СОМАЛІ

КВІТЕНЬ 2018

Відвідування Сомалі — це не знайомство з якимись визначними пам’ятками або красою природи, їх тут немає. Це політ на Марс або Плутон. Абсолютно незвідана, смертельно небезпечна й повна адреналіну територія. Де ще відчуєш таку гаму почуттів?

ТРОХИ ІСТОРІЇ

До кінця 1960-х років Сомалі було італійською та англійською колонією. Після здобуття незалежності до влади в країні прийшов генерал Барре, який терміново уклав Договір про дружбу з СРСР і навіть дозволив побудувати на своїй території радянську військово-морську базу. Місце для неї обрали дуже вдало: Сомалі розташоване вздовж Аденської затоки, якою проходять судна, що прямують через Суецький канал. Після цього потік військової, продовольчої та іншої допомоги рушив до країни широкою рікою. Сюди приїхали тисячі радянських учителів, агрономів, інженерів.

У Сомалі, як і в більшості країн Африки, панує кланова система. Багато кланів були зовсім не раді швидкому піднесенню генерала Барре. Для зміцнення авторитету той вирішив улаштувати маленьку «воєшку», щоб швидка й очевидна перемога заткнула рота всім заздрісникам та опонентам з інших кланів. Вирішено було вторгнутися в Ефіопію. Там нещодавно відбулася революція, імператора скинули, а нова влада ще почувалися невпевнено.

Спочатку наступ сомалійських військ ішов дуже успішно. Але Барре не взяв до уваги головного — реакції СРСР. Адже Ефіопія теж стала «соціалістичною», і на неї радянське керівництво мало великі плани. Союз в ультимативній формі вимагав від Барре негайно вивести війська з Ефіопії. Той пішов на принцип — розірвав договір про дружбу з СРСР і дав тиждень строку, щоб із Сомалі забралися всі іноземні фахівці та дипломати. Радянське майно на території Сомалі, а його було чимало, націоналізували. В одну мить величезний контингент із друзів, які допомагали відбудовувати країну, перетворився на ворожий. На всіх радянських об’єктах відключили електрику та воду. Припинили будь-яке постачання продовольства, посольство СРСР і радянські об’єкти опинилися під блокадою військ Сомалі.

Радянський Союз дуже образився на таке ставлення й вирішив публічно покарати колишніх підопічних. До Ефіопії перекинули величезну кількість танків, літаків і ракетних установок. Найкращі радянські військові фахівці взяли під командування ефіопську армію. За наступні кілька місяців Ефіопія вщент розбила війська Сомалі, втрати яких сягали 50 % особового складу. Замість маленької переможної війни Барре втратив свою армію й дістав шквал критики від опонентів. Власне, поразка в цій війні й стала кінцем Сомалі як держави.

ТРАЙБАЛІЗМ і РОЗВАЛ СОМАЛІ

Поняття «трайбалізм» походить від англійського «трайб» — плем’я. За цієї форми організації суспільство зазвичай поділене на племінні клани, і пріоритет віддають не інтересам держави, а інтересам певного племені. Хоч би хто прийшов до влади, він призначає на всі головні пости представників тільки свого клану, які починають пригнічувати та грабувати людей з інших племен, звичайно ж, викликаючи в них невдоволення.

Трайбалізм — одна з основних проблем Африки. Жили на континенті двісті-триста племен зі своїми мовами, вождями, віруваннями і традиціями. Потім прийшли колонізатори, захопили території, провели під лінійку по карті прямі кордони своїх колоній і сказали: усе, немає у вас більше племен, тепер ви всі нова держава — Сомалі, наприклад.

А місцевим чхати на це саме Сомалі. Вони як були плем’ям, так ним і залишилися. А там, за річкою, — інше плем’я, вороже. Сотні років вони воювали, убивали один одного, захоплювали та продавали в рабство. А потім їм раптом кажуть, що вони тепер в одній державі й стали сомалійцями. А це в Африці не працює. Місцеві насамперед належать до племені, а потім уже до держави.

У Сомалі є шість основних племен, п’ять із яких перебували в жорсткій конфронтації з кланом Барре. Коли Сомалі програло війну Ефіопії, інші клани, звісно, скористалися ситуацією, адже підконтрольна Барре армія була розбита. Клани заявили, що лідер, який так ганебно програв війну, більше не може бути при владі. Крім того, за відсутності допомоги з СРСР у Сомалі вибухнула дуже жорстка економічна криза.

Почалася громадянська війна, яка незабаром перетворилася навіть не на війну проти влади, а на збройне протистояння між кланами. Північна частина країни (колишня британська колонія) відокремилася від Сомалі й проголосила незалежність під назвою Сомаліленд. Населення почало голодувати.

У 1991 році в Сомалі ввійшли війська ООН, завданням яких було стабілізувати ситуацію. У 1993-му за один день убито 18 американських солдатів і збито два американські вертольоти. Масмедіа в США підняли хвилю критики, і вже через рік із Сомалі пішли всі миротворці. Країна залишилася сама й поринула в хаос, у якому перебуває досі.

ПРИЇЗД

До 2020 року, щоб в’їхати до Сомалі, треба було отримати спеціальний дозвіл її міністерства закордонних справ. Саму візу формально вклеювали в самому Сомалі після прильоту. Туристичних віз туди не видавали, навіть такої категорії не було. Тому за документами я був українським бортмеханіком вертольота.

Сомалійський прикордонник узяв мій паспорт, дозвіл і довго на них дивився.

— Хелікоптер? — запитав він, підвівши очі, і навіть зробив обертовий рух пальцем, імітуючи гвинт. Я ствердно кивнув.

— Велкам ту Сомаліа! — зловісно сказав прикордонник і з розмаху вліпив мені в паспорт штамп.

«Господи, що я роблю?» — подумав я й зробив крок уперед. Переді мною була столиця Сомалі — Могадішо.

ОХОРОНА ТА БЕЗПЕКА

У Сомалі без охорони ніяк, просто без варіантів. Дві третини населення Могадішо не має роботи та засобів існування. Викрадення іноземця — це хороший варіант прогодувати свою родину. Заручника кидають під замок і починають вимагати викуп. Але для прибулого це ще непогано, хоч є шанси залишитися живим.

Набагато гірший варіант — якщо тебе викраде пов’язана з «Аль-Каїдою» ісламістська група «Аш-Шабаб», яка контролює більшу частину країни. Важкого озброєння в терористів немає, тож кілька років тому угруповання зазнало поразки в прямих зіткненнях з урядовими військами. Після цього «Аш-Шабаб» перейшла до тактики партизанської війни, і в Могадішо щотижня почалися вибухи, убивства та викрадення. За пів року до мого приїзду групування влаштувало теракт у центрі міста, коли загинуло майже 600 мирних жителів. У викрадених іноземців ісламісти викупу не вимагають, просто вбивають їх під зйомку і розсилають відео в усі новинні агенції.

Першого ж дня я познайомився в аеропорту зі справжнім українським вертолітником, який працював у Могадішо майже два роки. Запитав його, чи можна теоретично пройтися туристам містом без охорони. Той посміхнувся й сказав, що шанси трохи менші, ніж у пачки стодоларових купюр самостійно прогулятися вночі Троєщиною.

Усі іноземні фахівці живуть у так званій «зеленій зоні». Тут-таки розташовуються посольства іноземних держав і сам уряд Сомалі. Зона ця невелика — аеропорт і два квадратні кілометри довкола. Від іншого світу ця зона відділена блокпостами, бетонними огорожами та колючим дротом. Як вважають, у «зеленій зоні» безпечно. Проте навіть там кожний будинок захищений спеціальними бетонними блоками, які гаситимуть вибухову хвилю в разі підриву поруч автомобіля з вибухівкою.

Для виїзду із «зеленої зони» ми використовували дві машини — джип і фургон. У джипі їхали ми, божевільні туристи, а у відкритому кузові фургона — четверо автоматників. Вони попереду, ми позаду. Скло джипа наглухо затоноване. Майже всі фотографії з машини я зробив крізь вузеньку незатоновану смужку в лобовому склі. Перед виїздом з готелю номери з обох машин скручували.

Містом ми пересувалися на максимально можливій швидкості, у разі потреби виїжджаючи на зустрічну смугу, на бордюри або просто зіштовхуючи тук-туки на узбіччя. Найбільша небезпека для туристів — це затори. У всіх відомих випадках викрадення терористи влаштовували їх, щоб знерухомити машини, а потім нападали. Тому наша охорона дуже нервувала, коли ми сповільнювали рух. Одного разу ми все-таки потрапили в затор із тук-туків, корів і вантажівок. Охорона відразу стала в стійку й просто почала смалити в повітря з автоматів. Затор напрочуд швидко розсмоктався.

Друге правило безпеки — ніколи не залишатися довго на одному місці. Ми пробули на рибному ринку пів години й залишалися б там ще з годину, але охорона різко скомандувала: «До машини! Терміново! Про нас уже знають!». Що це означало, гадки не маю, але звучало дуже переконливо. Коли ми десь зупинялися, спочатку охорона оглядала місце, потім виходили ми. Коли йшли містом, нас брали в «коробочку»: ми всередині квадрата, охоронці по кутах. Автомати завжди були зняті із запобіжника. Суто із цікавості я запитав, чи мають хлопці гранати. Вони образились і почали витягати з кузова гранати, гранатомети й навіть великокаліберний кулемет.

Коли я летів до Могадішо, то був упевнений, що охорона буде бутафорською, щоб просто зняти з туристів більше грошей. Але ні, хлопці були профі — відпрацьовували свої гроші на всі сто відсотків. Власне, може, і люди в Сомалі мені здалися досить привітними саме тому, що за спиною завжди стояли четверо молодиків із рефлексами вівчарки та з автоматами напереваги. Наші ангели-охоронці.

ВИЇЗД У МІСТО

Перше, що в Могадішо впадає в око, — це величезна кількість людей зі зброєю. З такими кортежами, як у нас, пересуваються майже всі місцеві чиновники. Якщо це посадовець високого рангу, то позаду додають фургон зі станковим кулеметом. Перед кожним магазином обов’язково стоїть автоматник. Навіть у нашому готелі в «зеленій зоні» перед ліфтом сидів на табуретці мужик з автоматом і в бронежилеті, а на його бейджику значилося: «Ліфтер».

Практично на кожному перехресті стоїть блокпост із неодмінним кулеметом, мішками з піском і камуфляжною сіткою. На відміну від інших африканських країн, де блокпости ставлять лише щоб збити грошей із проїжджих, тут усе серйозно. Шлагбауми — не декоративні, а реально зварені труби зі зміцненням. Укріплення були зроблені на совість, і солдати у спеку сиділи в повному екіпіруванні, вицілюючи кожну машину, яка під’їжджала. Іноді здавалося, що їдеш прифронтовою зоною. Власне, так воно й було.

Старі райони міста майже повністю знищила війна. Просто руїни й кістяки завалених будинків, зрешечених кулями та снарядами. Таке враження, що їдеш по Сталінграду відразу після битви.

Будь-які споруди з масовим скупченням людей — хай то готель, банк чи ресторан — зусібіч обкладені бетонними плитами й мішками з піском. Новіші райони збереглися краще, там хоча б є цілі будівлі.

РИБНИЙ РИНОК

На рибному ринкові в старому місті завжди вирує життя. З пристані рибальських човнів сюди доставляють свіжий улов. Частину риби обробляють просто тут, вивозячи тельбухи величезним візком на пляж і скидаючи їх в океан.

Сам ринок більш-менш чистий. Але в місцях, де тельбушать рибу, кров’ю залита вся підлога, у деяких місцях до щиколотки. Мені довелося скинути кросівки й ходити босоніж, щоб не вбити взуття.

Тут є все: марліни, акули-молоти, тунці й навіть дельфіни. Торговці заборонили фотографувати дельфінів. Нам розповіли, що їх не їдять, а використовують як наживку для ловіння акул.

Але тоді навіщо дельфінів приносять на ринок? Залишали б у човнах. Темна історія.

Ринок вражає. Де ще побачиш, як величезними тесаками рубають рибу-меч або розпилюють справжню тигрову акулу? Узагалі на базарі місцеві поводилися досить приязно, позували і фотографувалися з нами. А втім, найпевніше, їхня дружелюбність пояснювалася чотирма автоматниками за нашою спиною.

НАБЕРЕЖНА

Навпроти ринку починається набережна Могадішо. Колись це був берег із білосніжними пляжами, ресторанами та кафе — улюблене місце відпочинку мешканців столиці. Але це було давно, до війни. Зараз же я палив безперестанку, щоб хоч якось забити повсюдний сморід.

Містяни просто тоннами скидають сміття з високих парапетів, під якими за довгі роки утворилися цілі еверести пластикових пляшок, бляшанок та мотлоху. Навіть океан, який зазвичай штормом відносить такі смітники, не впорався із завданням очистити це місце.

Окрім сміття, усе навколо завалено панцирами черепах. Місцеві ловлять рептилій, розбирають їх, а панцирі кидають прямо на місці. Відразу на набережній діти розбирають м’ясо та варять черепаховий суп. Я підійшов до дітлахів, зайнятих приготуванням чогось їстівного із черепахи.

Хлопцям було років по шість, але як спритно вони орудували величезними тесаками! Мені навіть стало моторошно, коли леза замиготіли перед моїм носом. Підійшли їхні батьки й запропонували бізнес — мовляв, давай продавати панцирі черепах у Європу. Тут вони нічого не коштують, а на Заході з них можна робити сувеніри та прикраси. Я обіцяв подумати.

Поруч зі сміттєвими горами на рівному укосі скелі місцеві рибалки розіклали сотні оброблених тушок акул: так вони в’ялять м’ясо під пекучим сомалійським сонцем. На вигляд було дуже цікаво, але смерділо так, що довелося зняти футболку й намотати її замість маски.

Найсумніше, що тут живуть люди — найбідніші верстви населення. Зі сміття вони будують хатини, а панцирі використовують як кришки для діжок, у яких зберігають дощову воду. Поки я ходив набережною, за мною невідступно крокувала ціла ватага підлітків. Я все не міг зрозуміти, що вони роблять, — виявилося, підбирають за мною недопалки, щоб потім продати на базарі.

СТАРИЙ ІТАЛІЙСЬКИЙ МАЯК

Одна з кількох визначних пам’яток Могадішо — Старий маяк, побудований сотню років тому італійцями. Споруда давно закинута. Нині це просто руїни, які лише нагадують про колишній добробут країни. Тут-таки  розташована рибальська гавань, куди пристають човни з уловом.

Між маяком і Рибним ринком — з пів кілометра. Щойно прибуває човен зі свіжим уловом, сухорляві носії хапають рибу й тягнуть її на ринок. Якщо здобич занадто велика, наприклад тигрова акула, її розпилюють навпіл і доставляють на ринок частинами.

Зазвичай тягнуть прямо на плечах, візки тут тільки для особливо великих акул.

Рибалки позирали на мене не дуже приязно, особливо коли я почав фотографувати. Але автоматники за спиною багатозначно погладжували свої бувалі калаші, і трударі моря мовчки продовжували роботу. Одного рибалку з акулою-молотом на плечах навіть удалося вмовити позувати на камеру.

Кілька років тому тут стався інцидент, який ледь не призвів до трагедії. Місцевий гід показував маяк двом китайським туристам і вже повертався до машини, коли їм назустріч вийшла група туристів із Туреччини. Звичайно, турки теж ішли з охороною. У Могадішо майже не буває туристів, тому зустріч двох туристських груп — настільки малоймовірна подія, що такої ситуації просто ніхто й ніколи не прораховував.

Охорона китайців побачила озброєних людей у камуфляжі. Реакція була миттєвою — китайських туристів поклали носом у пісок і відкрили вогонь по охороні турків, думаючи, що це терористи. Ті, у свою чергу, поклали носом у пісок своїх підопічних і відповіли зустрічним вогнем. Кілька хвилин дві тургрупи вели справжній вуличний бій. Обидва загони охоронців викликали по рації підмогу з національної гвардії. Там швидко розібралися в ситуації та наказали тим і тим припинити вогонь. Дивом ніхто не постраждав.

ПЛЯЖ ЛІДО

Найприємніше місце в Могадішо — це пляж Лідо. Тут білосніжний пісок і майже немає сміття. На пляжі стоїть найкрутіший ресторан міста. З боку вулиці в’їзд до закладу нагадує бункер: бетонні загородження від машин з вибухівкою, колючий дріт, автоматники. Однак тераса ресторану виходить безпосередньо на океан. Тут подають чудових лобстерів, кальмарів і рибу. Усе свіже, щойно з океану.

У ресторані не можна палити. Узагалі в Сомалі палити не можна ніде, навіть на відкритих майданчиках кафе й на балконах. Скрізь таблички «Паління вбиває». Було трохи смішно читати, як убиває паління в країні, де, щоб вижити, треба ходити із чотирма автоматниками.

Поки ми їли, охорона заблокувала вхід до ресторану з боку пляжу. Лише півтора року тому тут стався теракт. Спочатку терористи підірвали поруч із рестораном автомобіль, а потім напали на відвідувачів з боку океану. Загинуло 19 людей. Від усвідомлення цього факту було трохи моторошно.

Принесли рахунок, у якому були якісь божевільні цифри в місцевих шилінгах. Загалом з місцевими грішми ситуація цікава. Востаннє тут друкували нові банкноти 1996 року. Потім війна, перевороти, знову війна — не до банкнот було. За 24 роки використання гроші перетворилися просто на паперові ганчірки. Один долар — це 23 000 шилінгів. Найбільша сомалійська банкнота — 1000 шилінгів. Тому 100 доларів обмінюють на 2300 папірців, спресованих у товстелезні пачки, яких ніхто навіть не розпаковує й не перераховує — оцінюють за вагою та товщиною. А втім, практично скрізь приймають долари.

Нарешті я вийшов прогулятися пляжем. Полазив серед рибальських човнів, зіграв з місцевими у футбол. На пляжі зовсім не здавалося, що ти перебуваєш у найнебезпечнішій у світі країні. Чудовий океан, чистий пісок, місцеві дітлахи ганяють м’яч. Якийсь хлопчик притягнув у подарунок живу рибину на волосіні. Якби не автоматники за спиною — майже ідилія.

ГОТЕЛЬ

Охорона наполегливо просила ніде не вказувати назву готелю, у якому я мешкав. Досить нерозумно, оскільки в Могадішо це єдиний готель для іноземців. Він розташований у «зеленій зоні» й більше скидається на фортецю. По просторому периметру навколо встановлені бетонні блоки завширшки 3 метри. Це на випадок, якщо вантажівки таранитимуть огорожу, щоб прорватися на територію. Якщо підриватимуть машину з вибухівкою, бетонні відвали стримають ударну хвилю.

Після зовнішнього периметру з бетонних блоків починається під’їзд безпосередньо до готелю у вигляді змійки із загороджень. Коли машина заїжджає, за нею зачиняються величезні шлагбауми, замикаючи авто, як у шлюзі. Потім іде огляд транспорту і пасажирів. Щоб потрапити безпосередньо в готель, треба пройти повний огляд речей і рамку металошукача. І це не формальний огляд, як в усіх інших країнах Африки. Тут навіть металошукач працює. Уночі на даху готелю чергує снайпер.

Гарячої води в готелі немає в принципі. Навіть кран у душі лише один — просто пустити воду. А там уже як пощастить. Якщо митися вдень, коли вода в баках устигла нагрітися, вона буде ледь теплою, якщо вранці — крижаною. Але навіть у теплій воді митися не дуже приємно: її тут хлорують так, що вмиваєшся ніби відбілювачем.

«Боже, навіщо туди взагалі їхати?!» — вигукне читач, дочитавши до цього рядка. Я не зможу цього пояснити. Розумієте, те відчуття, коли ступаєш на територію, куди доїжджають лише лічені одиниці відчайдухів, — його не описати. Це треба відчути. І знаєте що? Я неодмінно сюди повернуся!