САЙПАН

ТРАВЕНЬ 2019

Тихоокеанський острів Сайпан примостився в південній частині архіпелагу Маріанських островів. Його геополітичний статус — вільна асоціація зі Сполученими Штатами. Тобто це територія США, жителі острова є громадянами США, усією зовнішньою політикою й обороною відає федеральний уряд у Вашингтоні. Місцеві ж органи самоврядування можуть вибирати власну податкову та еміграційну політику.

ЯПОНЦІ

Більшість туристів на Сайпані — з Японії. Летіти їм недалеко, візи для них скасували. Крім того, мешканців Країни сонця, що сходить, приваблює історія, адже до 1944 року Сайпан був японським островом.

Дуже цікаво спостерігати за японськими туристами. Старші зазвичай пересуваються по острову групами по 40–50 осіб на величезних автобусах і скрізь роблять групові фото. Автобус зупиняється поруч із якимось гарним краєвидом або пам’ятником. Гід довго вишиковує всіх у шеренгу, іноді навіть ставить лави для другого ряду, які спеціально возять із собою в автобусі. Потім роблять фото всієї групи, причому найчастіше через велику кількість людей практично не видно того, на тлі чого вони, власне, фотографуються. Зате японські туристи дуже привітні: коли мені знадобилася селфі-палиця, вони в чергу вишикувалися, щоб мені її позичити.

Молодші, навпаки, подорожують завжди вдвох. Дуже люблять орендувати рожеві кабріолети «Форд-Мустанг» і їздити островом, роблячи селфі на капоті машини. Є навіть спеціальні лізингові контори, у яких весь парк автомобілів — рожеві та червоні «мустанги».

ГАРАПАН

Столиця Сайпану — це крихітне містечко Гарапан. Тут кілька готелів і курортів, ресторанів і супермаркетів. Містечко маленьке й не дуже доглянуте.

Серед пам’яток столиці — сауна «Цезар». Напевно, єдина сауна в Океанії. Я спочатку не повірив своїм очам — кому потрібна лазня на тропічному острові з постійною спекою під 30 градусів?

Але це справді сауна, і вона має незрозумілу популярність у місцевих жителів. У межах міста знайдете кілька невеликих затишних пляжів.

У столиці є цілий район закинутих будівель і фабрик. Я дуже здивувався, побачивши таке запустіння. Ніби ж США, не Африка якась там. Навіть підійшов до літнього китайця, який охороняв вхід до однієї з будівель, і запитав, що сталося з усім цим виробництвом.

Він важко зітхнув, запросив мене до себе в комірчину, заварив зеленого чаю та розповів історію своєї молодості.

Раніше Сайпан був одним із найбільших виробників текстилю в США. Свого часу тутешня влада вирішила залучити на острів іноземні інвестиції. Учинили просто — дозволили завозити іноземну робочу силу, знизили удвічі податки й утричі — мінімально допустиму зарплату.

Протягом року на острові відкрилися десятки текстильних фабрик, власники яких завозили китайських робітників, які за копійки працювали в три зміни. За істотно нижчої собівартості продукцію Сайпану вважали виробленою в США й не обкладали жодними ввізними митами та квотами.

Буквально за кілька років малесенький Сайпан завалив ринок США дешевим одягом і тканиною. Надходження до бюджету острова вперше перекрили дотації від уряду США. Відкривалися банки, готелі, ресторани, будувалися дороги.

На жаль, щастя тривало недовго. Текстильні магнати із США підняли шум щодо соціальної справедливості та обмеження прав трудящих і домоглися через місцевий парламент підвищення мінімальної платні до рівня материкових США. Отоді все й зруйнувалося. Виробляти текстиль на Сайпані стало невигідно. Протягом року абсолютно всі фабрики закрилися, а китайські робітники виїхали додому. Сайпан знову став жити на дотації з американського бюджету. Лише покинуті корпуси фабрик нагадують про ті часи.

Старий китаєць сказав, що кожний робітник на фабриці годував тоді мінімум десять родичів у Китаї. Коли підприємства закрили, багато китайських родин залишилося без засобів до існування. Йому пощастило, він одружився з місцевою чаморркою й залишився на острові. Тепер сторожує фабрику, на якій колись працював.

ЧАМОРРО ТА КАРОЛІНИ

Значну частину населення острова становлять його корінні жителі — чаморро та кароліни. Чаморро прийшли на Сайпан з Гуаму, а кароліни, відповідно, — з Каролінських островів. Я особисто познайомився з хлопцями чаморро, які виявилися дуже дружніми й балакучими. У величезному сараї на березі океану вони будували традиційні довбані човни.

Мені навіть довірили трохи подовбати. Дали в руки долото, молоток і сокирку. За пів години я змок: дерево дуже тверде, і за пів години роботи я видовбав буквально кілька міліметрів, не більше. На кожний такий човен, зроблений із цільного стовбура дерева, іде приблизно пів року роботи трьох людей.

Ми із чаморро сіли на колоду, відкрили пиво й вирішили відпочити. Розговорилися. Я запитав у хлопців, яка в них основна робота. Адже був упевнений, що виготовляти човни — це просто хобі. Виявилося, щодня довбати стовбур дерева — і є їхня робота. Вони роблять човни й отримують за це платню від держави. Суденця потім установлюють на постаменти або просто ставлять на видному місці: ніхто на них уже давно не плаває. Але в такий спосіб держава підтримує місцеву культуру, не дає померти народним промислам і традиціям. А головне — корінне населення при справі, не пиячить і не впадає в кримінал.

БИТВА ЗА САЙПАН

Друга світова війна та протистояння американських і японських військ — основна тема туристичних відвідувань Сайпану. Раніше це був японський острів, тут стояв 30-тисячний гарнізон. У червні 1944 року до Сайпану підійшов величезний американський флот, який два дні обстрілював острів з усіх гармат і практично зрівняв його із землею. Після цього на берег висадився 70-тисячний десант, і почалася битва за Сайпан.

Артефакти тих боїв розкидані по всьому острову, залишки японських дотів і дзотів іноді трапляються прямо в центрі міста. Але найцікавіші та найупізнаваніші артефакти — це напівзатоплені танки «Шерман». Коли в 1944 році висаджувався американський десант, багато цих бойових машин, користуючись відпливом, намагалося подолати відстань від десантних барж до берега просто по дну. Там їх і підбивала японська артилерія. Там вони й залишилися стояти з 1944 року. На дні.

До деяких танків можна дістатися плавом, вони недалеко від берега. У години відпливу їх чітко видно над гладдю води. Я зробив інакше — узяв на пляжі в оренду акваскутер. За десять хвилин з вітерцем дістався найкраще збереженого танка. Над водою стирчала башта і частина корпусу, люки були відчинені, а дуло все ще спрямоване на берег. Дивна річ, як за стільки років танк не розсипався від іржі в солоній океанській воді.

Правда, сталася зі мною одна неприємність. Не так часто я катався до цього на скутерах навколо танків. Не розрахував трохи й стукнув апарат об броню. Пом’яв трохи собі борт. На березі хазяїн скутера дуже кричав — мовляв, нормальні туристи дівчат катають, а не до танків плавають.

Я розвів руками — ВІДЛУННЯ ВІЙНИ!

Зателефонували до страхової, приїхав їхній фахівець — молоденький і явно не місцевий філіппінець. Дали анкету заповнювати. У графі «причина ушкоджень» я чесно написав — ЗІТКНЕННЯ З ТАНКОМ.

Фахівець прочитав і м’яко попросив мене уточнити, за яких обставин я вдарився об борт ТАНКЕРА. Я відповів, що ні, мій скутер зіштовхнувся саме з танком, а не танкером.

— Сер, ви плутаєте, танк — це танк, а танкер — це корабель, він плаває, і з ним можна зіштовхнутися! Теоретично, звичайно! — страховик обвів поглядом обрій у пошуках потенційно винного танкера.

— Сер, це був саме ТАНК із гарматою! — наполягав я.

— Ну, який танк, сер? — сердився філіппінець.

— Який? Американський! «Шерман»! — і я показав на телефоні фото.

Запитань більше не було.

СКЕЛЯ САМОГУБЦІВ

Після запеклої оборони острова залишки японського гарнізону у важких боях було відтиснуто на саму північ, до замаскованого командного пункту. Маючи наказ імператора не відступати й не здаватися, японці билися фанатично, обв’язуючи себе гранатами й кидаючись під ворожі танки, ідучи в багнетні атаки. Американці у відповідь нещадно обстрілювали цей шматочок суходолу з усіх великокаліберних корабельних гармат.

Коли стало зрозуміло, що битву за Сайпан виграно й залишки японського гарнізону приречені, американці зупинили наступ і протягом доби по гучномовцях японською мовою пропонували захисникам острова здатися.

Залишки гарнізону вирішили масово заподіяти собі смерть. Свого часу імператор Хірохіто повідомив своїм військам, що воїни, які замість полону віддадуть перевагу смерті, будуть прирівняні в почестях до загиблих у бою. Кілька тисяч людей кинулися зі скелі з криком «тенно хенко банзай!» — «хвала імператору!».

Я стояв на скелі, яка так і називається скеля Самогубців, і дивився на океан. Було трохи не по собі, адже цей краєвид був останнім, що побачили кілька тисяч людей, які стрибали звідси на гострі камені внизу.

Після того як зі скелі кинулися всі військові, під нею зібралося кілька тисяч японського цивільного населення. Боячись американського полону та бажаючи виконати останній наказ імператора, вони рушили до океану й по одному стали падати вниз із високого стрімчака.

За оцінками істориків, не менше 3000 цивільних японців того дня заподіяли собі смерть. Зараз це найвідвідуваніше туристичне місце на Сайпані. Тисячі японців приїжджають ушанувати пам’ять своїх співвітчизників.

МАРІАНСЬКА ЗАПАДИНА

Приблизно за 200 кілометрів від Сайпану лежить славетна Маріанська западина. Власне кажучи, острів позначає початок Маріанського жолоба, максимальна глибина якого становить майже 11 кілометрів. Це найглибше місце на планеті, і там побувало лише троє людей — у чотири рази менше, ніж злітало на Місяць.

Я стояв на березі океану, дивився в бік Маріанської западини й думав, що, може, одного разу теж туди пірну. От повернуся з польоту на Місяць і пірну. Коли-небудь.