ЧАД
ЛИСТОПАД 2017
«Одна з найбідніших країн світу» — часто вживана фраза, якою можна розпочати опис майже будь-якої африканської країни. Але саме в Чаді ця фраза справді відображає реальність. Судіть самі: понад 80 % населення країни живе за межею бідності, читати вміють менше половини мешканців, а без роботи сидять майже дві третини працездатного населення. Безпросвітні злидні.
ФОТОГРАФУВАННЯ
Чад відомий серед мандрівників як найскладніша для фотографування країна. Тут діє тотальна заборона на знімання. Місцеві свято вірять, що білий з фотоапаратом викрадає їхні душі, насилає хворобу або, у найкращому разі, мерзенно шпигує на сусіднє плем’я. Причому, якщо в інших африканських країнах претензії фотографам висловлюють переважно військові й поліція з метою вилучення зайвих коштів, то в Чаді за знімок без дозволу можна реально дістати каменем у голову від простого цивільного населення.
Звичайно, у Чаді не все так погано, як у Північній Кореї, але фотографувати слід украй обережно. Коли я знімав на смартфон відео з вікна автомобіля, мене помітив проїжджий мотоцикліст. Він розвернувся, і наступні десять хвилин гнався за нами, закидаючи прокльонами і мене, і водія. Коли ми вже майже відірвалися, він спересердя зірвав із себе сандалію і жбурнув нею в машину. Можливо, він хвилювався, що погано вийшов на відео, я з’ясовувати не став.
Що ж це за феномен такий — параноя чи масовий психоз? Я побував у маленькому селі, за 30 кілометрів від столиці, і там за чашкою кави розговорився зі старійшиною. Запитав його, чому таке негативне ставлення до фотографування. Адже люди в Чаді дивляться фільми — там знімаються чудові актори, багаті, успішні. Душа в них на місці, й ніхто їх не проклинав. Або взяти, наприклад, президента Чаду — його портрети на кожному кроці, і з ним усе добре.
Відповідь мене вкрай спантеличила: «Я розумію, коли знімають весілля, щоб похвалитися вбранням нареченої та кількістю гостей. Я розумію, коли роблять фото на паспорт. Але для чого фотографувати не знайомих тобі людей на вулиці, на базарі або наше вбоге село? Хіба в ньому є щось гарне? НОРМАЛЬНИМ ЛЮДЯМ ЦЕ НА ДУМКУ НЕ СПАДЕ! Дуже незрозуміло. А значить, є якийсь таємний умисел. Точно душі крадете!».
І що мені було йому казати? Розповісти, що фотки потрібні для фейсбуку?
НДЖАМЕНА
Прогулянка столицею Чаду перетворюється на захопливий квест — як ухитритися зробити фотки, щоб тебе не побили. Тут у власників величезних дзеркальних телескопів немає жодних шансів: їх почнуть бити навіть ще раніше, ніж вони піднімуть об’єктив. Шанси є тільки в смартфона з хорошою камерою.
І не те щоб у Нджамені було багато що фотографувати, але тут є цікаві пам’ятки й навіть, за африканськими мірками, досить непогані.
Знімати їх заборонено, але вони є. Мене в таких випадках бере азарт: якщо чогось не можна фотографувати, то треба обов’язково, навіть коли у звичайній ситуації я це просто проминув би.
Знакове місце столиці — це площа Нації. У її центрі встановлено величезну сталеву арку, а під нею стоїть місцевий товариш, що розриває пута колоніалізму й тримає прапор Чаду. Гарна композиція, тоді як зазвичай африканські пам’ятники — це неймовірна маячня, розфарбована та відверто мультяшна.
Фотографувати на площі не можна. Мало того, перебувати стороннім іноземцям на ній теж зась. На площі чергує патруль поліції, який мені так і сказав: «Іди додому!». Але п’ять хвилин розмови із сержантом, який розумів десять слів англійською, розтопили його крижане серце. Ми разом розглядали й обговорювали картинки на купюрі в 5000 франків, і я навіть залишив йому ті картинки, щоб він краще розглянув їх удома.
І от сержант приймає мудре рішення — фотографувати на площі можна, але тільки в певному ракурсі, стоячи спиною до якоїсь важливої урядової будівлі. Сержант стояв поруч і контролював кут розвороту камери. Він був дуже напружений і стежив за кожним моїм рухом. Гадаю, він би пристрілив мене без вагань, хай би я тільки наважився сфотографувати щось інше.
До Великої мечеті пробратися не вийшло. Не пускають туди невірних. Але це не все — мені не вдалося її навіть нормально сфотографувати. Навпроти храму була центральна поліцейська дільниця, і концентрація правоохоронців навколо зашкалювала. Щойно я почав витягати з кишені смартфон для фото, мій водій відразу схопився за серце. Я його просто пожалів. З медициною тут проблеми, не відкачали б.
ЦІНИ, ЯЩІРКИ, ГОТЕЛЬ
У Нджамені за африканськими мірками дорожнеча. Усе привізне. Доставляють із Камеруну, кордон якого проходить за кількадесят кілометрів від столиці. Крім арахісу, я взагалі не бачив жодного місцевого продукту. Навіть пляшкову питну воду випускають у Камеруні. Це міф, що в Африці все дешево, насправді більшість країн тут практично нічого не виробляє, а імпортні товари суттєво дорожчі.
Нормального готелю менше ніж за 80 доларів за добу в Нджамені не знайти. Нормального — це маю на увазі з унітазом і з хоча й іржавою, але водою. Місцеві їдять здебільшого якісь свої коренеплоди, на смак схожі на картоплю, усе інше не на їхні гроші.
У місті величезна кількість дрібних ящірок. Але місцеві їх не женуть: тваринки харчуються комарами, а проблема малярії в Чаді стоїть дуже гостро. Заселяючись у готель, я попросив номер із балконом, щоб виходити курити. Дбайлива управителька через пів години прийшла в номер із банкою ящірок — мовляв, як відчинятимете балконні двері, можуть налетіти комарі. З банки випустили дев’ять прудких створінь, які відразу розбіглися по номеру. Я був не проти: усе ж краще, ніж фумігатор.
ЗА МЕЖАМИ СТОЛИЦІ
Для виїзду зі столиці Нджамени іноземцям слід отримувати спеціальний дозвіл і проходити реєстрацію в поліції. Це нормальне явище, адже в країні точиться млявий громадянський конфлікт.
Поліцейська дільниця — це величезний сарай без вікон, із дерев’яними лавками та збитими з дощок столами. Довелося заповнити анкету на п’ять сторінок із зазначенням даних дружини, тата і мами, перелічити дітей, указати адресу проживання, додати повний маршрут, приклеїти два фото та докласти копію паспорта. Поліцейський дуже довго читав усі сторінки анкети, водячи по ній пальцем. Нарешті, дійшовши до кінця, повернувся на першу сторінку й почав читати все спочатку.
Власне, усе зрозуміло, я ж в Африці не вперше. Скромний внесок у фонд соціального страхування працівників правоохоронної системи — і анкета вмить задовольняє охоронця порядку. Папірець про реєстрацію мені вклеюють прямо в паспорт.
Без реєстрації нема чого й думати виїжджати за місто. По-перше, на кожному блокпосту, бачачи моє немісцеве обличчя, цю реєстрацію наполегливо вимагали. По-друге, щодня з 23:00 до 23:30 місцевий поліцейський обходив готельні номери й перевіряв наявність постояльців. Окрім того, у поліції обов’язково треба отримати дозвіл на знімання. З ним фотографувати все одно не дозволять і камінь теж кинуть, але хоча б не посадять у в’язницю як шпигуна, застукавши з камерою в руках.
За межі столиці я вирішив вибратися, щоб вирушити до унікального селища ГАУЇ. Колись це була «столиця» місцевого племені, і там зберігся «палац» правителя в тому вигляді, яким його побудували сто років тому.
Тридцять кілометрів — начебто відстань зовсім не велика, але на її подолання в нас пішло майже три години. Дороги закінчуються відразу за знаком «Нджамена». Далі йде жах у вигляді вбитого асфальту, величезних вантажівок, які займають усі смуги (щоб з ними роз’їхатися, треба виїжджати на узбіччя), візків з віслюками, тук-туків, сотень мотоциклів, якими керують природжені камікадзе, і з блокпостами що п’ять кілометрів.
Нарешті ми дісталися повороту до селища та з’їхали з останньої подоби асфальту. Джип, гуркочучи, почав продиратися через вибоїни африканської ґрунтівки. Машину кидало то праворуч, то ліворуч. Мене вперше в житті почало млоїти від «хитавиці». Коли улюблена пломба на останньому зубі мудрості вже готова була випасти від тряски, водій повідомляє про зупинку на відпочинок.
Я стояв під пекучим сонцем і курив, намагаючись прийти до тями. Назустріч утомлено йшла конячка, запряжена у величезний віз, завалений цеглою. Селище Гауї спеціалізується на виробництві глечиків і цегли на продаж.
Віз усе наближався, але хто на ньому їде — було незрозуміло. Навіть складалося враження, що кінь іде сам. Лише коли він дошкандибав майже впритул, я помітив крихітного хлопчика, який, сидячи на величезній купі цегли, намагався правити конем.
Дитина пригальмувала біля нашої машини й попросила води. Розговорилися, і я дізнався, що хлопчикові лише шість років. Щодня його батько випалює цеглу, вантажить на віз і відправляє сина за три десятки кілометрів до міста на базар. Щодня. Без вихідних. Я по-чесному віддав хлопчикові всі гроші, які в мене були із собою, і потис йому руку. У нього був дуже твердий чоловічий потиск.
Ще один ривок джипа — і ми нарешті в’їхали в село. Славнозвісний «палац» короля племені виглядав дуже автентично. Двоповерхова глиняна будівля з «повітрозабірниками», зробленими з розколотих навпіл глечиків. Віконця більше схожі на ілюмінатори, затягнуті сіткою від комарів.
Побут — на рівні пізньої бронзової доби. Єдині прикраси — гарний розпис на стінах. Дивишся на цей «палац» і думаєш: якщо так жили правителі, то як же злидарювали прості піддані?
Поки я тинявся «палацом», звістка про приїзд іноземця рознеслася по всьому селу. Коли я вийшов за ворота, там уже чекала юрба місцевої дітлашні.
Малі почали переді мною танцювати, показувати якісь вистави, смикати мене за шорти й усіляко привертати увагу. Смартфона вони не боялись абсолютно. Я знімав і показував їм на екрані, що вийшло. Вони тикали в екран пальцем, пізнаючи себе, і їх це страшенно веселило.
Але було ясно, що діти чекають на подарунки. Я жартома запитав, а чи добре вони навчаються в школі? На мій подив, малі були явно готові до такого запитання й відразу притягли свої зошити. Виявляється, при місцевій мечеті раз на тиждень проводять заняття, на яких дітей навчають рахувати й писати. З огляду на те, що більшість їхніх батьків неграмотні, а найближча школа аж у місті, це єдиний спосіб хоч якось просвітити нове покоління.
Звичайно, я привіз із собою подарунки, які купив заздалегідь у Нджамені. Спочатку хотів дарувати цукерки, але трохи сумнівався, як можна взагалі продавати солодощі на такій спеці, вони ж потечуть. Утім, оглянувши місцеві цукерки, я зрозумів, що з натурального в них тільки паперова обгортка. Зрештою купив кілька пачок печива.
Устиг роздати лише три пакунки, після чого мене просто знесли. Дітлахи в єдиному пориві накинулися на мене й досить професійно завалили на пісок, потім видерли з рук пакет і порвали майку. Найспритніший хлопчисько, вихопивши пакунок, помчав з ним углиб села, а інші дітлахи з лементом побігли за ним. Під голосний сміх дорослого населення я підвівся з піску, обтрусився й подумав, що наступного разу печиво віддам старості.
Насміявшись над моєю пошматованою футболкою, водій сказав, що ці дітлахи щасливчики, адже вони вмітимуть читати й писати, а отже, зможуть знайти роботу в місті та вирватися зі злиднів. Для наших дітей школа — це звичайна річ, просто етап у житті. А тут це величезна удача та єдиний шанс на майбутнє.
Щоб якось згладити незручність, староста запросив мене до себе додому попити кави. Його будинок найзаможніший у селі.
Якщо стандартне подвір’ячко — це п’ять на п’ять метрів, то в нього втричі більше, і дах оселі прибитий цвяхами, а не просто притиснутий камінням. Багато хто дивується, чому на бляшані дахи африканських хатин накидані каменюки. Відповідь проста: цвяхи грошей коштують, а це безкоштовно.
Інші будинки в селі в буквальному сенсі зроблені з лайна та палиць. З гілок плетуть каркас, який потім обмащують сумішшю глини та верблюжого гною. Стіни не штукатурять.
Іноді огорожі розмальовують досить цікавими візерунками. У більшості будинків дверей немає. А якщо є, то це просто шматок жерсті, притягнутий з найближчого смітника. У будинку немає нічого — голі стіни та пісок замість підлоги. Ні обстановки, ні меблів. Є казан, кілька тарілок і глечик. Іноді циновка із соломи. Усе.
До Чаду обов’язково треба з’їздити, щоб просто подивитися, як погано можуть жити люди. Ми звикли порівнювати побут у нашій країні з успішними Європою чи США. Але так живуть лише відсотків десять населення планети. Решта животіють. Дуже корисно побачити, що буває інакше й що, у принципі, в нас не так і погано. Я б сюди цілі шкільні класи відправляв познайомитися з тим самим шестирічним хлопчам, яке щодня возить цеглу в місто.
Докладніше про Чад та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 450 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут: www.aroundworld.com.ua
© Костянтин Симоненко, 2022-2025
Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel
744 просмотров