ЛІБЕРІЯ

ЖОВТЕНЬ 2016, ЖОВТЕНЬ 2019

Ліберія — країна з фантастичною історією. Не знаю, чи подобається Вам читати історичні передмови, але тут без цього не обійтися. Завжди детально вивчаю минуле країни, до якої їду, щоб розуміти, як люди дійшли до життя такого, чому їхній розвиток пішов саме цим шляхом. Дуже цікаво. Постараюся коротко, але все-таки розповісти дивовижну історію ліберійців.


Після скасування рабства в США у жалісливих американських демократів виникла ідея повернути звільнених рабів до Африки. Демократи мріяли, щоб колишні невільники створили на рідному континенті по-справжньому вільну державу. Бо кому ж як не колишнім рабам цінувати волю? Вони зібрали гроші й купили шматок території на західному узбережжі Африки. Протягом кількох років туди переселяли звільнених рабів. Правда, кількість охочих повернутися на історичну батьківщину була катастрофічно малою. Проте кілька тисяч колишніх рабів усе-таки переїхали. У 1824 році колонія дістала назву «Ліберія» і незабаром проголосила свою незалежність.

Опинившись на історичній батьківщині, колишні американські раби не поспішали повертатися до свого історичного коріння. Зовсім навпаки. Усіх місцевих чорношкірих вони вважали дикунами, а себе — просвіченими американцями. Трохи зміцнивши державу, ліберійці почали війну проти місцевих племен і захопили чималі території сусідніх країн. Усіх полонених вони взяли в неволю й створили точну копію американського Півдня до скасування рабства, тільки рабовласниками стали вже вони самі. Навіть створили цілу ідеологію про те, що вони обраний народ, вищий за всі місцеві народності та племена.

Про історію Ліберії написано сотні книжок і наукових праць. Соціологи всього світу сушать голови: як же так вийшло, що колишні раби знову побудували рабське суспільство? До кінця ХХ століття в Ліберії накопичилося стільки економічних і соціальних проблем, що 1989 року спалахнула повномасштабна громадянська війна, яка тривала 14 років і повністю спустошила й так небагату країну. На додаток до всього у 2014-му Ліберію накрила епідемія вірусу Ебола, яка забрала життя кількох тисяч людей та остаточно добила економіку.

СЕЛО

Єдиний міжнародний аеропорт Ліберії розташований за півтори години їзди від столиці — Монровії. Дорогою я вирішив заїхати до кількох сіл і подивитися, як живуть місцеві в глибинці.

Найбільшим селом по дорозі було поселення баса, одного із чотирьох племен на території Ліберії. Під’їжджаю до села й відразу знаходжу старосту, якого тут шанобливо називають «чіф». Заходжу в збиту з фанери хатину. Чіфом виявляється дідусь у квітчастій сорочці, але з посохом вождя. Старий і гадки не має, де це — Україна, хоча не дуже й переймається.

Дідусь напрочуд жвавий, відразу намагається продати мені партію каучуку дешево й без посередників. Дуже розчаровується, дізнавшись, що я приїхав не по каучук, а просто сфотографувати сільське життя. Проте він швидко опановує себе й починає торгуватися за єдиний соціальний внесок у фонд розвитку села.

Дідусь не знає, що я одесит і торгуватися люблю та вмію. Натякаю йому, що за п’ять кілометрів є інше село, де й внески дешевші, й каучук свіжіший. Дідусь зменшує апетит, і ми б’ємо по руках. Він виходить зі своєї хатини й повідомляє, що оцей дивний білий очкарик — його гість. Ніхто не завдає собі клопоту запам’ятати моє ім’я, так і кажуть — білий в окулярах від чіфа.

Село велике, тому чіф дає провідника, який доноситиме до жителів рішення вождя.

У селі орієнтовно 800 осіб. Електрики немає, каналізації немає, водогону немає. Власне кажучи, нічого немає. Готують на відкритому вогні, розкладаючи багаття в спеціальних ямах, обкладених камінням, або в залізних діжках. На вечерю йде все, що впіймали або знайшли за день. Здебільшого це дрібна рибка, виловлена в місцевих озерах, і протерті каші з дикорослих злаків. Мене весь час намагаються почастувати то кашею, то рибкою, то якимись смаженими хом’яками. Я чемно відмовляюся, у найближчий тиждень ковтати антибіотики в мої плани не входить.

Єдиний дохід села — це видобуток натурального каучуку та його продаж оптовим покупцям зі столиці. Щоб звільнити місце під плантації, місцеві нещадно вирубують навколишній ліс, випалюють його, а потім засаджують територію каучуковими деревами.

Каучук добувають, як і сотню років тому, просто надрізаючи кору й по краплі збираючи смолу. Оптові компанії купують сировину за копійки, знаючи, що місцевим подітися нікуди і це для них єдине джерело існування. Крім каучуку, люди розводять курей і вирощують деякі овочі, але цього вистачає, тільки щоб частково покрити власні потреби.

За мною постійно ходили діти, більшість із них бачили білого вперше. У селі дуже поширена дитяча праця. Я часто спостерігав, як малеча розвантажувала машини й тягла вантаж у село, просто як мурашня, ланцюжком бігаючи туди й сюди.

Єдине джерело води в селі — це колодязь. Воду звідти носять теж діти, іноді по троє тягнучи величезні каністри з-під олії. Вода каламутна, з виразним запахом мулу.

Поступово я вийшов до центру села. Усе культурне життя зосереджене саме тут. На головному пустирі йде розпродаж гуманітарної допомоги, коли за долар можна купити будь-яку річ із купи різного одягу. Звичайно ж, це секонд-хенд, який збирали сердобольні громадяни Євросоюзу, що бажають допомогти бідній Африці.

На жаль, гуманітарна допомога майже ніколи не дістається одержувачам безкоштовно: її продають ті, хто цю допомогу розподіляє. Побачивши мене, продавчиня радісно дістає з купи одягу футболку розміру XXL. Мешканці села всі худі та явно не переїдають, тому я для неї єдиний варіант збути неходовий розмір. Знову чемно відмовляюся. Здається, місцеві починають вважати мене жебраком: каучуку не купив, футболки не купив…

Тут-таки головна тусовка молоді, дискотека. Дерев’яна халупка, старий ноутбук, підключений до автомобільного акумулятора, й оглушливий реп із колонки, підвішеної на мотузці до даху. Молодь не танцює, сидить навпочіпки й зиркає на білого, який невідомо як опинився на їхній тусі. Вони дивляться на мене, я дивлюся на них. З підлітками в Африці треба бути завжди насторожі, вони дуже запальні й трохи дурнуваті.

Загалом відвідання села залишило гнітюче враження. Так живе більшість населення Ліберії. Ніби й ХХІ століття, і космічні кораблі вийшли за межі Сонячної системи, а ніби й у кам’яному віці з натуральним господарством.

ЕКОНОМІКА ТА КРИМІНАЛ

Ви здивуєтеся, але вбога Ліберія має другий за чисельністю торговельний флот у світі. Це на папері, звичайно, — більшості суден тут ніколи не було й не буде. Річ у тім, що в Ліберії дуже низькі податки для власників торговельних суден, і багато хто реєструє свої транспорти під ліберійським прапором. Процедура видачі реєстрації тут така проста, що через авторизованих представників її можна отримати в будь-якому великому торговельному порту буквально за кілька годин.

Власне, плата за реєстрацію та щорічні відрахування за право вести діяльність під прапором Ліберії і є основним джерелом доходу держави. Другим джерелом є збір і продаж на експорт каучуку, котрий, як я описував, вирощують місцеві жителі.

Жодних виробництв, туризму чи інших джерел доходу в Ліберії немає. Тому безробіття досягає рекордних навіть для Африки показників — 85 % населення не має постійної зайнятості. Більш як половина люду живе менше ніж за долар на день.

Усе це, звичайно, позначається на криміногенній ситуації в країні, особливо в столиці — Монровії. Практично всі більш-менш пристойні будинки захищені огорожею з колючим дротом або битим склом по верху. Особливо багаті будинки повністю оперізують ґратами, як в’язницю суворого режиму. Біля кожного пристойного за африканськими мірками офісу стоїть озброєний охоронець.

МОНРОВІЯ

Вважаючи себе вихідцями із США, місцеві у всьому намагаються наслідувати американців. Однак це чомусь стосується більше атрибутики, ніж економіки, боротьби з корупцією та демократії. Щоправда, прапор Ліберії — майже копія американського, з тією відмінністю, що складається з 11 червоних і білих смуг, а зірка лише одна. Навіть сама столиця Монровія названа на честь американського президента Джеймса Монро, за якого й прийняли рішення створити Ліберію. Долар США тут використовують в обігу ширше, ніж ліберійський.

Сама по собі Монровія майже нічим не відрізняється від інших столиць у найбідніших країнах Африки. Такий самий бруд на вулицях, така сама хаотична забудова. Вулична торгівля займає все вільне місце на тротуарах. Жовті китайські тук-туки замість таксі. Загалом усе, як і скрізь в Африці.

Найцікавіша визначна пам’ятка Монровії — це закинутий ГОТЕЛЬ «ДУКОР». Колись він був суперелітним комплексом, що належав «Інтерконтиненталю». Але громадянська війна поставила хрест на туристах, бізнесменах і взагалі будь-яких відвідувачах закладу. Незабаром він перетворився на руїни та місце мешкання бродяг і наркоманів.

Тепер готель обнесли колючим дротом та охороняють. Але поодинокі туристи лише за два-три долари охороні без проблем можуть туди потрапити. Готель, звичайно, залишає гнітюче враження — наче побував у Прип’яті, в забороненій зоні Чорнобильської атомної станції, куди я теж кілька разів їздив.

Проте звідти відкривається чудовий краєвид океану і нетрів Вест-Пойнта. Раніше то було бідне рибальське селище, але після громадянської війни в ньому стали селитися всі, хто втратив дах, і незабаром місцина перетворилася на найкриміногенніший район столиці. Це ж у нас заведено всім багатим селитися на першій лінії від моря. В Африці навпаки: що далі від берега, то престижніше.

Друге місце, яке можна відвідати, називається CENTENNIAL PAVILION. Власне, це єдина архітектурна пам’ятка Монровії. Тут безліч усяких монументів і монументиків на честь визволення, боротьби та «не здамося ніколи». Тут приносять присягу президенти країни й відбуваються різні врочистості.

Із «Павільйоном» межує Національний музей, де, як ведеться в Африці, категорично заборонено фотографувати. Просто перед музеєм стоїть цікава скульптурна композиція, яку досить важко змалювати словами.

Це земна куля, обгорнута стрічкою з прапорами всіх країн світу, яка перетворюється на руку, що тримає Женевську конвенцію. Навпроти кулі стоять діти, які чи то простягають руки до неї, чи то від неї закриваються. Уявили? Ну, я попереджав, що описати складно.

Саме тут мене й спробували пограбувати. Периферичним зором я побачив, як молодики з різних боків підходять до пам’ятника, подаючи один одному знаки. Наївні, я виріс у місті, де про гоп-стоп навіть пісню склали. Швидко розвернувшись, зробив спринтерський ривок і заскочив у приміщення музею. Охоронець сказав, що в мене гарна реакція для моєї комплекції. Один із найкращих компліментів, які я колись чув.

ТУРИЗМ

Туризму тут, звісно, немає. Ще кілька років тому Ліберія була центром страшної епідемії вірусу Ебола, яка перекинулася на багато сусідніх країн Африки. До цього вирувала багаторічна громадянська війна. Та й дивитися тут особливо нема чого. Але навіть ті рідкісні туристи, які доїхали до Ліберії, стикаються із цілковитим пофігізмом місцевих і повним нерозумінням бізнесу.

Ось приклад. Домовився я з тутешнім гідом, щоб він повозив мене по Монровії, розповів усе й показав. Уранці виходжу на умовлене місце — гіда немає. Годину немає, півтори. З’являється. У руках тримає пачку якихось ліків, трясе ними й каже, що дуже захворів. Ну, окей, це нормальний африканський варіант. Тоді гід запитує: а де машина? Я дивуюся — мовляв, звідки я знаю, де твоя машина. Той, відразу забувши про страшну хворобу, з піною на губах починає доводити, що я замовляв екскурсію власним транспортом.

Ясна річ, питання я вирішив. Послав подалі гіда та знайшов таксиста, який на своїй розвалюсі показав мені все, що я просив. Добре, що державна мова в Ліберії англійська і з розумінням питань не виникло. Ось такий у них підхід. Туризму тут ще довго не буде.

Але найдужче мені запам’яталася в Ліберії, хоч як дивно, вечеря. Щодо їжі я абсолютно спокійний. Можу повечеряти снікерсом, а можу потрапезувати в найкращому ресторані міста. Мені однаково. Але снікерси закінчилися, і ввечері я вирішив піти до якогось закладу. У готелі мешкало буквально кілька постояльців. Скрізь було темно, і дорогу до ресторану довелося довго шукати майже в повній темряві.

Заклад був теж у напівтемряві, але ніби працював. Я сів за стіл, мені принесли енергозберігальну лампу на батарейці. Офіціант повідомив, що меню в них немає, але є курка. «Неси», — сказав я. Наступні сорок хвилин сидів у напівтемряві й чекав на курку. У принципі, вже змирився, що вечерятиму жуйкою «Стиморол», яку знайшов у кишені, але тут принесли її! Найкращу курку в моєму житті! Натерту часником і якимись місцевими прянощами, запечену на жару до хрусткої скоринки! Досі пам’ятаю цю фантастичну страву.


Докладніше про Ліберію та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel


1 964 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.