ГАЯНА

СІЧЕНЬ 2018

Гаяна — одна з найнезвичайніших країн у Південній Америці. По-перше, вона єдина на континенті є англомовною. По-друге, узагалі не схожа на інші латинські країни.

На початку ХІХ століття англійці відбили цю територію в нідерландців, після чого завезли сюди африканців для роботи на плантаціях. Після скасування рабства британці стали завозити до країни дешеву робочу силу з Індії. Нині основне населення країни — афроамериканці, місцеві індіанці та індуси. Тому, коли йдеш вулицями Джорджтауна, складається враження, що перебуваєш або в Африці, або в Індії, але точно не в Латинській Америці.

Повна назва держави — Кооперативна Республіка Гаяна. Чому кооперативна, я так і не зрозумів, але звучить красиво. Гаяна — друга за бідністю країна Західної півкулі після Гаїті. Основний дохід економіки — це намивання золота, вирощування рису та креветок.

Мовою місцевих індіанців назва Гаяни означає «багатоводна країна», і  це повною мірою розкриває особливість території. Тут величезна кількість річок, озер і боліт. Практично все узбережжя океану — суцільні драговини. Ґрунтові води на більшості території країни підступають до поверхні буквально на метр.

Майже 80 % території — це непролазні джунглі. Міста розташовані переважно вздовж атлантичного узбережжя. Доріг углиб країни практично немає, а якщо і є, то вони ґрунтові й у період дощів їх розмиває до повної непрохідності. Тому найнадійніший транспорт у країні — мала авіація. У Гаяні майже сотня малюсіньких аеропортів, готових прийняти легкомоторні літаки. Правда, більшість летовищ — просто втрамбована ґрунтова злітка та будка охорони.

Цікаво, що гаянські джунглі практично не вивчені. Деякі індіанці, котрі живуть ближче до цивілізації, будують щось на кшталт селищ із початковими школами, простенькими лікарнями та іншими ознаками цивілізації. Інші аборигени віддають перевагу життю мисливством і збиральництвом. У самій глибині джунглів дотепер трапляються «забуті» племена, які ніколи не бачили білої людини й навіть не підозрюють про існування електрики та взагалі іншого життя.

СТОЛИЦЯ ДЖОРДЖТАУН

Через рівень ґрунтових вод побудувати в столиці щось високе й масивне досить проблематично, бо котловану не вириєш. Увесь центр міста — це невеликі дво- і триповерхові легкі дерев’яні будинки. На околицях їх роблять із дешевих піноблоків, але дуже компактно.

Зазвичай нижній поверх залишають нежитловим, облаштовуючи там гараж або магазин. У разі повені тут усе буде затоплено, а житлові приміщення не постраждають. Обов’язково роблять зовнішні сходи на другий поверх: якщо перший затопить, то мешканці не залишаться відрізаними від зовнішнього світу. Судячи зі звичок в архітектурі, повені бувають досить часто.

Коли я вийшов погуляти містом, то чим ближче наближався до центру, тим виразніше чувся дивний неприємний запах. Я все не міг зрозуміти, звідки він. Тхнуло болотом і тухлою водою. Виявилося, що Джорджтаун лежить нижче від рівня океану, і для відведення ґрунтових вод усе місто пронизали десятками каналів. Вода в них, звичайно, застоюється й починає гнити, тому такий жахливий сморід.

Якщо абстрагуватися від запаху, то центр міста справляє приголомшливе враження: цілі вулиці гарнючих дерев’яних будинків, зазвичай пофарбованих у біле. Причому будинки дуже вишукані, з різьбленими балконами, дверима та вікнами.

Більшість будинків збереглася ще з ХІХ століття. Їх легко розпізнати за масивними віконницями та спеціальними нішами під вікнами. Це не що інше, як старовинні кондиціонери. Працювало це так: у нішу клали великі шматки льоду, потім віконниці зачиняли, щоб повітря могло потрапляти в кімнату тільки через ту заглибину. Тоді в приміщенні влаштовували легкий протяг, щоб повітря втягувалось в оселю саме через вікно, де лежить лід, і прохолоджувало кімнати.

Усі державні будівлі теж дерев’яні: міністерства, відомства й навіть офіс прем’єр-міністра. Деякі міністерства схожі більше на заміські дачі, ніж на серйозні держустанови. Дуже гарний вигляд має мерія — такий собі дерев’яний середньовічний замок. Три поверхи, башта. Усе з дерева, усе ХІХ століття. Місцева влада вже подала заявку на включення будівлі до переліку пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО.

Кухня в Гаяні переважно індійська: дається взнаки те, що майже половина населення — вихідці з Індії. Але тут традиційні страви зовсім не гострі. Я спочатку за звичкою тричі сказав офіціантці в кафе, щоб робили не гостро, поменше перцю. Вона лише засміялася — не хвилюйтеся, тут не Індія. З алкоголю переважно вживають ром, причому майже весь продають у пластикових пляшечках, так дешевше. У склі — тільки місцева горілка з невигадливою назвою «ІваноФФ».

Джорджтаун, як я зазначав, лежить нижче від рівня моря, тому по всій береговій лінії його захищає бетонна стіна. Вона невисока, трохи понад метр, але цього досить, щоб не дати воді у приплив затопити місто.

Набережна Джорджтауна, та й усієї Гаяни, абсолютно не пристосована для купання. Тут дуже мілко, вода смердюча, каламутна і брудна. До того ж океанська вода біля берега майже прісна, а дерева й трава ростуть практично біля її краю. Причиною є величезна кількість річок. Вода з них опрісняє океан на десятки кілометрів. Тому якщо ви завзятий пляжник, то вам явно не в Гаяну.

Крім того, тут досить сильні припливи та відпливи. Судна зазвичай не відразу заходять у порт Джорджтауна. Вони стоять далеко від берега на рейді та чекають на приплив. Коли він досягає максимальної точки, судна зриваються з місця, щоб устигнути в порт або пірнути в гирло однієї із численних судноплавних річок. Так само й у зворотному напрямку: щоб вийти з порту, треба чекати на приплив.

У центральній частині набережної стоять пластикові лавки, на яких надруковано державний герб. Зроблено це для того, щоб їх не крали та не розтягували по подвір’ях. А втім, їх і не крадуть, на них тихо й мирно сплять місцеві бомжі.

КРИМІНАЛ

Якщо вже я зачепив тему бомжів, то розповім про загальну кримінальну ситуацію в місті. Як вважають, у Джорджтауні дуже високий рівень злочинності. При вході до супермаркетів стоїть озброєна охорона, дрібніші магазини обов’язково мають на вікнах ґрати. Навколо приватних будинків — огорожі з битими пляшками по верху.

Але все-таки я не відчував надмірної небезпеки, як у тому самому Гаїті або сусідній Венесуелі. Треба лише дотримуватись елементарних правил безпеки та не вештатися містом уночі. Люди досить привітні й неагресивні.

Що реально впадає в око, то це величезна кількість бомжів і жебраків. Є цілі вулиці, які облюбували ці елементи. Причому їх ніхто не ганяє, та й вони почуваються привільно — розкладають свої картонки або підвішують гамаки й цілими днями сплять. З іншого боку, бомжі зовсім не агресивні. Хіба що попросять сигарету або кілька центів на склянку рому.

Гуляючи містом, я присів на лавку перепочити. Тільки закурив, як до мене підсів літній бомж. Тхнуло від нього, але він чудовою та ввічливою англійською попросив у мене сигарету. Я не міг відмовити. Бомж здивувався — що це за куриво таке міцне? Я сказав, що з України. Розговорилися, люблю я з місцевими балакати «за життя», і не важливо, з яких верств.

Так я дізнався, що найбільша проблема в Гаяні — безробіття, яке охоплює 60 % працездатного населення. У країні практично немає будь-яких великих виробництв, відповідно й нових робочих місць теж не створюють. Та й створювати серйозне виробництво тут не вигідно: з місцевих практично ніхто не має вищої освіти, а запрошувати закордонних фахівців немає сенсу. Єдиний університет у країні платний, і навчання там таке дороге, що молодь змушена їхати навчатися до сусідніх країн, де після випуску й залишається.

Бомж сказав, що побоюватися його колег не варто, вони сумирні й замість грабувати випрошують копійчину. Але про всяк випадок порекомендував мати окремо відкладену суму дрібних грошей, щоб без жалю віддати їх, якщо зустрінеться особливо настирливий персонаж.

Загалом країна здалася мені досить безпечною, особливо якщо порівнювати з Африкою. Для мене більшу небезпеку становили хмари комарів: болотиста місцевість для них — ідеальний інкубатор. До  малярії я ставлюся з максимальною серйозністю й у підозрілих районах завжди вживаю спеціальні препарати. Правда, місцеві запевнили мене, що малярію вони перемогли, комарі в місті не заразні. Але я все одно уживав, оскільки збирався навідатися в джунглі.

ВИЗНАЧНІ ПАМ’ЯТКИ

З класичними у нашому розумінні пам’ятками в Джорджтауні, ясна річ, сутужно.

Є два симпатичні музеї. Найвідоміший — це Національний з досить стандартною експозицією. Мені більше сподобався Антропологічний музей, у якому найцікавіше — це сама будівля, оригінальний особняк ХІХ століття. По ньому можна походити, щоб зрозуміти, як усі ці давні будинки влаштовані. Дивно, але в такому величезному особняку немає окремих кімнат, кожний поверх — це єдиний величезний простір. Зате його дуже зручно провітрювати, відчиняючи з різних боків жалюзі й улаштовуючи невеликі протяги.

Знайшов я в Джорджтауні сувенірний ринок, або, як його люблять тут називати, ринок народних промислів. Усі сувеніри — місцевого виробництва, жодного Китаю. Обожнюю такі ринки, на них можна знайти справді унікальні речі. Звичайно ж, спершу купив тарілочки — дерев’яні, вручну розписані олійними фарбами. Потім почав видивлятися, що б іще такого купити на згадку.

Увагу привернули короткі стріли з дуже пишним оперенням. Почав шукати очима лук, для якого вони призначені. Лука не  було. Запитав продавця — із чого ж стріляти? Продавець дістав дерев’яну трубку, оздоблену різноманітними різьбленими зображеннями та прикрасами. Ось, каже, з оцього, тільки акуратно — небезпечна штука.

Я усміхнувся — мовляв, сувенір же, чого ж йому бути небезпечним? Продавець дуже образився, вклав стрілку в трубку, скинув її вгору, різко видихнув, й із сусіднього даху на асфальт упав голуб. Я так і залишився стояти з розкритим ротом. Задоволений ефектом продавець одразу дав знижку на трубку ще й комплект стріл у подарунок. Ось такі в них суворі торговці.

Найвідоміша будівля в Джорджтауні — КАФЕДРАЛЬНИЙ СОБОР, одна з найгарніших дерев’яних церков, які я коли-небудь бачив. Місцеві з незмінною гордістю кажуть, що це найвища дерев’яна будівля у світі. Насправді це навіть не найвища дерев’яна церква у світі. Утім, споруда дуже гарна. Висота — понад 40 метрів, дуже красивий інтер’єр.

РИНОК STABROEK

«Стаброєк» — це славнозвісний ринок Гаяни з дуже гарною годинниковою башточкою на вході.

Ще на підступах до базару тебе просто оглушають жахливою, але, вочевидь, модною музикою. Усі торговці піратськими дисками продають їх з лотків із вбудованими динаміками та підсилювачами. Ну, щоб продемонструвати товар якнайкраще.

Далі починаються торговельні ряди. Спочатку продають усілякі дрібниці типу чипсів, мівіни, печива тощо. Потім ідуть овочі, фрукти та касава. А далі закінчується бетонна підлога і взагалі земля.

Коли всі охочі щось продати перестали вміщуватися в споруду ринку, влада вирішила її розширити. Причому не вшир, а вглиб — в океан. Для цього забили палі у воду, поклали дерев’яний настил і продовжили базар просто над водою.

Реально йдеш ринком, а в щілинах між дошками хвилі. Утім, це навіть зручно: рибні та м’ясні ряди розташовані саме над водою, і весь бруд торговці змивають безпосередньо туди. Ще кількасот метрів, і впираєшся в океан. Під колисанку хвиль спить черговий бомж. Базар закінчився.

ВОДОСПАД КАЄТУР

Настав час вирушати за межі Джорджтауна, і, звичайно ж, я вирішив побачити один із найгарніших водоспадів світу — Каєтур. Долетіти туди можна легкомоторним літаком або тиждень діставатися пішки стежкою в джунглях. Я прикинув, на скільки можу схуднути на стежці, й обрав літак.

Висота Каєтура — 226 метрів, це удвічі вище від водоспаду Вікторія та вп’ятеро — від Ніагари. Хоча Каєтур не найповноводніший, не найширший і не найвищий водоспад у світі, але за сукупністю всіх трьох факторів він один із найпотужніших серед тих, які я бачив.

ДЖУНГЛІ та ЗОЛОТО

З водоспаду я полетів на одну з копалень, щоб подивитися, як видобувають золото. Зазвичай табори золотошукачів розташовуються в глибині джунглів, і дістатися туди літаком нереально. Але мені пощастило — у той час один із таборів розташовувався недалеко від ґрунтового аеропорту, і туди можна було порівняно легко потрапити. Усі такі табори тимчасові: як тільки видобуток золота падає, табір розбирають і переміщують в інше місце.

Табір — це просто розчищений майданчик з кількома армійськими наметами. Зазвичай у ньому працює з десяток індіанців і двоє чи троє іноземних геологів. У найбільшому наметі живуть робітники, у меншому — геологи, окремий тент — для кухні.

Ліжок тут не ставлять — тільки каркаси, на які підвішують гамаки, обтягнуті сітками від комах. Гамаки використовують для безпеки: у ліжко може заповзти змія чи отруйні комахи.

Зазвичай табори ставлять ближче до річок або струмків. Робітники миють річковий пісок, намагаючись знайти золото. Що більші крупинки коштовного металу, то ближче їх джерело — золота жила. Промисловики завжди шукають саме жилу. Їхня мета — не мити золото, а знайти джерело, з якого вода вимиває ці крупинки. Як тільки концентрація піщин стає максимальною, робітники починають копати вглиб джунглів траншеї, намагаючись зачепити жилу.

Температура вдень — градусів 36. За майже стовідсоткової відносної вологості мокрим стаєш за лічені хвилини й не перестаєш пітніти, поки полетиш звідси. Хоча табір розташований біля води, та й дощ тут щодня, усе пиття в таборі тільки бутильоване. Вода зі струмка, навіть кип’ячена, протухає буквально за кілька годин.

Оглянувши табір, я вирушив у джунглі з провідником. Мені видали високі, до колін, гумові чоботи. У відповідь на мій подив сказали, що це найкращий захист від змій. А змій тут, як я потім переконався, дуже багато. До того ж деякі мають таку сильну отруту, що врятувати укушеного можна тільки в лікарні, діставатись до якої мінімум кілька годин. Тому кожний геолог має із собою ампулу з антидотом, який не може вилікувати, але допомагає сповільнити дію отрути на кілька годин, яких вистачить, якраз щоб терміново доправити укушеного до лікарів.

Джунглями пересуваються просто. Попереду йде індіанець і, як вертоліт, махає навсібіч величезним мачете, прорубуючи шлях серед ліан, кущів та іншої рослинності. Щільність хащів така, що без мачете не зробите ні кроку. Вони тут величезні й важкі, нагострені, як бритва.

У джунглях цікаво, але страшнувато. Постійно кричать на вухо величезні папуги ара, звисають із дерев мавпи, усякі комахи намагаються залізти тобі за комір, щось пугукає, скрекоче. Кілька разів я ледь не наступив на змію. Причому індіанці навіть не придивляються, що за змія, відразу притискають палицею і рубають на частини. Спочатку розрубав, потім подивився, отруйна чи ні, — тут це основне правило виживання. Як я дякував богам, що на мені високі чоботи.

Повернувшись до табору, провідник порадив мені зняти із себе весь одяг і ретельно його промити у воді. Я спочатку відмахнувся, але, все-таки скинув. І був вражений тим, що він майже весь у якихось жучках, комарах і гусені. У таз із водою засипали спеціальний дезінфекційний порошок і кинули туди весь одяг. Виправши його, відразу розвісили на сонці сушити. Я думав, що за такої вологості він залишиться мокрим, але під прямими променями сонця, на мій подив, просох досить швидко. Провідник сказав, що, коли сонце сховане хмарами, одяг може висіти кілька днів, але так і не досохнути. Якщо після відвідування джунглів не випрати речей, через кілька днів вони почнуть укриватися цвіллю.

Поки я стояв голий, чекаючи на одяг, провідник простягнув мені фляжку зі спиртом і сказав ретельно протерти все тіло. Це захист від дрібних клопів і кліщів, яких навіть не видно. Загалом умови життя та роботи тут пекельні. Я був радий забратися із цього страшного місця.

ВІДЛІТ

Із Джорджтауна в аеропорт їхати півтори години. І ось приїжджаю я на рейс до Суринаму (виліт о 23:45). Іду до стійки реєстрації, а там повідомляють, що рейс затримали до 8:30 ранку. Поки розібрався що до чого — усі п’ять таксі, які о цій пізній порі чергували в аеропорту, уже виїхали. Інших машин немає. До міста 40 кілометрів. Громадського транспорту немає. Навколо аеропорту — тільки голе поле.

Нічого не вдієш, треба ночувати. Прямо напроти входу в аеропорт знайшов газон із клумбами. Витяг із валізи куртку — розстелив на газоні, під голову – рюкзак, валізу поставив як стіночку від вітру. Поруч китайці облаштувалися, розпалили маленьке багаття, заварили локшину швидкого приготування. Мене почастували, я їм сигарет відсипав. Зіграли з ними в маджонг — я програв, звичайно. Загалом нормально переночував під зірками Південної Америки. А вранці, чудово виспавшись на свіжому повітрі, полетів до своєї наступної країни.