СУРИНАМ

СІЧЕНЬ 2018

Чесно кажучи, від Суринаму я абсолютно нічого не очікував. Так, 179-та країна ООН, ще одна на моєму шляху. Але щойно опинився на вулицях його столиці Парамарибо, як закохався в це місто. Паррра-мари-бо!

Суринам — єдина країна в Південній Америці, державна мова якої — нідерландська. І архітектура тут уся теж від Нідерландів. Ой, яка ж тут архітектура! Вулицями міста можна ходити годинами й днями, розглядаючи кожний будиночок, багато з яких збереглися ще з XVIII століття. У 1667 році Велика Британія уклала з Нідерландами договір про обмін територіями — англійцям дісталася територія сучасного Нью-Йорка, а нідерландці забрали Суринам.

Суринам — найменша держава Південної Америки. Не найбагатша і не найбідніша. Половина країни майже безлюдна, усі основні поселення лежать уздовж узбережжя Атлантичного океану. «Парамарибо» в перекладі з місцевої мови означає «жителі великої води». Тут справді багато боліт і озер.

ПАРАМАРИБО

Гуляв вулицями суринамської столиці, а в навушниках лунала славнозвісна пісня «Парамарибо — город утренней зари». Насправді зоря тут звичайна, я перевіряв. Узагалі в пісні все перекрутили.

Пам’ятаєте?

Над белым городом я вижу лунный свет золотой,

Я слышу шепот перламутровых волн.

Цветут пунцовые кораллы, спит жемчужный прибой.

Город счастья — давний мой сон.

Неправда все! Парамарибо стоїть на річці Суринам, кілометрів за 20 від океану. Немає тут жодного прибою, хвиль і тим більше коралів.

Танцует море в стиле румба-пасадорес,

В такт ему шуршит песок.

Знову обман — румби немає, як і моря. На самому початку нідерландці завозили сюди африканців для роботи на плантаціях. Потім, коли рабство скасували, почали завозити індусів. Тому в Парамарибо можна почути що завгодно, тільки не румбу. Це автори із сусідньою Бразилією переплутали явно.

Я знаю, ждет меня по-прежнему твой пляж золотой

И камни белые твоих площадей.

Но я боюсь, что никогда я не увижусь с тобой,

Сказочной мечтою моей.

Немає тут пляжів узагалі. Нікому не спаде на думку влаштовувати пляж із виходом на каламутні води річки, яка ще й трохи смердить. Тож уся пісня — це яскравий приклад того, що буває, коли пишеш про щось, чого ніколи не бачив в очі. Хоча пісня все одно гарна, практично легендарна.

А от старе місто мені дуже сподобалося. Усі ці давні, але доглянуті будинки, чисті вулиці й білі фасади. Ніколи б не сказав, що я в Південній Америці. Весь час здавалося, що із сусіднього будинку вийде Шерлок Холмс, а з найближчого балкона на парасольці спуститься Мері Поппінс.

Не можна виділити якогось будинку, вони всі чудові й усі унікальні. Білосніжні, дерев’яні, з різьбленими балконами, високими колонами та широкими сходами. Неймовірне змішання англійської та нідерландської архітектури. Увесь центр ЮНЕСКО визнала пам’яткою культури.

Мені дуже сподобався повністю дерев’яний СОБОР ПЕТРА ТА ПАВЛА, побудований у ХІХ столітті. Як і в Гаяні, місцеві присягаються, що це найвища у світі дерев’яна церква, але, звичайно ж, вони помиляються. Будівлю собору видно здалеку завдяки його висоті та забарвленню, яке виділяє його на тлі білосніжності сусідніх будівель.

Внутрішнє оздоблення теж вражає: спокійні тони цінних порід дерева, колони до стелі, дивовижні дерев’яні барельєфи із життя святих.

Історичний центр плавно переходить у діловий. Ті самі старі будівлі ХІХ століття місцеві намагаються осучаснити, фарбуючи їх у яскраві кольори, вішаючи величезні рекламні плакати й замінюючи широкі балкони першого поверху на панорамні вітрини магазинів. Іноді виглядає цікаво, іноді незграбно й дико.

Багато будинків зносять і будують щось сучасніше. І це ще цікавіше спостерігати: ХІХ століття уживається зі століттям ХХІ. Ідеш вуличками старого Амстердама, які плавно перетікають в ультрасучасний шопінг-мол зі скла та бетону.

Правда, усе псують китайці, які без зайвого пафосу ліплять свої бетонні коробки, абсолютно не переймаючись їхнім виглядом в оточенні всієї цієї історичної спадщини.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ

У Суринамі майже в рівних пропорціях живуть вихідці із Західної Африки, Індії та Пакистану. Тут рядком стоять пам’ятники Ганді та національним героям африканських країн, є монументи нідерландським колонізаторам і борцям за незалежність від Нідерландів. Є індуїстські храми, мечеті, собори та синагоги. Причому всі релігійні свята — неважливо, ісламські, християнські вони чи індуїстські,   — проголошено державними.

Є в Парамарибо дивне місце. Мечеть і синагога стоять навпроти одна одної й мирно співіснують. Я зайшов у мечеть, запитав мусульман, як їм таке сусідство. Нормально, кажуть, найкращий хумус у Суринамі саме сусіди продають. Синагога була зачинена, але я вже потім у готелі розговорився з офіціантом у кіпі й запитав у нього:

— А як це у вас мечеть із синагогою сусідить?

— А чого б і ні, — каже. — Вони ж теж свинини не їдять, муедзин у них гарно співає, нормальні люди.

Як так? Може, це тому, що і ті, й інші розмовляють і думають нідерландською? І від цього спрацьовує якийсь невидимий механізм толерантності? Загадка! А може, це просто тому, що Парамарибо таке казкове місто?

ЗЕЛАНДІЯ, ЦЕНТР

Самим центром міста вважають площу Незалежності — величезний порослий доглянутою травою майданчик, яким можна спокійно ходити. По периметру розташовано всі головні адміністративні будівлі країни: найкрасивішу споруду Президентського палацу, невеличкий Парламент, Національний банк.

Ще на кількасот метрів далі стоїть давній нідерландський форт Зеландія.

Від нього залишилися тільки зовнішні стіни, відновлено які спеціально для туристів. Перед мурами стоїть пам’ятник нідерландській королеві та батарея гармат.

Поруч — монумент суринамцям, які загинули в Корейській війні. Я дуже здивувався — де Суринам, а де Корея. Виявляється, місцеві масово наймалися в армію США саме під час конфлікту в Кореї. І полягло їх там чимало.

У Суринамі варять чудове місцеве пиво PARBO — смачне та з незвичним присмаком. Але дужче за пиво місцеві люблять різні коктейлі. Причому кожний парамарибець має свій «секретний» рецепт улюбленого напою.

Фішка тут така. На кожному розі стоять пересувні лотки з десятком інгредієнтів у пляшках: мангові, вишневі, апельсинові, авокадові настоянки, ром, горілка — усе, що тільки може спасти на думку. Треба лише сказати продавцеві свою формулу — скільки манго, скільки рому, скільки вишні, як змішувати та у якій послідовності. Я  спробував пофантазувати про те, що буде, якщо змішати вишню з авокадо та залити все віскі. Нічого так, смачно вийшло.

Парамарибо таки володіє незабутньою чарівністю. Це коли дивишся на фото й відразу безпомилково визначаєш, що це за місто. Не знаю, чи повернусь я сюди коли-небудь спеціально. Але якщо випаде нагода навідатися дорогою чи транзитом, то із задоволенням ще раз порину в ці прекрасні вулички з білими фасадами старовинних будинків. І нарешті, спробую на вулиці змішати манго з коньяком — давно планую.