ПІВНІЧНА КОРЕЯ

КВІТЕНЬ 2017

Потрапити до Північної Кореї простіше від простого. У ній є державне підприємство, яке відає організацією турів, на зразок «Інтуриста» в СРСР. Туроператори різних країн працюють безпосередньо із цією організацією. Усе, що потрібно туристові, — це звернутися до туроператора, заповнити анкети й тричі розписатися в тому, що він не журналіст. Північани тиждень перевіряють його дані й у більшості випадків дають добро на відвідування країни.

Подорож до Північної Кореї можлива лише як організований тур — з гідами та програмою. Те, що в України з Північною Кореєю безвізовий режим, не має жодного значення. Без спеціальної туристичної картки, яка по суті є дозволом на в’їзд, вас не тільки не впустять до країни, а й навіть не продадуть туди авіаквитка. Абсолютно всі тури мають фіксовану програму. Лише вибираєте кількість днів — мінімально 6 ночей, максимально — 12. Змінити програму не можна.

Тур до Північної Кореї на сьогодні — один із найбезпечніших і чітко відлагоджених. Не важливо, приїхали ви самі чи вшістьох — у вас усе одно буде окремий автобус, водій, російськомовний гід, вас супроводжуватиме працівник місцевого КДБ. І цей супровід буде протягом усього часу вашого перебування в країні. Від моменту, коли виходите вранці з номера, і до того, як пізно ввечері в цей же номер заходите, з вами весь час хтось буде і не випускатиме вас із зони прямої видимості.

ПРИЛІТ І МИТНИЦЯ

До Пхеньяна ми з моїм другом Сергієм Ярошем, про якого я згадував у другому розділі, летіли з Пекіна старим радянським Ілом з погано затертими написами російською мовою. Летіти лише півтори години.

Перші враження — це, звичайно, аеропорт. Наскільки вбитим і пошарпаним був літак, настільки новеньким і гарним виявився аеропорт. Невеликий, але цілком симпатичний. Правда, на табло світилося лише два рейси: один із Пекіна, другий із Владивостока, інших не буває.

Перед вильотом туроператор лякав нас, що митниця Північної Кореї дуже ретельно обшукуватиме всіх туристів. Нам навіть видали спеціальні «пам’ятки», де значилося, що переглядатимуть весь контент на наших комп’ютерах та телефонах. Я спеціально видалив усі фотографії, закладки та фільми — про всяк випадок. Але нас узагалі не оглядали. Єдине, що цікавило прикордонників, це друковані видання. У дівчинки, яка стояла перед нами, вилучили путівник про Північну Корею та якийсь абсолютно безвинний журнал мод.

Окрім того, нас змусили декларувати всі мобільні телефони, айпади та комп’ютери. Північнокорейський «експерт» заніс кожен гаджет в окремий журнал і попередив, що, скільки ми їх привезли, стільки ж маємо й вивезти. Правда, на відльоті в нас нічого взагалі не перевіряли.

ГІДИ

Відразу після митниці чекав закріплений за нами супровід. Із розповідей туристів ми знали, що зазвичай гідом є жінка, а представником КДБ — чоловік, але в нашому випадку були дві жінки. Ми  з  попутником до самого кінця подорожі так точно й не визначили, хто ж із них працює на контору. А втім, напевно, обидві.

Тільки-но ми сіли в автобус (а як я вже розповідав, кожній групі надають окремий транспорт), нас відразу запитали, чи знаємо ми про правила знімання. Потім цілком коректно пояснили, що Північна Корея перебуває в кільці ворогів, тому фільмувати й фотографувати все, що ми захочемо, не  можна. Раптом ми випадково зафіксуємо якийсь важливий стратегічний об’єкт або нетиповий момент, який потім ворожа пропаганда використає для очорнення найсправедливішого ладу у світі. Звичайно, ми все це знали, тому відразу запропонували компромісний варіант — давайте ви ввечері переглядатимете відзняте й видалятимете, що не сподобалося. Гідес (називатимемо їх так) це влаштувало. Забігаючи наперед, можу сказати, що нам прямо забороняли знімати лише двічі, а відзняте перевіряли раз.

Дуже важливо «встановити контакт» із гідами, «потоваришувати» з ними. Адже для них це робота, і робота нервова. З їхніх-таки напівнатяків я зрозумів, що, коли туристи лягають спати, після важкого й насиченого дня гіди сідають складати довгий і нудний звіт за минулу добу. Вони мають чітко розписати, як поводилися туристи, чи були провокації, що фотографували, чи повірили в офіційну версію, чи були дивні запитання і так далі.

Ми намагалися полегшити нашим гідесам життя і зайвих запитань не ставили. Коли бачили напівобдертих солдатів, які кирками фігачили якісь цегляні стіни, — самі підказували гідам, що це «стройбат» і що в нас є таке саме. Якщо бачили сотню людей у черзі на автобус о шостій тридцять ранку, то вдавали, що це нормально. Побачивши десятки чоловіків і жінок, які в парку вручну рвали траву, ми лише «захоплювалися», який корейці трудящий народ. Машин, що працюють на дровах, «не помічали» зовсім.

Ми не намагалися їм довести, що так жити не можна, не відкривали їм очей на різні речі. Послухайте, у них щотижня туристи, вони все чудово розуміють і знають. Гіди чесно виконують свою роль. Якщо ми бачимо обірваних військових із кирками — ми ж і так розуміємо, що їх на п’ятнадцять років забрали в армію і це дешева напіврабська праця. Знаємо та розуміємо, тож навіщо в це тикати гідесі, щоб вона казала нам завчену фразу про єднання народу з армією, а потім писала про це у звіті. Ми все бачили, ми все розуміли, але гідесам цього не виказували.

І гідеси відповідали нам взаємністю. Знімати вони практично не забороняли. У нас був мовчазний договір: ми не ускладнюємо життя їм — вони не ускладнюють життя нам.

І звичайно, гідесам треба привезти гарні подарунки. Це усталене правило — вручати супроводжувачам презенти, навіть певний прейскурант є. Водієві — блок американських сигарет, гідесі — французькі парфуми, а КДБшнику — банку кави та пляшку віскі. Усіх цих речей у Північній Кореї дістати неможливо, вони тут мають величезну цінність. Середня зарплата в країні — менше 7 доларів, тому для гідів це дуже істотні речі. І що вже гріха таїти: чим кращі подарунки ви привезете, тим лояльнішими до вас будуть.

МОНУМЕНТ ВОЖДЯМ

Прямо з аеропорту ми поїхали до Монумента вождям — Кім Ір Сену та Кім Чен Іру. Точніше не так. Мені відразу винесли догану, що не можна говорити просто «Кім Ір Сен» — треба казати «великий вождь і мудрий учитель товариш Кім Ір Сен». Але оскільки ми іноземці, нам дозволили говорити просто «товариш Кім Ір Сен». А без «товариша» ніяк. Він же вам не приятель, сказали гідеси.

Монумент вождям — це найвідоміша картинка з Північної Кореї. Просто так сфотографуватися сюди прийти не можна, існує цілий ритуал відвідування. Сюди приходять цілеспрямовано «покласти квіти та вклонитися вождям». Купуєш букет і повільним, урочистим кроком ідеш до пам’ятника.

Поклавши квіти, потрібно тричі пам’ятникам поклонитися. Відразу повертатися до них спиною теж не можна. Після цього дозволено зробити кілька фото на тлі, не більше. Я спробував улаштувати невелику фотосесію, і до мене відразу підійшов суворий чоловік у цивільному. Ще не можна вождів фотографувати не на повний зріст або збоку. За цим теж стежать.

Одне було погано — ми приїхали під самий захід сонця, і було вже темно. Фотографії вийшли дуже погані, темні, а в деяких ракурсах, навпаки, засвічені призахідним сонцем. Я попросив приїхати сюди ще раз, коли буде нормальне освітлення, але гідеси сказали, що затвердженої програми змінювати не можна. Відвідування пам’ятника — сьогодні, і більше його не буде. І ось тут саме й вступають у гру «гарні стосунки з гідом». Я попросив супроводжувачок ще кілька разів, після чого вони зв’язалися з куратором, роздобули дозвіл, і через день ми знову заїхали до монумента.

Було чудове освітлення, і вийшли гарні фото. Та головне, на відміну від першого разу, біля монумента було повно людей і величезна кількість весільних процесій, які хоч якось розбавляли сувору дійсність місця. Як було колись і в СРСР, будь-яке весілля в Північній Кореї — це насамперед знімки на тлі монумента вождям.

У Північній Кореї немає розлучень. Не тому що тут усі кохають одне одного до смерті, а тому що офіційної процедури такої не передбачено. Тільки у виняткових випадках, якщо хтось із подружжя невиліковно хворий або якщо пара не може мати дітей, партійний осередок району дає дозвіл на зміну запису в книзі реєстрацій. Жодних інших варіантів розлучитися не існує. Тому одруження в Північній Кореї — справа особливо важлива, по суті безповоротний крок. Одружуються зазвичай у 25 років, сексу до весілля суворо не вітають. Північнокорейці взагалі впадають у ступор від розмов про любов і секс: мабуть, любов може бути тільки одна — до Великих вождів.

З іншого боку, саме біля монумента я вперше побачив усміхнених корейців. Вулицями вони зазвичай ходять похмурі та насуплені. А тут — розслаблені, щасливі й навіть не сахаються від камери. І наречені всі в національних костюмах. Гарно ж!

ГОТЕЛЬ

Мешкали ми в готелі «Янгакдо». Величезна така бетонна коробка на 47 поверхів. Інтер’єр — стандартний Радянський Союз. Номери чисті, але вбогі. Меблі 70-х років, сантехніка — 60-х. Тумбочки з вбудованим радіо, телефони з перших кнопкових. А втім, абсолютно всі номери — для курців.

Готель розташований на острові посеред річки. З берегом сполучає міст, на якому стоїть КПП з охороною. Отже, самому піти в місто неможливо. У самому готелі скрізь стоять відеокамери, і спостереження цілодобове.

В інтернеті я прочитав, що центр спостереження за постояльцями — на 5-му поверсі. Я намагався туди потрапити, але кнопка ліфта на той поверх не працює. Хоча один раз зі мною підіймалися троє корейців — «5» вони точно не натискали, проте ліфт зупинився саме там. Коли двері відчинилися, на поверсі взагалі не було світла. Корейці вийшли в повну темряву й дочекалися, поки ліфт зачиниться.

Ми із Сергієм усю подорож майже не розмовляли в номері. Розуміли, що слухають кожне слово. Якщо необхідно було поговорити й обмінятися думками, виходили у величезний вестибюль, ставали посередині й говорили пошепки. Може, і параноя, але так нам було спокійніше.

У готелі є сувенірні магазини, кегельбан, бари. Скрізь приймають тільки долари, євро або юані. Причому ціна що в доларах, що в євро однакова. Тобто пляшка води коштуватиме три долари або три євро. Курсу тут не розуміють і не перераховують. Узагалі в Північній Кореї іноземці можуть купити будь-що тільки за долари або євро: місцевих грошей на руки не дають, навіть подивитися. Будь-яка купівля відбувається в такий спосіб: ти запитуєш, скільки коштує товар, у гіда, він називає тобі ціну в євро, ти даєш йому євро, а він уже розраховується з продавцем у місцевих вонах. Тому цін ми їхніх не знаємо, не знаємо курсу долара, не знаємо розміру зарплат — туристів від цієї інформації просто відсікають.

Що в готелі добре, то це краєвиди. Ми жили на 42-му поверсі, і панорама Пхеньяна була просто чудова. Рівно о п’ятій ранку репродуктори, розставлені по всьому місту, починають передавати патріотичну пісню, що закликає народ підійматися на нові трудові подвиги. Місто прокидається в променях сонця, що сходить.

У номері на 42-му поверсі бравурного маршу не чути: високо, хороша звукоізоляція, тим паче готель стоїть на острові. Але ось якщо о п’ятій ранку відчинити вікно, щоб покурити, то можна насолодитися цим епічним моментом. Усе-таки курці іноді можуть виявити речі, недоступні іншим людям.

Що в готелі зовсім не тішило, то це сніданки. Щодня абсолютно однакові: два смажені яйця, кімчі, два млинці, пакетик джему. Кімчі, до речі, у них там завжди — на сніданок, обід і вечерю. Як розповіли гіди, існує понад 60 способів приготування цієї страви. Утім, нас забирали з готелю о сьомій ранку й привозили назад о восьмій вечора. Там ми тільки спали.

Усю їжу включено у вартість поїздки, тому вибору меню немає. Вам просто приносять заздалегідь оплачений набір страв, включно з належною пляшкою пива на людину на день. Утім, якщо хочеться чогось особливого, можна замовити окремо. Покуштували й місцеву горілку соджу. Горілка слабенька, лише 30 градусів. У Північній Кореї, до речі, не заведено наливати алкоголь самому собі. Тому можна спостерігати дивовижну картину, коли сидять два корейці й наливають один одному.

ГОТЕЛЬ «РЮГЕН»

Окрім нашого, у Пхеньяні є ще один супервідомий готель — недобудований «Рюген» заввишки аж 330 метрів. Будувати його почали ще 1987 року, до 1991-го вигнали коробку, і тут з розпадом Радянського Союзу гроші скінчилися.

Шістнадцять років коробка зяяла порожніми вікнами. У 2008 році хитрі північнокорейці домовилися з єгиптянами, що нададуть їм ексклюзив на створення стільникової мережі в країні в обмін на добудування готелю. У будівлі зміцнили фундамент і повністю її засклили. Але потім щось пішло не так. Повноцінної стільникової мережі так і не створили, готелю теж не добудували, внутрішнє оздоблення в споруді відсутнє геть-чисто.

Наступна спроба була ще хитріша — північани домовилися з однією світовою готельною мережею про добудову та спільне використання готелю. Але США пригрозили санкціями, і готельєри проєкт тихо злили.

Так і стоїть «велика північнокорейська піраміда» уже понад 30 років  недобудована. І навіть зараз це найвищий готель у світі. Правда, коли перший постоялець зможе заїхати в нього, не знає навіть товариш Кім Чен Ин.

ПАМ’ЯТНИК ЧУЧХЕ ТА МОНУМЕНТ ПАРТІЇ

Чучхе — це головна та єдина ідеологія країни. Свого часу маленька Північна Корея мала робити вибір: іти або у фарватері марксизму-ленінізму СРСР, або маоїзму Китаю. Кім Ір Сен, тодішній лідер північнокорейців, не захотів підкорятися ні тим, ні іншим. Тому він вигадав власну ідеологію — чучхе.

Основний постулат чучхе: навколо вороги й усі хочуть відібрати наш рис. Тому тільки безумовне поклоніння вождеві! Вірити можна лише партії, спиратися — тільки на власні сили, бо північнокорейці найкращі, а весь світ живе гірше. Якось так — дика суміш комунізму та націоналізму. Утім, саме така ідеологія дає змогу пояснити населенню, чому Північна Корея відгородилася від усього світу й живе в повній ізоляції.

Маю вам сказати, чучхе працює. Діти в школі нам із захватом розповідали, як злий Захід хоче їх завоювати, тому що корейці їдять рис, якого в країні багато. По телевізору я бачив чудову програму про те, як у США голодують люди, їдять горобців і мріють переїхати жити до Північної Кореї. Звичайно, можу й помилятися, бо корейської не знаю. Але весь мій досвід життя в СРСР підказує, що саме про це і йшлося.

Щоб підкреслити свій «особливий шлях», 1997 року в Північній Кореї прийняли нове «літочислення чучхе», початком якого є 1912-й — рік народження Кім Ір Сена. Серйозно, вони так усі дати вказують, наприклад 1 березня «108 року Чучхе» (2020-го).

Пам’ятник Чучхе — це здоровенний такий кам’яний шворінь, на верхівці якого язики полум’я у вигляді зірки. Кажуть, це найвищий кам’яний пам’ятник у світі. Поруч, як і має бути, — скульптура робітника й колгоспниці та приєднаного до них інтелігента. Символом СРСР був серп і молот, які втілювали єднання робітників і селян.

У Північній Кореї символом керівної Трудової партії зробили той самий серп, той самий молот, але до них ще додали пензель як символ творчої інтелігенції.

Трудова партія Кореї — це майже повний аналог КПРС. Але все-таки в СРСР де-юре була однопартійна система. У Північній Кореї у Вищих законодавчих зборах, окрім Трудової партії, представлені ще Соціал-демократична та Партія молодих друзів небесного шляху. Зрозуміло, що дві останні — чиста бутафорія, вони голосують синхронно з трудовиками, однак формально в Північній Кореї діє багатопартійна система.

Другий схожий пам’ятник — «Символ Партії»: три руки із серпом, молотом і пензлем. Усередині монумента — барельєфи славного шляху партії.

Дуже гарно споруда підсвічується вночі.

ПАЛАЦ ПІОНЕРІВ

У моєму радянському дитинстві зразка 1985 року такого палацу не було, і мене спочатку навіть трішки придушила жаба. Зовні будівля вражає стандартно помпезним соцреалістичним виглядом.

Усередині — яскраві кольори, моделі ракет, величезна карта країни, усе дуже контрастне й нове.

Але що довше ми ходили по кімнатах (гуртках) палацу, то дужче мені це все скидалося на звичайну показуху. Ми відчиняли двері до чергового гуртка — відразу підхоплювалося жваве дівчисько в краватці й завчено доповідало гідесі про те, як їхній загін, натхненний прикладом Блискучого Керівника Кім Чен Ина, опанував барабани, комп’ютери чи моделювання.

Не по-справжньому це якось усе було. Я ж пам’ятаю свій Палац піонерів — моделістів, спортсменів і натуралістів. Ми були звичайними дітьми, десь недбалими, десь сором’язливими. Але так по-військовому завчено «доповідати» іноземцям? Не вірю, як сказав би Станіславський.

Після огляду гуртків ми зайшли до актового залу, де піонери давали концерт. Причому майже годинний виступ призначали лише для двох десятків іноземних туристів, більше в залі нікого не було.

Для початку піонери, здійнявши руки до екрана, на якому був портрет Кім Чен Ина, проспівали пісню про Блискучого Керівника, завдяки якому жити стало краще, жити стало веселіше. А вже потім пішла лубкова народна самодіяльність. Завершальна пісня була про щасливе дитинство з показом кадрів з Палацу піонерів.

Якщо чесно, то мені виступи сподобалися. Піонери, червоні краватки, горни, салют. Наче на машині часу вирушив у дитинство. Смикнув важіль і вжу-у-ух — ти знову в 1985 році й тобі одинадцять. Я потім спеціально запитував думку про концерт в інших туристів — німців, англійців, американців. Сподобалося лише мені та полякам. Велика штука — ностальгія.

Розсмішила нас гідеса Палацу піонерів, яка сказала, що нам дуже пощастило, бо сьогодні ми потрапимо на цей концерт, адже він відбувається дуже рідко. Вона, мабуть, не припускала, що в готелі ми спілкуємося з іншими групами, у яких цей виступ був і вчора, і позавчора, і стоїть у програмі в тих, хто буде там завтра.

МЕТРО

Звичайно, жодного вільного доступу до метро нам не надали. То була організована екскурсія. Нас завели до підземки на одній станції, провезли дві зупинки й на іншій станції вивели. Метро маленьке — лише дві гілки та 17 станцій.

Це вперше я опинився серед простих жителів Північної Кореї. І знаєте що? Їх не відрізнити від нас.

Зайдіть на будь-яку станцію метро Києва, і побачите такі самі китайські пуховики, такі самі неусмішливі зосереджені обличчя.

Ні, звичайно, відмінності є, але вони мінімальні. У них і досі вивішують стенди з газетами. І народ їх читає прямо на зупинці. У вагоні ніхто не втуплюється в смартфон, їх тут просто немає. Старі вагони з мого дитинства — у кожному висять підсвічені портрети вождів. Метро як метро.

ТРІУМФАЛЬНА АРКА ТА НУМЕРОЛОГІЯ

Найбільші тріумфальні ворота у світі розташовані саме в Пхеньяні. Побудували їх на честь повернення Кім Ір Сена до Кореї після звільнення країни від японців.

Північнокорейці взагалі схибнулися на всьому гігантському, найбільшому, найдовшому та наймасивнішому у світі. Найбільший на планеті готель — байдуже, що його тридцять років добудувати не можуть, зате «най»! Або найвищий у світі кам’яний пам’ятник. А ще північнокорейці схиблені на цифрах.

Як зазвичай відбувається знайомство з будь-яким пам’ятником чи будівлею в Північній Кореї? Гід відразу вивалює на вас величезну кількість цифр. Здавалося б, ну, що нам треба знати про арку, крім того, що вона найбільша й на честь чого її спорудили? Але гід обов’язково кілька разів повторить, що арку відкрито в 1982 році, вона складається з 10 500 гранітних плит, висота воріт — 60 метрів, ширина — 52 метри, висота арки — 27 метрів, ширина проїзду — 18 метрів, споруда прикрашена 128 фігурами, вирізьбленими в граніті. Ще неодмінно повідомляють, скільки разів той чи той пам’ятник відвідував Кім Ір Сен або Кім Чен Ин.

Навіщо вся ця порожня інформація — незрозуміло, але її подають завжди. Наприклад, у мавзолеї Кім Чен Іра стоїть вагон, у якому він їздив країною. Поруч є величезний стенд, де перераховано, скільки кілометрів пройшов вагон, скільки зупинок зробив, скільки годин у ньому провів вождь, скільки вождь разів збирав у вагоні наради та скільки разів вагон фарбували. Навіщо? Кому потрібні ці відомості? Але їх завжди повторюють кілька разів, щоб відвідувачі перейнялися величчю вагона та запам’ятали ці цифри.

Ще в корейців розвинений символізм. Наприклад, арка важить 815 тонн, що символізує 15 серпня — день звільнення Кореї від японців. А від оцього пам’ятника до тієї арки рівно така кількість метрів, яка відповідає даті народження Великого Керівника Кім Чен Іра. Мабуть, існує спеціальний відділ, який бере наявні цифри та знаходить під них «легенду».

КЕСОН І ДЕМІЛІТАРИЗОВАНА ЗОНА

Демілітаризованою зоною (ДМЗ) називають нейтральну смугу завширшки 4 кілометри, яка простяглася через увесь Корейський півострів по 38-й паралелі, відокремлюючи Північну Корею від Південної. Саме тут стояли протиборчі війська під час підписання Угоди про перемир’я. По суті це офіційний кордон між двома Кореями.

Якщо чесно, то ДМЗ не справила жодного враження. Їхали ми туди майже три години, а провели там до 30 хвилин. Чим ближче до кордону, тим частіше на узбіччі з’являються височенні бетонні блоки. У разі нападу з боку Південної Кореї їх звалюють на дорогу, перепиняючи танки супротивника. Тільки-но ми наближалися до чергових таких блоків, гідеси починали голосно або співати, або щось запитувати — відвертали увагу як могли.

У зоні нас спочатку завели в довге порожнє приміщення, посеред якого стояв стіл — тут у 1953 році підписували мирну угоду. Нас посадили за той самий стіл і стали знайомити з миротворчою роллю Північної Кореї в цій війні. Збройне протистояння, звичайно ж, розв’язали США та «їхні маріонетки» у Південній Кореї. Під мудрим керівництвом Великого вождя армія Півночі відразу перейшла в контрнаступ, і тільки небажання подальшого кровопролиття змусило Керманича погодитися на припинення вогню.

Я досить непогано знаю історію Корейської війни — і про те, хто перший напав, і про цілі ескадрильї радянських винищувачів, і про мільйон китайських «добровольців», які практично врятували Північ від повної поразки. Мабуть, усе обурення позначилося на моєму обличчі, й наша гідеса, нахилившись до мого вуха, досить жорстко сказала, що всі запитання я можу поставити лише особисто їй, потім.

Тоді нас привели до великої будівлі, де ми піднялися на другий поверх, на балкон, з якого видно славнозвісну картинку: кордон, три сині сарайчики на ньому й такі самі будівлі південнокорейців. На сам кордон чомусь не пустили.

Дорогою назад заїхали в Кесон — стародавню столицю Кореї та найближче велике місто до лінії розмежування між Північчю та Півднем. У Кесоні немає хмарочосів і монументальних пам’ятників, як у Пхеньяні, — тут типова забудова а-ля СРСР середини 1980-х років. Новіші будинки виходять фасадами на вулиці, затуляючи старіші.

На жаль, робити висновок про житло можу, тільки судячи із зовнішнього вигляду. Звісно, потрапити в оселю звичайного корейця шансів не було. Кілька разів ми спостерігали довгі черги до продуктових магазинів. Багато разів бачили, як збирають величезну кількість людей на якісь масові заходи агітаційного характеру. Але що це було, я не знаю, а гіди промовчали.

Кесон сподобався. Звичайно, тут немає такої помпезності, як у Пхеньяні, але містечко досить чисте. Що впало в око — на жодному будинкові немає кондиціонерів, зате на підвіконнях повно маленьких сонячних батарей.

Як я зрозумів із плутаних пояснень гідеси, потужності заведеної на кожну квартиру електрики не вистачає навіть для кондиціонера — тільки для освітлення. Сонячні ж батареї дають додаткові потужності, наприклад для електрочайника.

ПХЕНЬЯН

Столиця справила неоднозначне враження. Начитавшись репортажів і звітів про країну, ми, звичайно, очікували всюди вантажівок на дровах, повної відсутності легкових автомобілів і колон демонстрантів щоранку.

Але — або Північна Корея сильно змінилася за цей час, або журналісти дуже перебільшували. У центрі Пхеньяна практично всі будівлі висотні, є навіть новенькі хмарочоси, зведені під керівництвом китайських інженерів. Загалом місто має цілком сучасний вигляд.

Машини на вулицях є — здебільшого китайські малолітражки, але є. Інша річ, що приватних авто в Північній Кореї взагалі немає, не передбачена в них приватна власність на машини. Є автомобілі державні, військові та ті, що належать підприємствам, тобто теж державні. Інших немає. До цього я багато читав, що начебто дозволено мати приватну машину, якщо її подарує родич з-за кордону. Але хоч скільки разів запитував у місцевих, мені цього ніхто не підтвердив.

У Пхеньяні багато таксі — китайських машинок зеленого та синього кольорів. Але це більше для партійних чиновників, народ переважно пересувається автобусами й метро. На зупинках громадського транспорту завжди є люди, а вранці черги на автобуси просто величезні, осіб по сто, не менше.

Світлофори є, але не працюють — скрізь стоять регулювальники. Причому не тільки жінки, як можна судити з фоторепортажів. Вони тільки в центрі, а в інших районах міста рух регулюють чоловіки.

Вулицями їздять машини з мегафонами на даху та повідомляють щось патріотичне. Причому в них усе патріотичне завжди з таким нелюдським надривом промовляють, що, навіть не знаючи мови, можна відрізнити, коли про батьків нації кажуть. Крім того, багато разів бачив величезні юрби людей на площах, які щось репетирували з транспарантами, квітами та кульками. Гідеси казали, що готуються до свята. В СРСР теж так було, за кілька тижнів до 1 Травня народ зганяли на репетиції.

Уранці ми частенько бачили групки яскраво вбраних людей, які щось співали та декламували на пожвавлених перехрестях. Гідеса сказала, що це «агітаційні групи», які підвищують трудящим настрій перед початком трудового дня.

Центр Пхеньяна — вітрина режиму Кімів. На найпрестижнішій вулиці Північної Кореї стоять майже хмарочоси зі сталі та бетону. Тільки квартир тут не продають. У Північній Кореї немає приватної власності на нерухомість.

У цих будинках селиться еліта держави — генерали, професори, партійні керівники. Тут завжди є світло, вода й опалення. Коли опівночі в усьому Пхеньяні вимикають електрику, ця вулиця залишається освітленою.

Правда, найгарніший біло-синій хмарочос явно не заселений. За п’ять ночей я жодного разу не бачив там увімкненого світла. На вікнах немає штор, приміщення точно порожні. По суті це просто коробка для антуражу, як і багато що в Північній Кореї. Туристів на вулицю привозять лише пізно ввечері, коли підсвічування робить її особливо привабливою.

Утім, щоб у вас не виникло ілюзій, уже за кілька кварталів починається зовсім інший Пхеньян: безликі панельки, пофарбовані в рожевий або салатовий колір, черги на тролейбус і темні вулиці.

У столиці впадає в око величезна кількість ручної праці — від десятків двірників, які скубуть траву на газонах, і до того, що абсолютно всі будівлі зводять військові «стройбати». Так, у Північній Кореї немає будівельних управлінь, як це було в СРСР. Абсолютно всі будівництва ведуть військовики під керівництвом запрошених з Китаю фахівців. По суті, це раби: в армію призивають на 10–15 років, зарплати не надають, тільки годують.

Кілька разів поруч із будівництвами ми бачили дуже вбогі мазанки. Висота стель — не більше метра, всередину можна тільки заповзати. Опалення — буржуйки, димарі яких стирчать крізь дах. Багато журналістів сприймають ці халупи як помешкання бідних корейців. Ні, це тимчасове житло стройбатівців. У нас для будівельників ставлять вагончики, а тут роблять такі мазанки. Що примітно, у центрі Пхеньяна їх намагаються прикрити від туристів сітками на розтяжках, а на околицях міста вже не соромляться. Гідеси дуже хвилювалися, коли нам на очі траплялися ці «хороми».

Окрема історія — це телебачення, портрети та радіоточки. Телеканалів у Північній Кореї лише два: один працює у вихідні, а другий починає мовлення о сьомій вечора та передає суто «вісті з полів». З розважальних програм — тільки концерти народної музики й танців. Основний контент становлять нескінченні новини про те, що відвідав Блискучий Керівник та як його вшановували працівники чергової фабрики. Ні аналітичних програм, ні шоу — нічого. У суботу ввечері показали якийсь дуже-дуже старий фільм про війну.

Музика в Північній Кореї тільки місцева. Жодного разу я не чув, щоб транслювали західну чи іншу іноземну. Лише корейські народні виконавці та колективи. Північани взагалі нічого не знають про музику за межами їхньої держави, про Майкла Джексона та «Бітлз» не чули. Це правда, я запитував, — не знають.

У кожній квартирі та громадському приміщенні на стіні обов’язково є радіоточка. Так, такий пластмасовий репродуктор, як в СРСР. Його не можна вимкнути, і він без кінця транслює важливі новини, якісь оголошення й агітаційні заклики.

Ще в кожному приміщенні, неодмінно по центру, висять два портрети вождів. Навіть у кожному вагоні метро висять, у їдальнях, ліфті — скрізь. Гіди нас суворо попередили, що під час фотографування в приміщеннях, де є портрети Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, необхідно, щоб вони повністю поміщалися в кадр, інакше фото видалятимуть.

Мені вдалося зазирнути у звичайний магазин не для туристів і місцеву перукарню. У магазині — приблизно так само, як у нас у 1990 році: величезні полиці, на яких стоять стоси банок із соком і мінеральною водою. Окрема маленька полиця — із соціальними товарами: крупою, якимись бульбами, картоплею. Усе. Правда, передостаннього дня нас для чогось повели в «крутий» супермаркет. Там було все: восьминоги, креветки, м’ясо, консерви… Усе зроблене в Китаї. І всі цінники у валюті. Так, там на касі корейці розплачувалися євро, доларами та юанями. Я був у шоці. Звідки в абсолютно закритій країні на руках іноземні гроші? Після жорстких розпитувань гідес, водія та бармена в готелі ми дійшли висновку, що це свого роду радянська «Берізка», де продають дефіцитні товари для обмеженого кола людей, переважно партійних працівників.

Окремо варто пояснити, що Пхеньян — це столиця, тож робити висновок за нею про всю країну не можна. У Північній Кореї найсуворіше обмежено пересування громадян по країні. Щоб жителю іншого міста або села потрапити у Пхеньян, йому слід отримати спеціальний дозвіл від місцевого КДБ. Потребу в такому документі треба обґрунтувати — наприклад, групове відвідування Мавзолею вождів. Отак просто до столиці не пустять. У Пхеньяні люди навіть працюють не так, як у країні загалом. Наприклад, у столиці — шестиденний робочий тиждень із вихідним у неділю. А в сільській місцевості працюють десять днів поспіль з одним вихідним. У колгоспах трудяться в три зміни.

МАВЗОЛЕЙ

Серед знакових місць для північнокорейців — Кімсусанський меморіальний палац Сонця, а простіше — мавзолей Кімів. Коли Кім Ір Сен був живий, він використовував палац як одну зі своїх резиденцій. Після його смерті в 1994 році син Кім Чен Ір розпорядився переобладнати будівлю під мавзолей. Забальзамоване тіло помістили у відкритий саркофаг. Через 17 років у цій самій будівлі поховали Кім Чен Іра. Ця усипальня Кім Ір Сена — один із п’яти нині наявних у світі мавзолеїв для лідерів держав. Інші — в Москві, Ханої, Тегерані та Пекіні.

Для північнокорейців похід до мавзолею — священна церемонія. Просто так потрапити місцевим туди не можна, тільки в складі групи — шкільного класу, бригади або військового підрозділу. Зазвичай відвіданням мавзолею нагороджують за якісь досягнення, наприклад шкільний клас — за перемогу в конкурсі віршів про вождя, або заводську бригаду — за досягнення у виробництві.

Іноземці можуть відвідувати Мавзолей тільки по четвергах і неділях. У ці дні тут можна побачити практично всіх закордонних гостей, які на той момент перебувають у Пхеньяні. Нас наполегливо попросили надягти строгий і врочистий одяг. Зранку всіх іноземців збирають у спеціальній залі очікування та розподіляють, у якій послідовності яка група піде до мавзолею. Наших гідес явно поважали, одне їхнє слово — і нас пустили першими.

Кількасот північнокорейців уже стояли у величезній черзі до мавзолею. Іноземці обходили всю її окремою порожньою смугою. Біля входу в меморіал примушують здати всі речі: фотоапарати, смартфони, сигарети, запальнички.

Далі всі пересуваються рухомою стрічкою по тунелю, стіни якого обвішані фотокартками родини Кімів. Довжина тунелю — трохи менше ніж кілометр, і шлях займає хвилин двадцять. Іти чи бігти по стрічці не можна, треба тільки стояти із сумним обличчям. Утім, увесь цей час я зацікавлено спостерігав за північнокорейцями, які теж їхали з нами. Усі одягнені врочисто й абсолютно однаково — чоловіки в чорних штанях і напіввійськових френчах, жінки в чорних спідницях із високою талією та білих сорочках або в традиційних квітчастих довгих платтях. Корейці стояли, не ворушачись, не розмовляючи. У всіх був застиглий погляд, дехто буквально тремтів.

Уже в готелі я запитав канадця із сусідньої групи, фахівця в питаннях Північної Кореї, наскільки щирою є їхня поведінка. З його слів, переважна більшість справді вважає Кімів богами, інші просто імітують трепет, щоб їх не звинуватили в зраді батьківщини.

Уся будівля зсередини облицьована мармуром. Внутрішній обсяг мавзолею неймовірно великий — порожні зали з 8-метровими стелями. В одному залі стояла статуя Кім Ір Сена, підсвічена з усіх боків. Нас проінструктували, що всі мають підійти до статуї, вклонитися та постояти не менше ніж 30 секунд, висловлюючи свою скорботу. Через цю процедуру проходили всі іноземці.

Далі місцеві гіди розповіли нам, яка катастрофа спіткала світ після смерті Кім Ір Сена: «Здавалося, земна куля втратила свою вагу під вагою втрати найбільшої людини на землі». «У всіх країнах і на всіх континентах усе прогресивне людство оплакувало найбільшого борця з експлуататорами трудового народу». «Увесь корейський народ плакав кривавими сльозами, які перетворилися на червоний прапор»… Я потай щипав себе за ногу, щоб слухати це все із серйозним обличчям.

Тіло Кім Ір Сена зберігають у високому, порожньому та напівтемному мармуровому залі, оздобленому золотом. До саркофага пускають по чотири людини в супроводі гіда. Відвідувачі обходять навколо труни, зупиняються на кожному куті й кланяються. Перед нами якійсь корейці стало зле прямо перед саркофагом — мабуть, не витримала нервового напруження. З-за штори відразу вискочили двоє в чорних костюмах, підхопили відвідувачку під руки й миттю винесли із залу.

Далі йде величезна кількість залів, де виставлено нагороди та особисті речі вождя. Що найбільше вразило — в окремому приміщенні стоїть персональний залізничний вагон Кім Ір Сена. Трохи пізніше нам показали особистий катер і навіть літак Кім Чен Іра. Реально — величезний 16-метровий катер стоїть на стапелі посеред спеціального залу. До нього навіть прилаштували пофарбовані пінопластові хвилі. Про літак я навіть мовчу. Ніяк не збагну, як вони заштовхали його всередину палацу. Напевно, розібрали по гвинтиках і зібрали заново.

Друга частина мавзолею присвячена наступному з династії Кімів — Кім Чен Іру, але вона по суті аналогічна меморіалу його батька. На виході з мавзолею я бачив, як ридали північнокорейці, не в змозі стримати емоції. Мені здається, вони все-таки вірять у божественну сутність Кімів.

МУЗЕЙ ПОДАРУНКІВ

Музей подарунків вождям теж цікавий. Тут зібрано речі, які дарували закордонні гості й фанати Кім Ір Сена та Кім Чен Іра. Зовні музей має дуже скромний вигляд, простий вхід у вигляді традиційної пагоди. Решту приміщень вирубано в скелі — 150 залів на понад 20 тисяч квадратних метрів, сполучених довгими коридорами. Усього музей займає шість поверхів. У скелі! Шість поверхів! Для подарунків.

На вході в нас знову забрали і фотоапарати, і телефони, тож знімків звідти теж немає. Крім того, змусили надягти бахіли з м’якої тканини, щоб глушити кроки по мармуровій підлозі. У бахілах стояли навіть озброєні охоронці.

Тут ми знайшли презенти від Кучми та Кравчука. Є окремий зал подарунків від «дружнього СРСР», де безліч усякого мотлоху від колективів заводів і фабрик, ансамблів та інститутів. Звичайно, є подарунки від генеральних секретарів ЦК КПРС — Брежнєва, Черненка, Андропова. Особливий зал займають автомобілі від радянських керівників. Є броньований ЗІС із куленепробивним 8-сантиметровим склом — особистий подарунок Сталіна. Є авто від Маленкова. Найбільший зал займають два броньованих залізничних вагони, які подарували Сталін і Мао. Екскурсоводка сказала, що вагони встановили тут ще до того, як навколо звели стіни.

Музейні гіди, звичайно, знову радували, розповідаючи, як у всього світу кров ішла з очей, коли помер Кім Ір Сен, кити викидалися на сушу в знак жалоби і з неба впало відразу три зірки. Звичайно ж, не пропустили й божественного походження вождів. Відповідно до розказаної нам офіційної версії, Кім Чен Ір народився на горі Пектусан, яку вважають священним місцем. Народження Кім Чен Іра викликало зміну зими весною, його осяяла яскрава зірка в небі.

Мене ж після відвідування мавзолею та Музею подарунків більше вразила інша думка. Скільки ж вони витратили ресурсів, щоб звести такі махини, палаци в скелі, тоді як населення живе в злиднях, тоді як на початку 1990-х від голоду загинуло кілька мільйонів корейців? Добре, звели, але ж утримання таких монументальних споруд потребує щоденних колосальних ресурсів. У всій країні немає електрики, а проте всі 150 залів музею кондиціонують і освітлюють цілодобово.

ВИСНОВКИ

Прочитавши цю главу, читач може скласти неправильне уявлення, що Північна Корея — приблизно як Радянський Союз. Ні, ні й ще раз ні. Країна дуже відрізняється від нього, насамперед колосальним тиском ідеології. Це те, чого не видно на фотографіях або відео, і те, що кардинально відрізняє КНДР від СРСР.

Дуже часто, розглядаючи фотки з КНДР, люди розчулюються, згадуючи свою юність у Радянському Союзі. Так, схоже, але лише візуально.

Північна Корея повністю відрізана від будь-якої інформації ззовні. Відрізана безпрецедентно. Усе-таки СРСР не був такий закритий країною. Моряки виїжджали з країни. Були туристичні поїздки — рідко, але були. Іноземні фільми, перекладні книжки… Повної ізоляції не було ніколи. У Північній Кореї ізоляція повна. Люди взагалі не знають, що відбувається у світі, не мають уявлення навіть про елементарні речі. Ні інтернету, ні супутникового телебачення, ні закордонних книжок і фільмів.

Замість інтернету в Північній Кореї — внутрішній інтранет, який більше схожий на локальну мережу та в якому можна зайти тільки в Центральну бібліотеку та на сайт із вивчення чучхе. Доступу до всесвітньої павутини немає.

У Північній Кореї немає мобільного зв’язку в нашому розумінні. Ми бачили деяких місцевих з мобільними телефонами, але це були наші гідеси, військовики та чиновники. Стільниковий зв’язок діє тільки в межах Пхеньяна, і мобілки видають лише за місцем роботи тим, кому «належить».

Звичайно, немає жодних інших джерел інформації, усі друковані ЗМІ — це органи партії, а телебачення просто сміховинне — один новинний канал дві години ввечері та ще один із концертом народної музики в неділю. Причому, судячи з подання інформації, радянська «Сільська година» була в рази інформативніша. Тут новини складаються з блоків про те, що відвідав Блискучий Керівник і що відкрилося в країні завдяки, знов-таки, Блискучому Керівникові. Усе. Іноді додають сюжет про те, як у США та Європі люди голодують.

Що найстрашніше, то це рівень промивання мізків. Протягом 70 років владу успадковують виключно члени родини Кімів, перетворюючи країну на монархію, що навіть в СРСР було немислимо. Крім того, у Північній Кореї безпрецедентне обожнювання керівництва. Це не фігура мовлення. Чучхе — нова релігія, а династія Кімів — живі боги в Країні вранішньої свіжості.

В СРСР наприкінці 1980-х люди все-таки більше вдавали, що вірять у комунізм, у Північній Кореї ж реально вірять у чучхе, несамовито й щиро. Під пресом пропаганди корейці щиро переконані, що вони живуть краще від усіх у світі й на них усі хочуть напасти. Оскільки інформація ззовні відсутня, машина пропаганди здатна вкладати в голови корейців будь-що.

Під час відвідування Музею народної війни ми були шоковані інформацією, яку надавала місцева гідеса. Виявляється, Корею від японців звільняла не Червона Армія, а лише загони партизанів на чолі з Наймудрішим керівником Кім Ір Сеном. І ніхто Північній Кореї у війні проти Південної теж не допомагав — ні радянські ескадрильї винищувачів, ні полки радянських ППО, ні мільйон китайських добровольців. Їх просто не було, а всіх переміг одноосібно Кім Ір Сен.

Зазвичай блогери, які побували в Північній Кореї, наголошують на «жахливих» умовах життя. Але це молоді люди, вони не пам’ятають життя в СРСР, адже ми переважно жили так само. Скажу більше, не менше половини країн світу в матеріальному плані живуть ще гірше. Не це робить Північну Корею жахливим місцем, зовсім не це.

Найжорстокіша пропаганда, повна відсутність свободи слова, позамежне обожнювання лідерів і тотальна заборона на виїзд із країни — от що реально відрізняє Північну Корею від решти світу.


Докладніше про Північну Корею та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel


6 685 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.