СІНТ ЕСТАТІУС

ГРУДЕНЬ 2019

«Посадка на Стейшу! Посадка на Стейшу!» — кричить тітка в мегафон.

Сиджу в аеропорту Сен-Мартену й чекаю посадки на острів Сінт-Естатіус.

«Останнє попередження, посадка на Стейшу закінчується!» — продовжує лементувати тітка. Я спокійний, мені ж на Сінт-Естатіус.

Тітка стає напроти мене й горлає мегафоном прямо у вухо: «Останній пасажир на Стейшу, літак зараз полетить без тебе!».

Миттєво оглухнувши, починаю белькотати, що не знаю ні про яку Стейшу, ось мій посадковий, і я прямую на острів Сінт-Естатіус. Вона дивиться мій посадковий, бере мене за комір і практично заштовхує в крихітний літак.

Нічого не чуючи та не розуміючи, я не пручаюся. Уже в літаку кажу стюардесі — мовляв, змилуйтеся, мені не треба на Стейшу, мені на Сінт-Естатіус. Вона усміхається й підштовхує мене в крісло. Ревуть двигуни, літак робить короткий розбіг, і ми злітаємо. Сиджу в повному шоці. «Не хвилюйся, Стейша — це і є Сінт, як ти там кажеш, Естатіус», — поплескує мене по плечу стюардеса.

Справді, цього малесенького острова ніхто не називає повним ім’ям, тільки коротко — Стейша. Так про нього кажуть у новинах, так його позначають у газетах, путівниках і навіть, як виявилося, в аеропорту.

Отже, ласкаво просимо на найменш туристичний острів Карибського моря. Ну, принаймні найменш туристичний нідерландський острів. Стейша — це заморська територія Нідерландів, жителі якої є громадянами Євросоюзу й мають нідерландські паспорти. Валюта тут — долар, усі спілкуються англійською, діловодство ведеться нідерландською.

Аеропорт Стейші більше схожий на придорожній мінімаркет. Та головне, це був перший аеропорт на моїй пам’яті, поруч із яким не виявилося жодного таксі. На всьому острові лише три таксі, які треба викликати заздалегідь.

Добре, що хороші люди мені допомогли й зателефонували одному з таксистів. Той дуже здивувався, дізнавшись, що я турист, і навіть погодився за цілком прийнятну суму покатати мене по мініострову площею лише 21 квадратний кілометр. Офіційно тут мешкає приблизно 4 тисячі осіб, про що приїжджим відразу повідомляє табличка біля виходу з аеропорту.

Вікіпедія зазначає, що основа економіки острова — туризм. Це саме той рідкісний (або нерідкісний) випадок, коли вікі помиляється. Туристів тут немає. Тут і людей, у принципі, небагато. Основа економіки — це перевантаження нафтопродуктів.

Ще наближаючись до острова, я помітив незвичайне скупчення досить великих танкерів. Виявляється, Стейша — це давно погаслий вулкан із крутими схилами, що уможливлює підхід до острова впритул суден практично будь-якої осадки.

Великі танкери з Венесуели та Тринідаду переливають нафту зі своїх резервуарів у величезні сховища острова. Потім уже маленькі судна з меншою осадкою завантажуються нафтою зі сховищ і розвозять її по островах, біля яких є рифи й до яких танкери зайти не можуть. Це і є основний бізнес на острові.

А ось туризму тут майже немає. Навіть на тих деяких піщаних пляжах, які є на острові, купатися суворо заборонено. Тут такі потужні підводні течії, що купальників просто затягує вглиб і розбиває об донні камені. На пляжах вішають спеціальні таблички, що купатися заборонено й небезпечно для життя.

Навіть якби й не було тих течій, хвилі тут дуже сильні, а вітер просто не дає запалити сигарету. Який уже тут масовий туризм? Звичайно, кількадесят дайверів на місяць сюди все одно прилітають. Кажуть, тут найгарніші підводні печери.

Хоча мені сподобалося. Стоїш, підставивши обличчя шаленому вітрові, який обдає тебе солоними бризками, і слухаєш бурхливе море. Люблю таке.

Сам острів справляє двояке враження. З одного боку, усе тут якесь занедбане, недоглянуте. А втім, основні ознаки цивілізації є. Насамперед — поліційна дільниця з прапором Нідерландів і єдиний, але живий нідерландський банк. Є сучасна лікарня з новенькою машиною швидкої допомоги.

Електрику острів практично всю отримує від сонячних батарей. Діє державна школа й безліч релігійних шкіл на утриманні різних церков. Усі ці школи безкоштовні. Непогана інфраструктура для острова з населенням менше ніж 4 тисячі осіб. У нас так не  всі районні центри розкошують.

Раніше на острові навіть був театр, але його закрили через відсутність акторів. Власне, у трупі було лише троє. Одна пішла в декрет, друга на пенсію, а третій одружився та виїхав до США. Так мені розповіли місцеві «театрали».

Таксист дуже скаржився, що обрав найневдалішу на острові професію. Населення тут малюсіньке, усі одне одного знають, усі одне одному родичі. Телефонують: «Джоне, не відвезеш троюрідного дядька на причал порибалити?». І з дядька, хоч і троюрідного, гроші наче брати незручно. Усі одне одному троюрідні дядьки, зяті, дівери та кузини. Рятує тільки те, що тут перевантажна база нафтопродуктів і найдешевший бензин на Карибах.

Столиця острова та, власне, єдине місто тут називається ОРАНЬЄСТАД. Населення столиці — лише з тисячу осіб. Стейша недавно одержала спеціальний грант від Нідерландів і відреставрувала кілька вуличок історичної забудови в самому центрі міста.

Трапляються дуже цікаві та незвичні для Карибів будівлі початку ХІХ століття в традиційному нідерландському стилі.

Унікальний випадок стався з головною церквою острова, побудованою ще 1755 року. Товсті кам’яні стіни й у наші дні залишаються неушкодженими, але дах звалився під ударами урагану ще в 1792-му, і відтоді колоритна споруда відкрита небу. За 228 років так і не знайшли грошей перекрити собор.

Над місцевими я жартував щодо цього — мовляв, люди добрі, але ж за двісті років можна було дах полагодити? На що мені розповіли історію, що одного разу все ж дістали гроші від метрополії на дах, але дуже довго не могли знайти потрібних реставраторів. Поки шукали, гроші всі витратили на інші потрібні для острова речі. А коли реставраторів знайшли, Нідерланди грошей більше не дали — сказали: ви того разу витратили на всяку фігню.

«Насправді це змова всіх інших церков острова. Якщо собор відновлять, до них ніхто не ходитиме», — довірливо повідомив мені один з острів’ян.

Головна ж визначна пам’ятка Ораньєстада — це ФОРТ ОРАНЬЄ, який має особливе місце в історії Сполучених Штатів. Коли США тільки почали свою війну за незалежність проти Великої Британії, у форт зайшов корабель повстанців. Сінт-Естатіус став першою закордонною територією, яка з гармат салютувала кораблям повстанців, визнаючи незалежність Штатів від Великої Британії на міжнародному рівні.

Американці включили форт у свою культурну спадщину та фінансують підтримання в ньому ладу. Тому нині це найкраще збережена історична будівля на острові.

Увесь огляд Стейші зайняв у мене три години. До літака назад залишалося ще чотири. Я зайшов у ресторанчик на березі моря повечеряти. Господиня поставила переді мною тарілку з креветками та смаженим тунцем. Потім поклала на стіл ключ від ресторану й попросила, як закінчу їсти, вимкнути світло, зачинити ресторан і покласти ключ у діжку з фікусом. Острів маленький, отака тут між людьми довіра.

До аеропорту я дістався пішки, час давав таку змогу. Прямо перед аеропортом побачив бар «Congo people» («Хлопці з Конго»), вирішив зайти попити чогось перед відльотом. Ну, я по-приятельському підійшов до бармена — мовляв, звідки саме з Конго, я там скрізь був: і в Кіншасі, і в Браззавілі, і в Гомі.

Той подивився на мене як на божевільного — ти що, псих, не був я там ніколи, просто назва прикольна. Решту пів години я  розважав бармена та поодиноких відвідувачів розповідями про країну, на честь якої назвали бар. Грошей за каву та колу з мене не взяли й попросили частіше до них прилітати. І, до речі, це вперше тоді я читав публічну лекцію на тему подорожей.

Незабаром прилетів літак і відвіз мене назад на Кюрасао. Стейша, звичайно, цікаве місце, таких нетуристичних і водночас абсолютно самодостатніх острівців на Карибах небагато. Але вдруге сюди повертатися вже не бачу сенсу.