НАУРУ

ЧЕРВЕНЬ 2018

Науру — це кораловий острів розміром 21 квадратний кілометр і лише 10 тисячами населення. Ви не повірите, але ще 30 років тому Науру входила до найбагатших держав світу! Зараз це офіційно найменш відвідувана туристами країна планети.

Уявіть — прямо на шляху міграції птахів стирчить із води крихітний острівець. Багато днів пернаті невтомно махають крильми, ловлять повітряні потоки, сплять на льоту, і раптом серед безкрайніх океанських просторів випливає шматочок суходолу. Бідні втомлені птахи радо пікірують на острів, щоб відпочити, поїсти та набратися сил. Птахи їдять і випорожняються. Випорожняються і їдять. І так мільйони років. Зрештою послід перетворився на фосфоритні породи.

У ХХ столітті виявилося, що птахи зробили острів багатим: із фосфоритів почали робити дуже дороге органічне добриво. Почався шалений видобуток фосфатів. Гроші потекли річкою. В океані поставили величезні поворотні подавачі, які просто з кар’єрів перевалювали фосфати на суховантажі. Наурці купували елітну нерухомість в Австралії та Новій Зеландії, на острові відкрилися ювелірні бутики й ресторани.

Не можна сказати, що наурці зовсім не думали, що рано чи пізно фосфати закінчаться. Думали. Створили спеціальний державний фонд, який почав інвестувати в різні компанії та цінні папери. До 1990 року фосфати закінчились, і з’ясувалося, що фонд вкладав не в ті компанії, не в ті акції й узагалі гроші просто знаурили. Країна опинилася на межі банкрутства.

До сільського господарства острів’яни повернутися вже не могли, оскільки варварський видобуток фосфатів перетворив більшу частину їхньої батьківщини на місячний ландшафт. Але наурці — люди живучі та креативні. Вони оголосили країну офшорною зоною. Протягом 1990-х років через острів проходили гігантські грошові потоки не зовсім зрозумілого призначення. Під тиском Австралії та США у 2003-му офшор прикрили. Тоді наурці почали визнавати невизнані країни. Це в Океанії один із видів бізнесу.

Тепер основний дохід Науру — обслуговування спеціальних таборів біженців. Австралійці ловлять нелегальних мігрантів і засилають їх у табори на Науру. За це Австралія платить. Практично половина острова так чи інакше працює на табори. Хто охоронцем, хто постачає їжу, хто пере білизну, хто фарбує стіни — робота знайдеться всім. Але що приховувати, бідно живуть наурці в новому тисячолітті. І тільки іржаві корпуси колишніх фосфатних складів і крани на узбережжі свідчать про колишню велич.

ПРОЖИВАННЯ, ХАРЧУВАННЯ

Про труднощі з одержанням візи Науру я вже писав, тому почну розповідати відразу про побутові цікавинки.

Хай як смішно звучить, але жив я в супермаркеті. На острові є державний готель «Менен», який нагадав мені про готель «Колос» у Бердичеві. Мінус дві зірки, гарячої води немає, цвіль на стінах та останній ремонт на Олімпіаду–80. Я знайшов альтернативний варіант — місцеві хлопці прибудували кілька кімнат безпосередньо до найбільшого на острові супермаркету. Засинав і прокидався я під лайку вантажників, які о сьомій ранку починали тягати чергові ящики консервів. Зате був чистий номер, гаряча вода й навіть інтернет.

Жити в супермаркеті навіть зручно. Уранці прокинувся — і прямо в капцях спустився в торговельний зал купити йогурт. Касирка пригостила окропом для чаю — жити можна. До речі, стільки видів консервів я не бачив у жодному магазині. Власне, в супермаркеті тільки консерви й були: двадцять видів тунця, тридцять сортів пресованої свинини, усіляка консервована кукурудза та величезна кількість різновидів локшини швидкого приготування. Із фруктів — тільки банани.

На жаль, любителям смачно поїсти тут робити нічого. Типовий обід у Науру — карі з куркою, порубаною разом з кістками, та касава, що замінює картоплю.

Оскільки всі ресторанчики зачиняються рівно о шостій вечора, то на вечерю зазвичай іде куплений заздалегідь консервований тунець і славетна шинка СПАМ.

На острові є рибний ринок, але хоч скільки разів я повз нього проїжджав — він завжди був порожнім. На жаль, тут уже давно ніхто не ловить рибу  — ліньки! Я навіть місцевих запитав, де можна тунця скуштувати. У відповідь вони абсолютно серйозно розповіли, які є найкращі консерви з тунцем в олії.

ЩО ПОДИВИТИСЯ?

Науру — єдина у світі держава без офіційної столиці. По периметру острова йде окружна дорога, і вздовж неї селяться люди. Середина острова в часи інтенсивного видобутку фосфатів перетворена на пустелю. Усю країну можна об’їхати по колу за пів години.

Безумовно, варто побачити все, що пов’язано з видобутком фосфатів. Наприклад, величезні крани для перевантаження сировини з берега на судна. Раніше в черзі до них на рейді вишиковувалися десятки суховантажів. Зараз гігантські навантажувачі стоять без роботи як мовчазні свідки колишнього багатства країни. Тут же розташований порт, теж покинутий.

Можна заїхати вглиб острова, щоб оглянути місячні пейзажі, залишені після розробляння родовищ. Варварський видобуток, коли острів просто шар за шаром зрізали, убив усю рослинність. Тут нічого не росте й навряд чи колись ростиме. Зате скрізь стоять покинуті, іржаві склади й фабрики з виробництва добрив. Подекуди фосфати ще продовжують видобувати, але рентабельність уже не та, й обсяг видобутку не дотягує навіть до 5 % від колишнього.

Там само, посередині острова, розміщено табори біженців. Але до них, звичайно, не пускають. В один я спробував зазирнути. Мене відразу зупинила охорона — австралійські військові, які у ввічливій, але категоричній формі порадили мені валити звідси якнайдалі та якнайшвидше. Один із них довго розглядав мій паспорт і кілька разів запитував, чи не журналіст я. Не міг він повірити, що турист з України заїхав так далеко від дому.

Якщо проїхати ще трохи, можна піднятися на найвищу точку острова — Комманд-Рідж. Під час Другої світової війни тут була японська батарея, яка прикривала острів. Гармати дотепер стоять, повернувши свої іржаві дула в бік океану. Під’їхати машиною не можна, доведеться кілька кілометрів лізти через колючий чагарник. До речі, на гарматному стволі я написав одну фразу українською. Якщо хтось із читачів повідомить мені, що саме там написано, — зуб даю, подарую йому гарну тарілку зі своєї колекції. Уявляєте, наскільки я впевнений, що навряд чи туди ще хтось дістанеться?

Тільки в таких мініатюрних державах можна запросто пройтися по всіх кабінетах міністрів. Урядовий комплекс Науру розташований практично впритул до аеропорту. Вхід сюди вільний, можна навіть сфотографуватися на тлі «рендж-ровера» президента. Будівля уряду простенька — звичайні кімнатки, на дверях яких наклеєні аркушики формату А4 з назвами міністерств.

У пошуках сувенірної тарілки я зазирнув навіть у кабінет міністерки культури й освіти, але вона пила чай з печивом, і мені совість не дала перервати її трапезу. Тарілки я знайшов у якомусь безіменному кабінеті, точніше на ньому було просто написано «міністр», а от чого саме — незрозуміло. Але там сидів дуже добродушний урядовець, який так здивувався, що я з України, що дістав із шафи дві чудові тарілки, які залишилися в нього від святкування 50-річчя незалежності країни. Оце я розумію — влада з людським обличчям!

З купанням у Науру проблема: острів оточений кораловим рифом, і все дно вистелене гострими рифовими покладами та вулканічним камінням. Усе це дуже мальовничо оголюється під час відливу, однак купання робить неможливим.

Власне, місцеві не дуже люблять купатися — вважають за краще лежати під навісами, які стоять уздовж усього узбережжя.

Утім, якщо дуже хочеться викупатися, можна поїхати зануритися в «басейн». Місцева влада на прохання батьків очистила дно на невеликому майданчику, щоб учити там дітей плавати.

Місцеві мені розповіли, що раніше вони купались у «внутрішній лагуні». Так вони називають озеро Буада, де чудовий берег і немає каменів.

Озеро напівпрісне — суміш океанської та дощової води. Поки були гроші, його чистили, а коли закінчилися — дуже швидко запоганили, тож вода вже непридатна для купання. Тепер у виборчій програмі кожного президента Науру окремим пунктом іде обіцянка почистити це озеро.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗНАЙОМСТВА

Як це буває в Океанії, в аеропорту мене ніхто не зустрів. Забули приїхати по мене із супермаркету. Буває. Таксі в Науру не існує. Громадського транспорту теж нема. Аеропорт крихітний.

Стою я посеред аеропорту й не розумію, що робити. Раптом підходить до мене жінка років п’ятдесяти і дуже гарною англійською запитує, які в мене проблеми. Кажу — от, не зустріли мене, не знаю, як до готелю дістатися. Жінка відверто засмутилася — яка ганьба для острова. Потім зателефонувала кудись, і буквально за кілька хвилин приїхав автобусик. Жінка щось владно сказала водієві місцевою мовою. Той козирнув і відвіз мене до готелю. Щиро кажучи, уже через пів години я цю історію забув. Допомогли мені, звичайно, на тому й спасибі. Але історія несподівано продовжилася.

Наступного дня в пошуках сувенірів заїхав я в готель «Менен» і там суто випадково знову зустрів цю жінку. Вона привітно помахала мені, підійшла й запитала, чи нормально мене вчора довезли. Я розшаркався, і ми ще хвилин двадцять розмовляли про подорожі.

Вона дуже здивувалася, що українець робить так далеко від дому, а я їй розповів, що намагаюся відвідати всі країни світу. Узагалі гарно поспілкувались і розпрощалися. Вона кудись поїхала, а я пішов на рецепцію запитувати про сувеніри.

Дівчина на рецепції дивилася на мене з неприхованим подивом. Я їй про сувеніри, а вона мене розглядає й навіть не чує, що кажу. Потім перебиває й прямо запитує, звідки я знаю дружину президента. Я навіть не зрозумів, про що йдеться, — звідки ж я її можу знати? «Так ви щойно з нею пів години про щось розмовляли», — наполягає дівчина. Підводжу очі й бачу над її головою портрет президента Науру й поруч ту саму жінку, з якою хвилину тому розбалакував про мандрівки. Прикро! Якби знав, зробив би з нею селфі.

 За отакі зустрічі й люблю мініатюрні держави. Тож, якщо мене тепер хто кривдить, я відразу кажу, що товаришую з дружиною президента. І нехай самі здогадуються, якої саме країни!



Докладніше про Науру  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel


1 037 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.