ПЕРУ

Квітень 2017

Коли я починав писати цю книжку, то дав собі слово не забивати читачам мозок зайвою інформацією, непотрібними цифрами й подробицями, передаючи лише чисті емоції та враження про країни. Я чесно старався, але з Перу так не вийшло. Тому що історія — це і є частина моїх вражень про країну, їх просто неможливо розмежувати. Сподіваюся, читач вибачить трохи історії в моєму викладі, з власними здогадами й гіпотезами.

Отже, у ХІІ столітті виникла держава інків, яка за короткий час завоювала всіх сусідів і стала найпотужнішою на континенті імперією. Держава була дуже успішна — процвітали сільське господарство, тваринництво, обробка золота й міді. Тоді будували колосальні споруди, хоча й існують сумніви, що це робили саме інки. Але про це — трохи пізніше.

Утім, імперія інків проіснувала зовсім недовго. У 1524 році відомий конкістадор товариш Пісарро висадився на узбережжя Перу. Він мав лише 228 солдатів, але дуже розумно скористався конфліктом між двома спадкоємними принцами інків, кожний з яких претендував на владу в імперії. Пісарро підтримав одного з них і за допомогою його прибічників штурмом узяв столицю імперії — Куско.

Захопивши столицю, Пісарро буквально за кілька місяців завоював решту території. Здавалося б, як могли 228 солдатів підкорити таку імперію? Та дуже просто. Інки були поневолювачами й окупантами для більшості місцевих племен — добровольці із захоплених інками земель і стали основною піхотою Пісарро.

Крім того, це тільки здається, що інки були суперрозвинутою цивілізацією. Насправді вони відставали від європейців у розвитку мінімум на тисячу років. Не знали колеса, заліза, коней. Сталеві кіраси й шоломи іспанців були для них дивом, колісні візки — недосяжним технічним удосконаленням, а залпи з іспанських мушкетів — просто блискавкою богів, не менше.

Після розгрому інків Пісарро заснував місто Ліма, яке стало новою столицею Перу. Утім, конкістадор недовго насолоджувався перемогою, незабаром його вбили свої ж під час поділу награбованого. Але до цього часу влада іспанців у регіоні вже була стійкою.

Почувалися завойовники досить привільно, поки на обрії з’явився герой усієї Латинської Америки товариш Болівар, який у 1824 році розбив іспанців ущент. Потім він поділив колишню імперію інків на Перу, яким став правити сам, і Болівію (названу на його честь), яку віддав своєму сподвижникові Сукре.

КУСКО

Куско розташоване на висоті 3400 метрів над рівнем моря. Перші кілька годин після прильоту висоти не відчуваєш, але поступово починаєш помічати задишку, кожний рух викликає втому. Найгірше ставало вночі — я просинався що пів години, жадібно втягуючи повітря. Через кілька днів усе було вже в нормі, але перший день акліматизації, звичайно, неприємний.

Я взагалі погано переношу висоту, вище від 5000 у мене гарантовано починається гірська хвороба. Не раз намагався піднятися вище, з тижневою акліматизацією, з дихальними вправами — нічого не допомагало, далі тільки з кисневою маскою. Напевно, усе-таки треба кидати курити.

У Куско мене рятував свіжозаварений чай з листя коки. Тут це народний засіб, тонізувальний напій. Є ще спеціальні таблетки від висотної хвороби — «Сороче пілс». Але чай надійніший — одна чашка, і слабкість відпускає, щоправда, ефект триває недовго.

У Перу повсюдно використовують листя коки — роблять із нього льодяники, різноманітні напої й навіть печиво. Незважаючи на страшну назву, кока — це, звісно ж, не кокаїн, так само як виноград — не вино. Заварювання листя цієї рослини — таке саме «уживання наркотиків», як поїдання пиріжків з маком. Щоб з листя отримати наркотики, треба провести цілу процедуру екстракції, випарювання, концентрації та ще бозна-чого, я на цьому не дуже розуміюся. Пиття ж завареної коки радше можна порівняти зі споживанням кави або міцного чаю.

Куско — місто невелике, лише 350 тисяч населення. Люди тут жили ще 3000 років тому. Легенди говорять, що прабатьки інків — Манко Капак і його сестра (вона ж і дружина) Мама Окльо — вийшли з вод озера Тітікака й заснували місто, яке потім стало столицею імперії інків.

Місто добре збереглося, усі колоніальні іспанські будівлі — в чудовому стані. Іспанці зносили інкські храми й на їхніх фундаментах зводили вже свої церкви та інші будівлі. Щоб не морочитися з матеріалами, підірвали башти інкської фортеці на пагорбі. Блоки просто скидали з гори, і вони котилися самі в долину, до місця будівництва.

Фортеця теж непогано збереглася, крім веж, звичайно. Мури її виконані у формі зигзагів, що, за уявленнями інків, зображувало блискавку. Гігантські кам’яні блоки, з яких побудовано давню фортецю, припасовані один до одного дуже щільно, просвітів практично немає. Як інки пересували такі величезні валуни — загадка, адже кожний блок важить 50–60 тонн, не менше. А ще ж вони не знали колеса, заліза, навіть найпростішого важеля!

Здавалося б, колесо — що може бути простіше? Але інки його не мали. Навіть за значного розвитку гончарного мистецтва вони не знали гончарного круга! Гаразд, гончарний круг. У мегацивілізації інків не було цвяхів, вони три століття зв’язували дошки шкіряними ременями!

Але найразючіше — в інків не було в нашому розумінні писемності. Замість неї використовували різнобарвні шнурки з вузликами. Як поєднується такий високий розвиток будівельних технологій з відсутністю найпростіших винаходів, для мене завжди залишалося загадкою. Звичайно, перебуваючи на батьківщині інків, я почав ставити ці запитання всім зустрічним.

Мій гід сказав, що, на його думку, цивілізація без колеса, важеля та металу просто не могла звести таких споруд. Найімовірніше, до інків була ще якась дуже потужна й невідома нам цивілізація, яка й створила всі ці мегаліти. Потім вона згасла, а інки прийшли на її місце й стали використовувати вже побудоване.

Гід по Куско в мене був унікальний — Костянтин, хлопець із глухого російського села. Його батько разом із дружиною та трьома дітьми переїхав на початку 2000-х до Перу. Не знаючи ні слова іспанською, вони оселилися в старовірів у горах. Там працювали й вивчали мову. Потім у них зі старовірами щось не зрослося, і вони переїхали до Болівії, де дістати посвідку на проживання було набагато простіше. За привезені з Росії гроші вони купили пекарню та почали пекти російські пиріжки з м’ясом і капустою, які, за його словами, у перуанців мали величезну популярність. Костянтин за цей час вивчив іспанську як свою рідну і, коли йому виповнилося 19 років, пішов у самостійне плавання. Закінчивши курси гідів, отримав ліцензію та переїхав працювати до Куско. Отака історія.

Куско — місто абсолютно туристичне, і це приваблює сюди злодіїв з усього Перу. Ні, у Куско не буває пограбувань або вбивств — лише кишенькові крадіжки. Можуть витягти гаманець, поцупити залишену в ресторані сумочку, але жодного насильства.

Куско називають «археологічною та архітектурною столицею Південної Америки». У місті 23 собори та монастирі. Розповідати про кожний із них у межах книжки — справа абсолютна невдячна, тому рухаємося далі.

МАЧУ-ПІКЧУ

Усі туристи їдуть до Куско відвідати останнє «загублене» місто інків — найвідоміше місце в Південній Америці. Мачу-Пікчу розташоване на тисячу метрів нижче від Куско, тому подорож туди — це свого роду полегкість для тих, хто страждає на гірську хворобу. Принаймні для мене — нарешті я задихав на повні груди.

Шлях туди неблизький. Спочатку дві години треба їхати машиною до залізничної станції, звідти щогодини ходять спеціальні поїзди на Мачу-Пікчу. Дах у вагонів скляний, дуже зручно оглядати гори та природу. Їхати недовго — приблизно півтори години, потім ще пів години автобусом, і ми на місці.

Мачу-Пікчу заворожує. Воно немов пливе у хмарах в оточенні піків сусідніх гір. Складно описати, але це разюче красиво. Ба більше, саме тут як ніде почуваєшся спокійно. Я просидів на камені, розглядаючи навколишні гори, понад дві години, просто звільнившись від усього та віддавшись спогляданню. Є в цьому місці якась магія.

Правда, є й зворотний бік медалі. Оскільки місто підноситься вище від хмар, сонце тут пече нещадно, і я обгорів за лічені хвилини.

Довго про існування «загубленого міста інків» ходили тільки легенди. Ніхто не знав, чи існує воно насправді. В іспанських хроніках про нього не було жодної згадки. Інки теж не залишили письмових свідчень, бо й писемності не мали. Про те, що місто і справді існує, стало відомо лише на початку XX століття.

У 1911 році американський археолог Гайрам Бінґем, який присвятив кілька років пошукам «загубленого міста інків», натрапив на давні руїни, що кишіли зміями та були вкриті густими заростями. Дослідник піднявся на вершину гори, де жили дві індіанські родини, які охороняли «загублене місто». Дорослі горяни мовою жестів пояснили археологові, що починають рахувати до трьох, а потім він спускатиметься звідси вже під градом стріл.

Археолог ретирувався, але дорогою зустрів місцевого хлопчиська, якому подарував монетку в один соль. Зворушений пацан показав професорові дорогу до давніх руїн. Ось так доброта рятує світ і сприяє археологічним знахідкам.

Незважаючи на відкриття Бінґема, Мачу-Пікчу залишалося недоступним ще майже 30 років — доки археологічна експедиція, яка тут працювала, виявила Дорогу Інків, прокладену через долину до цитаделі. Місто почали розчищати, провели залізницю, зробили масивну рекламну кампанію, і до Мачу-Пікчу посунули туристи.

Поговоривши з кількома гідами, я зрозумів найсумніше: ми досі майже нічого не знаємо про Мачу-Пікчу. Не знаємо, як реально називалося це місто. Не знаємо, коли воно було побудоване. Не знаємо навіть точно, яке в нього було призначення — фортеця, адміністративний центр чи релігійна споруда? Не знаємо, коли й чому місто покинули. Інки не мали писемності, тому жодної інформації до нас не дійшло.

Величезна кількість істориків, археологів і цілі інститути тільки й годуються з того, що видумують нові «гіпотези». Але це лише гіпотези. Ось мені особисто найбільше подобається припущення деяких перуанських науковців, що це був жіночий монастир, у якому жили незайманки сонця.

ЛІМА

Ліма — місто гарне та самобутнє. Історичний центр вражає монументальними колоніальними будівлями, соборами й вуличками зі старими іспанськими особняками з різьбленими

У Лімі живе 8 мільйонів осіб, майже 30 % населення країни. Удень центр міста і район Мірафлорес абсолютно безпечні, хай як лякають путівники. Ну а вночі, як і в інших латиноамериканських містах, краще не ходити, куди не треба.

Хоча місто збудоване практично на екваторі, тут зовсім не спекотно. Уся річ у холодній течії Гумбольдта з Антарктики. Через неї взимку (це в червні-липні по-нашому) усе місто огортає туман. Причому різницю температури відчуваєш навіть у межах міста: у центрі на кілька градусів спекотніше, ніж біля берега.

Місто розташоване прямо на океані, але купатися тут навряд чи можна. По-перше, води дуже бурхливі, спокійно можуть затягти людину в океан. По-друге, пляжі дуже кам’янисті й абсолютно не пристосовані для відпочинку. Правда, це я з’ясував на власному досвіді. Зайшов-таки помочити ніжки. Нічого хорошого не вийшло — змерз, подер усі ноги, до того ж хвилі кілька разів досить боляче кинули на камені.

Увесь цей час місцеві стояли на березі й спостерігали за туристом. Мабуть, робили ставки, потягне мене в океан чи ні.

Перуанці абсолютно не схожі на інших жителів Південної Америки. Вони невисокі на зріст, мають міцне тіло на коротких ногах, велику голову на масивній шиї. Середній зріст чоловіків — 165 сантиметрів. Ідучи вулицею, почуваєшся баскетболістом.

Хоч як дивно, але більшість дорожньої поліції — це жінки. Перуанська влада вважає, що вони менше схильні до хабарництва. Форма в поліцейських чомусь зеленого кольору, тож я їх увесь час мав за військових.

Основний транспорт у Лімі — це громадські автобуси й таксі. Таксі дуже дешеві, за три долари можна з’їздити з Мірафлоресу в центр і назад. Є новенькі таксі з кондиціонерами, є вже пошарпані. Лічильником ніхто не користується, про оплату треба домовлятися заздалегідь.

Утім, місцеві віддають перевагу рейсовим автобусам. Гуляючи вулицями Ліми, я помітив автобус, на борту якого було написано маршрут: «Сан Дієго – Бразилія – Ла-Пас». Ну, думаю, отакої, у них автобуси ходять від США до Бразилії, а звідти до Болівії. Дивлюся — інший автобус іде, у нього маршрут Венесуела – Канада. Ні, думаю, так не буває. Виявилося, станції наземного метро в Лімі названо на честь інших країн і міст: станція «Канада», станція «Бразилія»… Отак і їздять рейсові автобуси по маршрутах від Канади до Бразилії через Венесуелу.

Їжа тут абсолютно не дорога й дуже якісна. Особливо мені подобалася картопля. Ви не повірите, але в Перу її понад сто видів. Солодка, кисла, тверда, пориста, зі смаком каштанів… Я скуштував не менше ніж двадцять різновидів — дуже смачно.

Є в Перу особливий сорт чорної кукурудзи. У принципі, вона неїстівна, але з неї вичавлюють приголомшливий напій «чіча морада», який продають, як у нас колу, навіть у літаках пропонують замість апельсинового соку. Смак у чічі дуже незвичний — як терпкий виноградний сік із буряковим.

Як я вже згадував, у Перу дуже поширене листя коки. У високогірних районах без нього просто не вижити: рослина допомагає долати брак кисню. У Лімі, розташованій на рівні моря, кока вже не така важлива, але все одно її п’ють і жують практично всі. З листя роблять чай, узвари, муси, соуси, настоянки. Є льодяники з коки, зубні пасти з коки, та й просто листя коки продають у пакетиках і на вагу практично в будь-якому магазині.

Найкрасивіше та найвідоміше місце Ліми — це Пласа-де-Армас (площа Зброї), де свого часу проголосили незалежність Перу. Дуже велика й дуже гарна площа. Посередині стоїть величезний фонтан — найдавніша з уцілілих у Лімі споруд. По периметру площу оточують симпатичні колоніальні будівлі яскраво-жовтого кольору. Вони мені сподобалися: жовтий колір, а на його тлі — темні різьблені дерев’яні балкони.

А ще просто в центрі Ліми стоїть справжня інкська піраміда Уака-Уаямарка. Споруда невисока, з дуже скошеним підйомом. Увесь прикол у тому, що навколо піраміди стоять хмарочоси, а прямо через дорогу — дуже престижні будинки. Місцеві багатії сидять на балконі, п’ють чай з коки й зверху дивляться на спадок інків.

Ну, а найпрестижніший і найбезпечніший район Ліми зветься Мірафлорес. Тут доглянуті парки, найкращі кафе та ресторани. У Мірафлоресі живуть найбагатші лімці. Якщо старе місто — це колоніальні будівлі, різьблені балкони та бруковані тротуари, то Мірафлорес — царство скла та бетону.

Район виходить прямо на океан, і всі місцеві багатії живуть у кондомініумах із краєвидом бурхливих вод Тихого океану. Галявинки пострижено, сміття прибрано, розмітка на дорогах білосніжна, і на кожному кроці стоїть поліцейський.

НАСКА

Друга славетна пам’ятка Перу — це, звичайно ж, малюнки Наски. Від Ліми до аеродрому міста Піско лише 250 кілометрів, які можна за кілька годин проїхати маршрутним автобусом. З Піско вилітають екскурсійні літаки на плато Наска. Правда, вильоту можна чекати досить довго: аеродром військовий, і армійські борти мають перевагу над цивільними.

Перед польотом усіх пасажирів зважують і розсаджують у літаку в потрібному порядку для балансування. Літаки маленькі, й балансування дуже важливе. Зваживши мене, перуанці замислилися, потім покликали назад усіх, хто зважувався до мене, і переробили їм посадкові, змістивши всіх у ніс, а мене посадили на окремий диван у хвості літака, звідки в ілюмінаторах відкривались найкращі краєвиди. Іноді зайва вага — це корисна перевага.

Що ж таке Наска? Це невелика пустеля завдовжки 25 і завширшки 8 кілометрів, у якій викладено гігантські фігури тварин: 180-метрової ящірки, 120-метрової мавпи, 50-метрових колібрі та павука і ще під сотню різних звірят. Причому побачити гігантські фігури можна тільки з повітря.

До появи літаків жителі цих місць навіть не здогадувалися про існування гігантських малюнків, бо із землі останні розрізнити неможливо. Коли через пустелю прокладали шосе, будівельники, нічого не підозрюючи, проклали дорожнє полотно прямо через одне із зображень: їм і на думку не могло спасти, що скупчення неглибоких канавок може бути малюнком.

Виявили фігури тільки 1927 року. Над плато в пошуках джерел води прямував літак. Перуанський пілот вирішив, що збожеволів, коли побачив під собою намальованих на піску гігантських павуків, мавп, собак і кондорів. Він розповів цю історію начальникові льотного загону. Той попросив пілота дихнути, але про всяк випадок послав туди його колегу, який підтвердив наявність неймовірних зображень. Відтоді малюнки Наски почали серйозно вивчати. Головним фахівцем щодо них стала Марія Райхе, яка провела в цій пустелі майже 40 років, намагаючись збагнути її таємниці.

Від Піско до плато летіти 40 хвилин, після чого літак рухається від однієї фігури до іншої. Пролітаючи над черговою твариною, пілот дуже кренить літак на один бік, щоб пасажири могли розглянути її краще, потім робить коло й кренить уже на інший бік, щоб пасажири з іншого борту теж узяли участь у процесі. Звичайно, ці постійні віражі могли витримати не всі, і деякі пасажири терміново вимагали паперові пакети.

Чесно кажучи, на мене малюнки Наски справили враження, але не таке, як Мачу-Пікчу. Усі ці картини я вже бачив багато разів на фото й відео, а тоді лише переконався, що вони справді існують. Було набагато цікавіше подивитися, який вигляд вони мають на землі, помацати їх руками, так би мовити.

Усе плато пустелі рівним шаром засипане дрібним темним камінням. Малюнки робили, прокопуючи неглибокі канавки завширшки лише 30-40 сантиметрів і забираючи з них усі камені. За рахунок того, що оголений пісок світліший за довколишнє каміння, такі лінії дуже добре помітні з висоти. Із землі ж це просто незрозумілі канавки, які тягнуться кудись удалину. Насправді робити такі канавки зовсім не складно, інша річ, що тут потрібен був математичний розрахунок, адже побачити своє творіння можна було лише з великої висоти.

Під час польоту я почув десятки різних гіпотез про призначення цих малюнків. Найпопулярнішою є теорія, що це знаки для інопланетян і посадкові смуги для їхніх летючих тарілок. За іншим припущенням, це іригаційна система, хоча що зрошувати в кам’яній пустелі?

Згідно з основною науковою гіпотезою, це найбільший календар зоряного неба, адже всі місцеві народності раніше поклонялися зіркам. Але на сьогодні ми достеменно так і не знаємо, навіщо насканці протягом майже двох століть робили ці малюнки. Може, їх створили вже сучасні перуанці для розвитку туризму в регіоні? Жартую, звичайно ж.

Перу — чудова країна: сучасна й багата на колоніальну історію Ліма, давнє Куско, загадкові лінії Наски та чарівне Мачу-Пікчу. Для мене немов ожили всі дитячі книжки про конкістадорів!