САБА

ГРУДЕНЬ 2019

Саба — цей малесенький карибський острівець належить Нідерландам. Площа його лише 13 квадратних кілометрів, на яких проживає менше 2000 осіб. Збоку Саба має вигляд величезної, майже кілометрової гори, що стирчить із води. По суті, увесь острів — це верхівка погаслого вулкана, що виступає над морем.

Насамперед Саба відома своїм аеропортом, який входить у десятку найнебезпечніших у світі. На острові майже немає довгих рівних поверхонь, тому й злітно-посадкова смуга тут найкоротша на планеті, менша ніж 400 метрів. З обох її кінців — обрив і море. Літаки сідають на аеродром з різних боків, залежно від того, звідки вітер. Курсують сюди тільки гвинтові літачки на 12 пасажирів.

Літак спочатку йде уздовж стрімких схилів вулкана, поступово знижуючи швидкість, а перед самою посадкою він практично зависає на місці й різко пікірує на початок смуги. Доторк — і мотори ревуть, перемикаючись на реверс. Машина в цей момент стає дибки й через секунду зупиняється як укопана. Відчуття досить гострі.

За останні 10 років я налітав понад 2 мільйони кілометрів усіма типами літаків, від двомісних «кукурузників» і до величезних двопалубних лайнерів. В Африці літав із козою на колінах та з ілюмінатором, заклеєним скотчем. При мені пасажири били пілота. Одне слово, польотів я не боюся. Але цей мені запам’ятався надовго, і річ зовсім не в складній посадці.

Кабіна пілотів від салону ніяк не відокремлена, і пасажири бачать усе, що відбувається просто крізь лобове скло. А видовище посадки досить страшне. Позаду мене сиділа пенсіонерка, яка летіла в гості до онука. На самому початку посадки вона почала голосно молитися. Коли ми летіли вздовж стін вулкана, бабця несамовито волала прямо мені на вухо: сидіння стояли впритул. Коли ми почали пікірувати на посадкову смугу, вона нестямно била кулаками по спинці мого крісла, періодично влучаючи мені по маківці. Під час самої посадки почала мене практично душити. Я думав — не виживу. Ні, бабуся, звичайно, потім довго перепрошувала — мовляв, це її третій політ у житті, навіть не очікувала такого жаху. Я її вибачив, до того ж вона мене почастувала чудовим печивом, яке везла онукові.

Хоча острів малюсінький, подорожувати ним пішки практично неможливо. Від аеропорту до найближчого поселення — лише два кілометри. Але ці кілометри являють собою майже безперервний стрімкий підйом на висоту 600 метрів звивистою бетонною дорогою.

Так, на острові є таксі. І водії, крім усього іншого, виконують роль туристичних гідів. У них є встановлена державою фіксована такса за «Тригодинний тур по острову» — 50 доларів США. За ці гроші таксист об’їздить із вами весь острів і досить професійно розповість про його історію та порядки.

Правда, на острові лише шість таксистів, і з ними ліпше домовлятися заздалегідь. Мені трапився 74-річний Вайн. Дідусь народився та виріс на Сабі й майже ніколи з неї не виїжджав. Історію острова знає та пишається нею. Колоритний персонаж.

Столиця острова — місто БОТОМ, що з англійської перекладається як «дно». Справді, містечко розкинулося десь на висоті 300 метрів над рівнем моря, тоді як багато острів’ян живе набагато вище.

Містечко просто малюсіньке й уміщується в один кадр фотоапарата. «Днище» відіграє роль адміністративного центру острова. Тут розташовані будинок уряду та резиденція губернатора з Нідерландів. Окрім цього, є суперсучасна лікарня, будинок для літніх людей, вісім церков, кілька спортмайданчиків, пошта і два адвокати.

Так, на менш ніж двохтисячне населення острова в них є власний будинок для літніх на утриманні безпосередньо бюджету Нідерландів. Лікарня має дві машини швидкої допомоги, обладнані за останнім словом техніки. Я подумав, що саме сюди треба звозити наших міністрів соціальної політики та охорони здоров’я — суто для загального розвитку.

Усі місцеві жителі є громадянами Нідерландів та Євросоюзу. Правда, місцева валюта тут — долар США, а загальноприйнята мова спілкування — англійська. Хоча нідерландську теж знають і вивчають у школі.

Хоч як дивно, але туристи на Сабі є. Переважно це дайвери. Пляжів на острові практично немає, скрізь майже стрімкі стіни обривів. Утім, навіть якби були, бурхливі хвилі та рвучкий вітер усе одно не дали б купатися. Дайверів катерами відвозять подалі від берега, де вони досліджують печери на схилах погаслого вулкана.

Друге місто на Сабі називається ВІНДВАРДСАЙД, і це головне тусовочне місце на острові. Тут є два ресторани, одне кафе, супермаркет, два сувенірні магазини, музей і навіть кабінет стоматолога. У супермаркеті очікувано найширший вибір рибних консервів і макаронів. Таке я вже бачив на ізольованих островах в Океанії.

Найвідоміший заклад для туристів називається «Біззі бі». Ним уже понад сто років володіє одна родина. Тут роблять найкращу на острові каву та сендвічі. Власники дуже приємні. Дізнавшись, що я з України, довго намагалися згадати, були в них до цього українські туристи чи ні, й, вирішивши, що не були, дали мені подвійну порцію шинки. Наступного разу відрекомендуюся їм з Бангладеш: шинка зайвою ніколи не буває.

Майже всі будинки на острові побудовані за єдиним лекалом. Червоний дах, білі стіни, зелений декор, загальна форма нідерландського будиночка. А втім, їх тут називають котеджами. Прямі вулиці на Сабі — це рідкість. Зазвичай вони йдуть або круто вниз, або під диким кутом угору. Перепади висот просто фантастичні — по суті, люди живуть на стрімких схилах вулкана.

Найбільші дефіцити на острові — це вода й рівна поверхня. Якщо з першим місцеві борються збиранням дощової води, то площина — це реальна проблема. Усі вулички вкрай вузькі. Будиночки стоять практично впритул. Зате майже з будь-якої точки острова відкриваються приголомшливі краєвиди моря та схилів вулкана. І тут не спекотно, скрізь віє бриз.

Дефіцит рівної поверхні призвів до того, що міське кладовище прилягає до житлових будинків. Його просто більше ніде розмістити. Місцеві ставляться до цього спокійно. Ну подумаєш, дитячий майданчик упирається в кладовище. А що вдієш?

На Сабі 8 церков на менш ніж 2000 жителів. Тут є й католицькі церкви, і «модні» — адвентистів сьомого дня, свідків Єгови, мормонів та інших конфесій. Коли йдеш островом, абсолютно всі зустрічні з тобою вітаються. Приємно.

Ще в середині 1970-х Саба була цілковито ізольованим островом. Не мала аеропорту й обладнаного морського порту. Діставалися сюди лише рибальські човни й нечасті вантажні судна, які шлюпками доправляли провіант і пошту. Потім Нідерланди вирішили обладнати і аеропорт, і морський причал. Шмат схилу вулкана просто підірвали, відколовши від нього частину. Породу потім скинули в море, чим сформували горизонтальний майданчик для порту.

Майже кожний острівець у Карибському морі — це вулкани: якісь погасли мільйони років тому, якісь дотепер небезпечні. Розповім вам одну цікаву історію про виверження на сусідньому французькому острові Мартиніка.

До 1902 року столицею Мартиніки було чудове місто Сен-П’єр, яке називали «карибським Парижем». Історія міста сумна. Острів має вулканічне походження, і, звичайно, там є свій вулкан з назвою Мон-Пеле. У 1902 році він прокинувся. Причому перед виверженням кілька днів димів. Схвильовані жителі намагалися покинути місто, але евакуацію влада заборонила. Через кілька днів мали відбутися місцеві вибори, й адміністрація не хотіла їх переносити.

Катастрофа сталася 8 травня 1902 року. Вулкан вибухнув. Викиди попелу закрили сонце — небо почорніло. Схилами вулкана на місто з величезною швидкістю ринула лава, змітаючи все на своєму шляху.

Немов сірникові коробки, спалахували будівлі, кам’яні будинки просто зносило величезними вогняними потоками, люди гинули майже миттєво. Усе, що не могло горіти, просто плавилося від позамежної температури. Загинули навіть кораблі в гавані, море буквально закипіло від потоків лави. Столиця острова була зруйнована за лічені хвилини.

Із 30-тисячного населення живою залишилася тільки одна (!) людина — п’яниця та злодій, який перебував у підвалі місцевої в’язниці. Буквально за кілька годин до виверження поліція посадила його за ґрати за асоціальну поведінку та щоб проспався. Товсті стіни в’язниці та глибина підвалу його врятували. Обпаленого й отруєного сірчаними газами, його дістали з-під завалів через кілька днів.

П’яничка прославився на весь світ і гастролював разом із цирками по Франції та США як єдиний, хто вижив у природній катастрофі. На його афішах красувався напис: «Сповідь людини, яка пережила кінець світу». Утім, набагато більшої популярності він набув у любителів добре випити, як приклад того, що й пляшка рому може врятувати.

Але повернімося до Саби. Острів дуже класний. Мені сподобався. Не  туристичний. Дуже незвичайний. Шикарні краєвиди. Доброзичливі та самодостатні люди.