілок. Поскаржився, що Тувалу буде єдиною країною, з якої я тарілки не привезу. Мужик виявився патріотом, прикро йому стало за рідну Тувалу. Пішов у комору, знайшов там традиційну дерев’яну тарілку, у якій видовбав заглибинку для тувальського долара. Монета стала як рідна. Гадаю, це єдина у світі сувенірна тарілка з Тувалу.

Підсумую. Люди тут приємні — ледачкуваті, але добрі. Фотографувати можна все, що хочеш. Заходити можна куди хочеш. Тувалу цікава насамперед своїми розмірами — адже це й правда незвично, коли територія розміром зо дві вулиці твого міста грається в окрему повноцінну державу.

У Тувалу моя нервова система синхронізується з повільним похитуванням пальм і синім безмежним обрієм. Тут я відчуваю повне умиротворення. Головне — виставити заздалегідь будильник, що вирве тебе із цієї нірвани й нагадає про літак, який віднесе далі пізнавати світ.


Докладніше про Північну Корею та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

 


2 654 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.