МАВРИТАНІЯ

Половина території Мавританії — це пустеля Сахара. Інша половина — теж пустеля, тільки називається інакше. Водойм немає, рослинності немає, тваринного світу майже немає. Із живності — скорпіони, тушканчики та шакали.

Офіційно це одна з найбідніших країн світу. На всю державу — лише два міста. Рівень безробіття — приблизно 30 %. Це офіційно. А неофіційно я взагалі не розумію, що вони там усі роблять, окрім хіба що рибалок.

Але є в Мавританії одна особливість, яка відрізняє її від інших країн.

РАБСТВО

Мавританія — єдина держава у світі, де дотепер існує рабство. Справжнє, реальне, з усіма атрибутами: людей можна продавати, дарувати, отримувати в спадщину.

До 1981 року рабство в Мавританії було офіційно прописане в конституції. Потім під тиском ООН відповідні пункти з основного закону виключили. Водночас відповідальності за рабовласництво та примусову працю не запроваджували аж до 2007 року. А втім, і після того жодного рабовласника не притягли до суду. Явище як було, так і залишилося. За оцінками ООН, у рабстві перебуває не менше ніж 600 тисяч мавританців, або десь 20 % населення країни.

Ні, туристам у цій країні нічого не загрожує. Рабами може бути тільки місцеве чорношкіре населення, а рабовласниками — бербери й араби. За багато років склалася ціла каста чорного люду з назвою «харатин» —це раби вже дуже багато поколінь. Зазвичай вони виконують усю брудну роботу: розчиняють рибу, розносять по оселях воду, прибирають вулиці. Раби переконані, що після смерті потраплять у рай, тільки якщо виконуватимуть волю панів. Психологи, які вивчали цей феномен, навіть назву йому дали — «синдром дядечка Тома».

Я прямо запитав одного з берберів, чи є в нього раби. Він дуже не хотів відповідати. Але я вмовив, адвокат усе-таки. Не тільки вмовив, а й упросив показати їх. Фотографувати мені заборонили, але дозволили з рабами поспілкуватися. Люди як люди. Живуть цілою родиною: чоловік із дружиною та троє дітей. Діти – теж раби. Чоловік сказав, що йому все подобається: у родини є дах над головою, йому не доводиться думати, де взяти їжу чи заробити. Про все дбає хазяїн. Якщо хтось із сім’ї захворіє, його вилікують. Треба тільки виконувати накази, решту турбот бере на себе господар.

Бербер сказав мені, щоб я за них не хвилювався. Ці люди вже кілька поколінь у рабстві в його родини. І їхній дід був у рабстві, й батько, і їхні діти теж будуть. І ще сказав найстрашнішу річ: «Ти думаєш, якщо я їх зараз відпущу, вони зможуть вижити?». Я навіть остовпів від цього. Бо ж справді — вони як циркові ведмеді, які вміють кататися на велосипеді, але вже не здатні вижити в дикій природі. Тільки я ніколи не думав, що таке може бути з людьми.

НУАКШОТ

Прилетів я до столиці Мавританії — Нуакшота. З аеропорту до готелю взяв найкраще таксі, яке було, — «мерседес» 1979 року випуску. Скла в машині не було, ручки на дверях — теж, як і замка. Тому відсутність скла була дуже розумною: зручно було тримати дверцята, щоб не відчинялися на ходу. Але була проблема: оскільки стекол не було, то у вікна дуже задувало пісок. А втім, у підлозі салону була велика діра, у яку пісок можна було згрібати ногою.

Таких машин у Мавританії більшість. Франція та Німеччина замість дорогої утилізації свого мотлоху на батьківщині привозять його в Мавританію та продають за копійки, тільки щоб відбити доставку.

Перше, на що звертаєш увагу в Нуакшоті, — скрізь пісок. На тротуарі, на дорозі, у кімнатах, у магазинах, у черевиках, у кишенях, у гаманці, на зубах. Я спочатку дивувався — як таке може бути? П’ю воду — пісок скрипить на зубах, їм морозиво — знову скрип. Хоч би що ти їв чи пив, воно скрипітиме. І тут усе просто: вітер жене пісок з пустелі, і дрібні часточки постійно висять у повітрі. Тому піщинки на зубах завжди й скрізь.

Уранці зустрівся зі своїм гідом-бербером. Одягнений він був у традиційне вбрання багатих мавританських чоловіків: на вигляд як величезне біле пончо, нижні кінці якого з’єднані між собою з боків, а на грудях зроблена велика кишеня під ліву руку. Уявили? Це складно уявити зі слів. На фотографіях подивитесь, виразніше описати не зможу. Зверху цього всього пов’язують синій шарф. Називається така збруя «буба». Заможні бербери носять цей одяг усюди, він відрізняє їх від місцевих африканців. Свого роду берберська уніформа.

Нуакшот — місто зовсім невеличке. Практично всі тротуари занесені піском. Будинки — переважно  бетонні коробки на два-три поверхи, більш-менш високих на всю столицю лише кілька. Місто відверто брудне та бідне.

Центральне місце тут — Велика мечеть, яку побудували коштом Саудівської Аравії. Храм гарний, питань немає. Саудівці на мечетях руку набили, та й грошей не шкодують на цю справу. Але навколо занедбаність, пісок, руїни та сміття.

Навпроти мечеті стоїть найвища будівля Нуакшота — бізнес-центр аж на дев’ять поверхів. Може, зараз уже звели вищі будівлі, але тоді така була єдина.

Я подумав, що можна піднятися на дах і відзняти звідти панораму міста. Гід зам’явся — мовляв, на даху ніколи не був. Зайшли в будівлю, поговорили з охоронцем. Ну як він туристові відмовить? Піднімайтеся, каже, ліфт отам. Він справді стояв на першому поверсі, гостинно відчинивши нам двері.

Зайшли з гідом у ліфт. Стоїмо, чекаємо. Ну, а я що? Може, так треба. Я стою, він стоїть. Я чекаю. Він стоїть. Минає хвилина. Дивлюся на гіда. Гід дивиться в стелю. Я чекаю. Він стоїть. Друга хвилина. Запитую — а що чекаємо? Гід — ну, так зараз же маємо поїхати. Тут я розумію, що він просто ніколи не їздив у ліфті. Тисну кнопку із цифрою «9» — ліфт починає рухатися. На обличчі гіда захват. Магія!

РИБНИЙ БАЗАР

Головна пам’ятка Нуакшота — звичайно, Рибний базар. Багато разів я бачив сюжети з нього в інтернеті — низка різнобарвних човнів уздовж берега океану.

Запах почав відчуватися десь за кілометр до ринку. У міру наближення сморід посилився. На самому базарі тхнуло страшенно. Не допомагав навіть океанський бриз. Ми пройшли через базар, на якому розчиняли рибу, усі щось кричали, тягали кошики з уловом, вантажили в машини — одне слово, локальний армагедон на тлі запаху гнилої риби. Запам’ятався величезний, голий до пояса громило, який рубав меч-рибу величезним тесаком на так само здоровенні шматки. Я хотів його сфотографувати, але він, дивлячись на мене, так жваво прокрутив над головою тесак, що знімкувати я різко передумав.

Перетнувши ринок, ми вийшли до океану. Довгі величезні розписані човни стояли рядами на піску, ще більше їх було в океані. На березі сиділо кількасот жінок у національних убраннях і чекали повернення рибалок з уловом. Сюрреалістичне видовище.

Я дістав фотоапарат і спробував зняти навколишнє життя — місцеві почали щось загрозливо кричати. Хтось кинув у мій бік камінь. Огрядна тітка, замотана від голови до ніг у якісь квітчасті хустки, замахнулася на мене величезним тунцем, тримаючи його за хвіст. Я навіть устиг подумати, що це принизливо, коли б’ють рибою, краще вже каменем. Урятував ситуацію гід, який різким командним голосом щось прокричав юрбі. Рибалки відразу стихли та розійшлися.

Раптом натовп зарухався: до берега прибував перший човен з уловом. Судно на швидкості увіткнулось у прибережний пісок, його відразу підтягли далі на пляж.

Поки всі були зайняті, я зміг зробити кілька фото. Потім до човна потягнувся ряд вантажників. Рибу вивалювали у величезні кошики, які ставили на голови носіїв. Ті тягли кошики на ринок і розносили їх по лотках.

За кожним ішли місцеві хлопчаки й підбирали рибини, які випали. Що впало — те пропало, хлопців за це не карали.

МОВА, ЇЖА, ВАЛЮТА

У Мавританії англійською не розмовляють. Тільки місцева мова та французька. До того ж англійської не знають ні в готелі, ні в аеропорту, ні в ресторанах — ніде. Бажання зрозуміти тебе відсутнє в людей геть-чисто. Якщо білий — значить, француз, якщо француз — значить, має розмовляти французькою, не розмовляєш французькою — значить, хворий, а про що говорити з хворим?

Їжа тут дуже проста. Зазвичай це дешевий привізний рис дуже поганої якості. Якщо є трохи більше грошей, то рис із рибою. У Мавританії з морськими дарами проблем немає. У залізну миску навертають купу рису й зверху кидають кілька шматочків риби та варених овочів.

У всіх закладах посуд виключно залізний, іноді рис накидають просто на промаслений обгортковий папір. Якщо людина заможна, то вона каже офіціантові суму, на яку хоче поїсти, і їй на ці гроші кладуть поверх рису тушковану курятину. На вигляд не дуже апетитно. Що в них реально смачне, то це верблюжина на грилі. П’ють здебільшого каву та зелений чай. Чорного чаю немає як такого. З делікатесів рекомендую верблюжий сир місцевого виробництва — штука специфічна, але смачна.

Місцева валюта називається угія. У магазинах, кафе та готелі приймають євро. Але курс обміну довільний і залежить лише від міняйла. Зазвичай збирається велика юрба, і починається загальне обговорення, за яким же курсом прийняти в туриста його жалюгідні євро. У Мавританії не люблять торгуватися. Бербери — народ гордий і вважають це нижчим своєї гідності

Завозити й вивозити місцеві гроші заборонено. Усю валюту, яку ввозите до країни, треба декларувати. Дорогою назад митниця перевіряє залишки готівки. Усі угії, які знайдуть перед відльотом, забирають. Якщо знайдуть, звичайно. У мене не знайшли.

До Мавританії варто поїхати, хоча б щоб поговорити зі справжніми рабами й усвідомити, якою цінною для тебе самого є воля. Правда, потім ще кілька днів звідусіль сипатиметься пісок.

Коли я прилетів з Мавританії в Сенегал і на паспортному контролі простягнув паспорт, із нього посипалося просто на стійку.  «З Мавританії?» — із розумінням кивнув прикордонник.



Докладніше про МАВРИТАНІЮ та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel


1 151 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.