СОЛОМОНОВІ острови

ЧЕРВЕНЬ 2018

Соломонові острови — колишня британська колонія, яка 1978 року здобула незалежність. У 2000-му в країні відбувся переворот, і місцеві племена почали кланову війну за владу. Країну охопила надзвичайно жорстока кримінальна війна між кланами. Усіх іноземців звідси евакуювали. У Соломонових островів були всі шанси стати другим Сомалі, але 2003-го в ситуацію втрутилась Австралія.

Австралія, Нова Зеландія та Фіджі ввели на архіпелаг свої війська. Завдяки технічній перевазі буквально за лічені місяці кримінальні угруповання знищили, опір придушили, відновили законність і лад. Аж до 2013 року збройні сили Австралії залишалися в країні, з нуля створюючи та тренуючи місцеву поліцію й армію. Тепер на Соломонових островах порівняно безпечно.

БЛОНДИНИ

Перше, що впадає в око на Соломонових островах, — це чорношкірі блондини. Ви не помилилися. Я сам був ошелешений, уперше побачивши на вулиці місцевого жителя з по-справжньому темною шкірою, але зі світлим кучерявим волоссям. Навіть подумав, що це мода в них така на мелірування. Потім зустрів ще одного «модного» і ще одного. Особливо це добре помітно в дітей — русяві кучерики в кожного другого.

Виявилося, що це така місцева особливість — унікальна мутація гена, відповідального за пігментацію. Причому в одній родині половина дітей можуть бути русяві, а половина — зі звичайними чорними щітками, як пощастить.

Збоку вигляд, звичайно, дивний. Шкіра чорна, риси обличчя як в африканця, а на голові світлі кучерики. Місцеві страшенно пишаються своїм волоссям — як вважають, у житті русявим щастить більше.

СЕЛА

Перше враження від Соломонових островів — я все це вже десь бачив! Чорношкірі, навколо сміття, руїна, безробіття… Та це ж Африка! Такий самий менталітет у людей, таке саме навколишнє середовище й навіть спосіб ведення господарства. Утім, тут набагато безпечніше, ніж в Африці.

Мені завжди цікавіше подивитися, як живуть люди, ніж оглядати чергові меморіали та музеї в столиці. Тому я вирушив до сіл за 30–50 кілометрів від міста.

Села великі — зазвичай осіб на 300–400. Дуже нагадують африканські, але, звісно, багатші. Є електрика, навіть супутникові тарілки. А ось побут — чиста Африка. Усі кухні — звичайні навіси, у яких стоять дров’яні пічки із залізних діжок.

Каналізації та водогону немає. Воду підвозять водовозки та переливають у величезний бак — один на все село. Потім із нього беруть кому скільки треба. Каналізація — ясна річ, у найближчому гайку.

Основна їжа — рис із кокосовою стружкою, касава та куряче м’ясо. До свят обов’язково забивають свиню. До речі, у кожному селі є окремо винесені загони для свинок, підняті над землею. У будинках тварин не тримають.

Заради експерименту я вирішив спробувати на собі всі тяго́ти місцевого побуту й попросив навчити мене готувати пиріг із кокоса. Місцеві знизали плечима — без проблем, кажуть. Дали мені в руки спеціальні ремені з петлями, завдяки яким можна видиратися на високі пальми. Показали, як ними користуватися, — виявилося, не так уже й складно, навіть із моєю вагою. Два ремені — один для ніг із петлями, а другий руками закидаєш вище по стовбуру, підтягуючи після цього ноги.

Піднявся я на верхівку пальми, відкрутив кілька кокосів і кинув униз. Місцеві знизу показують, мовляв, молодець турист, спускайся!

Тоді почалися проблеми. На землі мені показали, лише як за допомогою ременів підніматися, а от спуск ми якось пропустили. Стирчу я на самій верхівці, тримаюся за ремені, а як спуститися, не знаю. Місцеві знизу щось кричать, але я не чую, висота метрів десять, не менше. Верхівка пальми від вітру розгойдується потихеньку. Страшно. І експериментувати, щоб зрозуміти, як спускатися, не хочеться. Гепнуся — кісток не зберу.

Але вихід знайшли — місцеві на сусідню пальму піднялися й там показали, що з ременями робити, щоб спуститися. Висновок із цього всього я зробив: завжди дочитуй інструкцію до кінця!

На землі в мене поцікавилися, чи хочу я продовжувати експеримент. Звичайно! Дали мені кокос і короткий ломик із широким гострим кінцем. Кострубатою англійською сказали, що треба кокос відкрити. Це зараз я знаю, як ці горіхи чистять і відкривають, а тоді я був ще зелений, як отой самий горіх. Покрутив я в руках кокос, поклав на землю і як гепну по ньому ломиком з усією пролетарською ненавистю.

Місцеві за голову схопилися, горіх і ломик забрали. «Усе, — кажуть, — сиди, туристе, на колодці, дивись і не заважай!». Виявилося, ломик треба було одним кінцем надійно встромити в землю, а об другий загострений край чистити кокос від зеленої шкірки. Пекти кокосову стружку в грубці з розрізаної навпіл залізної діжки я розсудливо відмовився.

Хоч як дивно, але навіть у такому бідному селі майже в кожній родині є машина — іржава, 20–30-річна, японська. Їх купують за копійки в японців, яким легше привезти свій мотлох на Соломонові острови, ніж утилізувати в себе на батьківщині.

Через кілька років експлуатації машина, звичайно ж, помирає, і її просто кидають. Лагодити дорожче. Тому в кожному селі є власне автозвалище.

ХОНІАРА

Столиця Хоніара — невеличке місто із 60-тисячним населенням. Життя тут зосереджене на довжелезній вулиці, що пролягає вздовж узбережжя.

На ній пристойні магазини, офіси, готелі та ресторани. Якихось надцікавих пам’яток у Хоніарі немає, але кілька годин можна походити.

Спершу я подався на міський ринок — походити серед люду, подивитися, що їдять, про що говорять.

На базарі атмосфера дружня, місцеві без запитань погоджуються фотографуватися й навіть безкоштовно дають куштувати товар. Водночас зовсім не торгуються. Усі ціни написані й практично фіксовані.

Застав на базарі цікаву сценку. Директор ринку в камуфляжних штанях у мегафон кричав торговцям, що адміністрації набридло щотижня викликати спеціальних мийників, щоб ті відтирали асфальт від червоних плювків бетелю.

Бетель — це рослина, листя якої використовують як досить поширений в Океанії тонізувальний засіб. Листя змішують із вапном і тютюном, після чого засовують за щоку. Слина разом із домішками розчиняє бетель, і настає різкий приплив сил та легке сп’яніння.

У процесі слина забарвлюється в яскраво-червоне, і від спльовування на асфальті залишаються великі бордові плями.

Як справжній дослідник, я теж вирішив скуштувати бетель. Підійшов до продавця, який розклав на прилавку цілу купку листя, і запитав вартість. Коли він відкрив рота, я жахнувся. Усі зуби чорно-червоні, ясна запалені. Саме це стається від постійного жування бетелю, і вигляд торгівця враз відбив бажання мати з рослиною справу.

Зайшов я до Національного музею — не дуже великого, але досить цікавого. Єдине, що збентежило, — на подвір’ї стоять дві дерев’яні копії статуй з острова Пасхи. Австралійські туристи із задоволенням фотографувалися на їхньому тлі — мовляв, народна творчість Океанії. Я підійшов до гіда, кажу, що це ж із Пасхи статуї. Той тільки відмахнувся: мовляв, острів Пасхи — Океанія, ми — Океанія, яка різниця? Прикро мені стало, що я десять років на острів Пасхи мрію потрапити, а вони тут мою мрію девальвують.

Неподалік є ремісничий ринок. Сувеніри на Соломонових островах — серед найкращих в Океанії. Тут і вибір величезний, і якість чудова, а головне — приваблює ставлення умільців до туристів і свого товару. Крім тарілок, я люблю привозити з поїздок якусь автентичну мисливську зброю. У Кенії виміняв у масаїв справжній спис, із яким вони на левів ходять. Пігмеї мені свої маленькі лук і стріли подарували. У Суринамі купив мисливську духову рушницю. На Соломонових островах підшукав собі дуже симпатичний кийок із місцевого твердого дерева. Хороший кийок, ребристий, із цілого шматка дерева зроблений, з перемотаним копрою руків’ям. Краса, а не кийок.

Дідусь-продавець помітив мій інтерес і давай кийок нахвалювати — мовляв, такими його предки всю Океанію в страху тримали. Намагаючись збити ціну, я сказав, що не треба мені тут заливати, це ж просто сувенір. Обурення дідуся було непідробним. Він вихопив у мене кийок і з усього маху луснув ним по табуретці, на якій до цього сидів. Табуретку розтрощено. Ще раз махнув — і геп по табуретці сусіда по прилавку. Табуретці кінець. Сусід у шоці. Я в шоці.

Купив кийок відразу й не торгуючись. Не те щоб я уявив, що наступним замахом він лусне мене по голові, зовсім ні. Просто відразу видно, що товар якісний.

БИТВА за ГУАДАЛКАНАЛ

Не знаю чому, але по всьому узбережжю розкидані кістяки покинутих іржавих суден. Навіть у самому центрі, у районі центрального ринку прямо біля причальної стінки стоїть напівзатонулий іржавий суховантаж.

Окрім того, в околицях на дні лежить величезна кількість потоплених під час війни американських і японських кораблів. Тут це ціла окрема туристична індустрія — занурення на потоплені судна.

Під час Другої світової війни на Соломонових островах розігралася найкривавіша битва на Тихому океані, яку називають битвою за Гаудалканал. Острів мав стратегічне значення, бо давав змогу контролювати лінії постачання між Австралією та США. Спочатку його захопили японці й почали будувати авіабази, щоб перехоплювати австралійські конвої. Американці цього стерпіти не могли й вибили їх з острова, поки вони не дуже закріпилися. Наступні два роки японці безуспішно намагалися повернути собі Гаудалканал, штурмуючи його з повітря та океану.

У битві за Гаудалканал брав участь лейтенант Джон Кеннеді, який згодом став президентом США. Джон командував торпедним катером і потопив кілька японських кораблів. В одному з нічних рейдів японський есмінець протаранив судно майбутнього президента, розітнувши його навпіл. П’ять годин команда плавом діставалася до найближчого берега. Там вояки ховалися, поки їх виявили місцеві. Кеннеді на кокосовій шкарлупі видряпав координати острова й передав їх місцевим, які пропливли на каное майже 60 кілометрів до найближчої американської бази й передали послання.

Через тиждень команду лейтенанта врятував новозеландський катер. Уже ставши президентом, Кеннеді зберігав той шматок кокоса на стіні кабінету в Білому домі.



Докладніше про інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel


519 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.