І Р А К

ЛЮТИЙ 2017  

Дуже люблю історію, це був мій улюблений предмет у школі — після географії, звичайно. Улюблені книжки теж були історичні. Тому побачити легендарний Вавилон для мене завжди лишалося заповітною мрією. Місто, оспіване в Біблії та літописах, центр однієї з наймогутніших цивілізацій Стародавнього світу, місце Вавилонської вежі та Висячих садів Семіраміди. Не дивно, що, прилетівши в Ірак, я вирушив до Вавилону просто з аеропорту Багдада — гаразд що їхати було годину з гаком.

Вавилон засновано на березі ріки Євфрат приблизно 5000 років тому. На початку ІІ тисячоліття до нашої ери правителем його став прославлений товариш Хаммурапі, який зумів об’єднати всю територію Месопотамії в єдину державу, що проіснувала понад 1000 років.

Не було на той час міста, величнішого за Вавилон, назва його означала «ворота богів». У VI столітті до нашої ери Вавилон було вперше зруйновано під час набігу ассирійців. Місто довго відновлювали, поки воно знову досягло розквіту за правління царя Навуходоносора. За його часів чисельність вавилонян досягла 200 тисяч осіб — тоді абсолютний рекорд. Воєнні успіхи Вавилона розширили кордони імперії до Ірану та Єгипту. Це була найрозвинутіша та найбагатша держава Стародавнього світу.

Але ніщо не вічне — Вавилон завоювали перси. Місто втратило статус центру імперії, і поступово жителі стали його залишати. Перси вже не вкладали грошей у підтримку Вавилона на належному рівні, місто потихеньку занепадало. Зрештою на його місці залишилося невелике поселення, а після арабського завоювання країни зникло й воно. Невдовзі й саме місце стародавнього Вавилона забули.

Сьогодні від Вавилона залишилися тільки фундаменти будівель і рештки стін. Причому найбільших ушкоджень завдала не природа, а місцеві жителі, які століттями розтягували руїни на цеглу для своїх потреб.

І ось нарешті я стояв, затамувавши подих, перед входом до легендарного міста Вавилон. Скільки разів уявляв його вигляд, легендарні стіни, славетних синіх биків на глазурованих кахлях брами.

Але щось було не так. Відразу впали в око ворота Іштар, центральний вхід у місто. Я читав, що це була величезна брама, укрита яскраво-блакитними кахлями з глазур’ю та чудовими барельєфами казкових тварин, а тут — непоказна споруда з пофарбованої в синє цегли та намальованими тваринами. Я навіть засмутився.

Пізніше дізнався, що ворота несправжні. Оригінал німці відкопали й забрали до музею в Берліні. Сьогоднішні ворота зроблені за Саддама Хусейна, вони набагато менші від оригінальних і навіть візуально не збігаються з першоджерелом. Прикро, що на 18 особистих палаців Хусейну грошей вистачило, а на глазуровані кахлі він коштів пошкодував.

Коли Хусейн вирішив упорядкувати Вавилон, то вчинив по-диктаторському просто — замість ретельного відновлення зніс усі історичні руїни та безпосередньо на фундаментах звів нові стіни із силікатної цегли.

У деяких місцях чітко помітно межу старої кладки знизу та нової вище. Тож Вавилон нині — це на 90 % «новоробка», яка нібито повторює геометричні розміри справжнього міста.

На старій кладці ще трапляються цеглини з оригінальними штампами: «Я, Навуходоносор Другий, владика Всесвіту, побудував ці стіни на благо народу Месопотамії…». А на кілька сантиметрів вище йде вже сучасна кладка, і там такі самі цеглини з відбитками, тільки на них уже написано: «Я, Саддам Хусейн, владика Всесвіту…» і далі за текстом. Дуже хотів товариш Хусейн в історії залишитися.

Загалом враження Вавилон залишив неоднозначне. Стіни та будівлі — чиста «новоробка», причому дуже недбала. Ворота Іштар — жалюгідна копія. Проте стародавнє місто все одно вражає. Величезні башти та просторі площі. Відчувається магія місця, адже тисячі років тому тут справді були той самий Вавилон, Висячі сади Семіраміди та, може, навіть Вавилонська вежа. Хай там як, а я здійснив ще одну мрію дитинства — побував у Вавилоні.

ПАЛАЦ ХУСЕЙНА

Хоч би де ви перебували на огляді Вавилона, над вами нависає палац Саддама Хусейна, зведений на горі. Старий тиран знав, де будувати, щоб підкреслити свою велич. Йому ще й здалося, що побудувати хороми просто поруч із Вавилоном — це не досить велично. Тоді він наказав насипати штучний пагорб, на якому й побудували палац, щоб височів над стародавніми стінами.

Палац величезний, але створений без смаку. Найгарніше тут — це краєвид Вавилона і річки Євфрат. Споруда є пам’ятником хворому самолюбству Хусейна: ліворуч і праворуч від входу — барельєфи типу «Саддам — послідовник Хаммурапі», «Саддам — сонце нації»…

Тепер палац у повному запустінні, меблів немає, тільки стіни. Усе розбите, брудне. Стіни всуціль вкриті написами. На диво, здебільшого арабською в’яззю. Я запитав гіда, що там написано. Виявилося — стандартний набір, від «Тут був Мухаммед» і до «Хуссейн — нехороша людина». До речі, на другому поверсі бачив кілька написів російською на зразок «Тут был Вася».

Це один із 18 палаців Саддама Хусейна. Причому конкретно в цьому він ночував лише двічі й кілька разів використовував його для прийому іноземних гостей, які бажали оглянути Вавилон.

Моторошну історію про цей палац розповів мені водій таксі. Коли Хусейн приїхав перевірити будівництво палацу, йому чомусь не сподобалось, як поклали паркет у центральному залі. Він запустив по підлозі монетку ребром. Вона покотилася, але десь на середині залу впала. «Паркет кривий!» — сказав диктатор. Після цього прямо у двір вивели всю бригаду будівельників, причому не тільки паркетників, а взагалі всіх, і там розстріляли. Не знаю, чи правдива ця розповідь, але я в неї чомусь вірю.

СТАВЛЕННЯ ДО ХУСЕЙНА

В Іраку я спілкувався з багатьма людьми. Американці пробули в країні досить довго, щоб населення прийнятно вивчило англійську мову. Я чіплявся до всіх зустрічних з різними запитаннями про їхнє ставлення до того або іншого факту з історії Іраку.

Як і в Лівії, думки місцевих поділені майже порівну: одні нудьгують за часами Хусейна, інші вважають, що за Саддама було явно гірше. Розповідали багато страшних історій. Не знаю, правда це чи народна творчість для туристів.

Один з бізнесменів розказав історію друга свого батька. У того була дочка, дуже гарна й освічена. Її випадково побачив молодший син Хусейна й наказав їй увечері явитися до нього в палац. Дівчина відмовилася. По-перше, вона була з порядної ісламської родини, а по-друге, саме готувалася вийти заміж. Тоді син Саддама розстріляв нареченого дівчини, після чого передав їй: «Не прийдеш завтра — застрелю батька». Бідолашна викинулася з вікна. Після цього всю родину заарештували.

Старший син Хусейна теж не відставав. Він створив спеціальну гвардію «Ті, що жертвують в ім’я Саддама» з неприторенних головорізів, готових убивати кого завгодно з його наказу. Якщо середня зарплата в Іраку на той час була приблизно 50 доларів, то гвардійці одержували безкоштовне харчування й платню, в багато разів вищу від середньої. Саме вони чинили терор та усували опонентів Хусейна. Приїжджали зазвичай уночі й забирали «винуватця» разом з усією родиною в невідомому напрямку.

Ірак часів Хусейна був дуже закритою країною. Для виїзду за кордон треба було отримати дозвіл, якого, звичайно, нікому не видавали. До 2003 року в Іраку були заборонені мобільні телефони та супутникове телебачення. Діяло два державні телеканали, які повідомляли про успіхи Саддама та про страхіття прогнилого Заходу. Іракці гадки не мали про те, що відбувається у світі, про сучасну музику, фільми тощо. Навіть щоб купити елементарну копіювальну машину, треба було одержувати дозвіл в МВС, а потім ще звітувати щомісяця, що саме ти на ній друкував.

Гід розповідав, що коли американці ввійшли до Іраку, то через кілька місяців у Багдаді з’явилися перші супутникові тарілки. Усе населення днями сиділо перед телевізорами, відкриваючи для себе світ. На вулицях стріляли, не вистачало води, були перебої з електрикою, а вони не могли відірватися від «вікна у світ». Дивилися все поспіль: фільми, серіали, передачі про тварин, концерти західних виконавців. Усе це за Саддама було заборонено.

ПО ДОРОЗІ

Дорога від Вавилона до Багдада доволі нудна. За вікном миготять простенькі будинки з бетону: живуть іракці небагато. На трасі що кількасот метрів стоїть шланг на підставці, з нього вгору б’є струмінь води. Я все не міг зрозуміти, що це таке: фонтан — не фонтан. Може, вода на розлив? Виявилось, автомийки. Водоносні горизонти в районі залягають неглибоко. Тож у будь-якому місці пробивають свердловину і ставлять бензиновий генератор, від якого працює насос. Пальне коштує копійки, і воду качають цілодобово, створюючи рекламу у вигляді фонтана.

Іракці люблять часто зупинятися дорогою в кафешках на узбіччі. Заклади, звичайно, простенькі. Стоїть мангал, на ньому величезний закопчений до чорноти чайник. Вам дають маленьку фігурну склянку й у неї наливають чисту заварку. Потім у склянку впихають вісім ложок цукру. Іракський чай — це трохи послаблена версія чифіру. Чаю в пакетиках узагалі немає, навіть у супермаркетах.

Кілька разів ми зупинялись у місцевих пекарнях. Стоїть середнього розміру гараж, а всередині тандир, глиняна піч. При тобі підлітки місять тісто, розкачуючи його на млинець, потім надягають на спеціальну форму — і в піч. Процес випікання — просто перед очима. Коржі смачні до неможливості, гарячі, зі скоринкою! Коштують узагалі смішні гроші, кілька центів.

Найголовніша характерна ознака доріг в Іраку — блокпости, які стоять що кілька кілометрів. Причому не просто будки якісь, а нормальні такі бетонні башти з кулеметними гніздами, казармами та бронетранспортером на задньому дворі. На межі районів зазвичай влаштовують звуження дороги й оглядають кожну машину окремо.

СТАРЕ МІСТО

Найцікавіше в Багдаді — звісно, історичний центр. Від площі Майдан починається одна з найдавніших і найшанованіших торговельних вулиць — Рашид-стріт. Її побудували 1916 року турки на честь перемоги над британцями в битві під містом Кут. До того в Багдаді всі вулички були маленькі, звивисті та дуже вузькі. Османи вирішили зробити справжній торговий променад. Для початку вони викупили в місцевих торговців убогі халупи, знесли їх і зробили нормальну пряму вулицю з магазинами, кав’ярнями, готелями й навіть провели там перше в місті електричне освітлення.

На жаль, нині вулиця має жалюгідний вигляд. Практично всі будівлі в убитому стані. Більшість дерев’яних перекриттів згнила, і до деяких магазинів я боявся заходити, бо здавалося, що другий поверх просто впаде на голову.

Дуже багато книжкових та антикварних магазинів. В одному з таких я купив справжні мідні тарілки часів війни з Іраном. Продавець був мені щиро радий, сказав, що цього року я тут перший турист. Витяг із запасників цілу купу мідних сувенірних тарілок, почастував кавою та надав знижку майже на половину від початкової вартості.

Старий центр відверто брудний. Ганчірки, пакети, папірці — вітер спокійно носить сміття вздовж тротуарів. Напроти кав’ярень стоять широкі лави, накриті килимами, і на них сидять літні містяни.

Туристи — явище для Багдада рідкісне, тож майже всі махали мені рукою й запитували, звідки я. Загалом багдадці дуже доброзичливі та привітні.

Зайшов в одну з десятка кав’ярень на березі річки Тигр. Старі дерев’яні меблі, вентилятори під стелею, на стінах чорно-білі фотографії. Відвідувачі, нікуди не поспішаючи, п’ють каву або чай, обговорюють новини. Атмосфера дуже розслаблена. Старим містом приємно бродити, навіть попри сміття.

Одне з відгалужень Рашид-стріт — відома вулиця Мутанаббі. Вона маленька, але саме на ній найбільше книгарень. Назвали вулицю на честь поета Аль-Мутанаббі — класика іракської літератури Х століття. Книжки скрізь: на дерев’яних лотках, у магазинах, просто на розстелених на асфальті газетах. Я навіть знайшов повне зібрання творів Леніна арабською.

Дуже здивувало, але ця вулиця — найлюдніша в старому місті. Багдадці люблять читати. Причому книжку можна взяти в магазині, сісти на лавці на вулиці й почати читати, ніхто її не забиратиме. Якщо початок сподобається, книжку купують. Вулиця, на жаль, ще відома тим, що у 2007 році тут підірвали начинену вибухівкою машину. У результаті теракту загинуло 26 осіб.

НОВЕ МІСТО

Нові райони побудували за Саддама Хусейна. Якихось суперспоруд тут немає — звичайні будівлі пізнього соціалізму. Є зруйновані, є з ушкодженнями, але таких небагато.

Усі міністерства, військові бази й інші важливі об’єкти додатково обгороджено масивними плитами. Вигляд жахливий, але це дуже ефективно захищає від машин з вибухівкою.

Що впадає в око — багато усіляких блокпостів. Зазвичай це бетонні башти з кулеметним гніздом. Солдати в повній викладці, з автоматами та бронежилетами. Розташовані блокпости за 300–400 метрів один від одного, і на кожному тебе можуть зупинити й оглянути.

Мене зупиняли двічі, щоправда обмежилися перевіркою паспорта й попросили розстебнути рюкзак. Іноземців тут поважають.

На стику районів і в’їзді в «зелену зону» на дорозі зроблено звуження до однієї смуги. Машина під’їжджає до солдатів і пригальмовує. Якщо вояки не мають запитань, один із них робить тобі знак продовжувати рух. Через це утворюються величезні затори. Уночі під час проходження таких постів слід обов’язково вмикати в салоні машини освітлення.

Дуже сподобалось, як у центрі обладнані поліцейські пости — величезні пластикові навіси, зроблені у вигляді чорного форменого кашкета. Гігантський кашкет видно здалеку. Це знак, що тут поліція, і водночас візуально додає правоохоронцю солідності.

ОБСТРІЛ

Саме того дня, коли я оглядав старий Багдад, на центральній площі міста Ат-Тахрир відбувалася масова протестна акція. Спочатку демонстрація була мирною, але потім учасники спробували прорватися до «зеленої зони», де розташовані основні урядові будівлі.

Поліція почала застосовувати сльозогінний газ, у відповідь демонстранти вбили правоохоронця. Тоді по них відкрили вогонь, і семеро протестувальників загинуло. Після цього військовики заблокували весь центр міста. На цьому моя екскурсія закінчилася. Вдалося пройти оточення, поліція подивилася паспорт і сказала, щоб був обережнішим. До іноземців охоронці порядку ставляться добре, усіляко намагаючись зробити так, щоб ті не мали проблем. Потім я майже три години кружним шляхом діставався готелю, розташованого лише за кілька кілометрів від старого міста.

Пізніше, уже ввечері, терористи випустили в напрямку «зеленої зони» кілька ракет, які пролетіли прямо над моєю головою. А втім, про цей випадок я розповідав у п’ятій главі.

АЕРОПОРТ

Я був у багатьох небезпечних країнах, де в аеропортах застосовували підвищені заходи безпеки. Але з тим, що побачив в Іраку, мені доти стикатися не доводилося.

Жоден приватний автомобіль або міське таксі не може потрапити в аеропорт. Усі машини паркуються на спеціальному майданчику за кілька кілометрів від аеропорту, після чого пасажири пересаджуються в спеціальні державні маршрутні таксі. Маршрутки везуть їх кілометр до першого блокпосту. Там автобус заганяють у відстійник, відчиняють усі двері, багажник, капот і так далі. Пасажири виходять на вулицю й чекають у спеціально відведеному місці. Поруч стоїть загін озброєних охоронців. Фахівці-кінологи виводять навчених собак, які обнюхують кожний закуток машини. Після закінчення процедури всі сідають назад в автобус.

Ще кілометр — і ще один блокпост. Пасажири витягають увесь багаж і несуть його на огляд до спеціального приміщення. Там речі спочатку просвічують, потім вручну оглядають. Виходите ви вже з іншого боку приміщення й вантажите багаж назад в автобус.

Ще кілометр — і ще блокпост. Тут офіцер безпеки розмовляє з кожним пасажиром, дивиться його паспорт, квитки, ставить запитання, куди людина летить, навіщо і так далі.

Наступна зупинка — уже перед самим аеропортом. Пасажири знову виходять на спеціальний майданчик. Причому запускають їх суворо по десять осіб. Увесь багаж виставляють довгою низкою по одній валізі, включно з ручною поклажею. Пасажирів обшукують. Потім запускають відразу двох собак, які по черзі обнюхують кожну валізу. Тільки після цього пасажирів пускають у будівлю аеропорту, де їх ще раз просвічують. Останній огляд безпосередньо перед посадкою в літак.


Докладніше про Ірак  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel


1 379 просмотров

Подпишитесь на рассылку новостей и не пропустите выхода моих новых статей о захватывающих и редких странах! Уведомления будут приходить не чаще двух раз в месяц.