БОНЕЙР

ГРУДЕНЬ 2019

АРУБУ, БОНЕЙР і КЮРАСАО часто називають «острови ABC» за першими літерами назв: Аруба, Бонейр, Кюрасао. Усі три входять до складу Малих Антильських островів і належать Нідерландам.

Коли іспанці вперше висадилися на острів Аруба, то дали йому назву «острів Гігантів»: індіанці кариби, які в той час населяли ці місця, були набагато вищими за іспанців і здавалися їм просто велетнями. А втім, це не врятувало аборигенів від повного винищення.

Коли корінного населення не стало, іспанці почали шукати на острові золото — і не знайшли. Тоді вони перейменували острів на Inutil — «Непотрібний». Незабаром зрозуміли, що золота немає й на сусідніх островах Бонейр та Кюрасао. Тоді вони назвали Непотрібними, Inutiles, уже всі три острови. Імення згодом трансформувалось у звичне нам «Антильські острови».

Сьогодні острови мають різний ступінь автономності, але всі належать до Королівства Нідерландів. Жителі є громадянами Нідерландів, чудово знають англійську, між собою розмовляють креольською мовою пап’яменто (спрощеною сумішшю іспанської з нідерландською та португальською). Нідерландську використовують у державних установах, у судочинстві та інших офіційних галузях. На кожному острові є свій парламент, уряд і навіть валюта.

БОНЕЙР

Бонейр називають островом «тисячі фламінго»: тут їх оберігають, ними пишаються, і вони є символом острова.

Навіть міжнародний аеропорт названо на честь фламінго.

Усі сувенірні крамниці продають фігурки рожевих птахів на будь-який смак. Національна поштова служба називається «Фламінго експрес». Це такий бренд острова.

Живуть фламінго на території заповідника «Пекелмер». Тут мешкає понад 10 тисяч птахів, місце гніздування є найбільшим у західній півкулі. Фламінго так завзято оберігають, що над територією заповідника заборонені будь-які польоти. Літаки спеціально оминають острів, щоб зайти на посадку з іншого боку та не потривожити птаство. Навіть польоти безшумних дронів над територією заповідника заборонені. Крім того, не дозволено зупинятися біля озер, де вони живуть, а тим паче виходити з машини. Знімати доводиться лише на ходу.

Завдяки всім цим заходам фламінго почуваються тут супервільно й безпечно. Птахи бродять по воді та із задоволенням ласують місцевими креветками й водоростями, багатими на специфічні бактерії та йод. Саме цей раціон і надає пір’ю фламінго унікального рожевого відтінку. Якщо кому й добре жити на Бонейрі, то цим довгошиїм птахам.

Друга цікавинка Бонейру — це місцеві кактуси кадуші, високі, стрункі й дуже колючі рослини, які вкривають увесь вільний простір острова. Деякі райони повністю порослі кактусами, просто кактусові ліси.

Місцеві наловчилися гнати з кадуші лікер — смачний, але з дуже специфічним запахом. З кактусів варять суп і роблять якийсь дуже корисний, але дуже смердючий крем для рук. Шипастим рослинам на Бонейрі знайшли ще одне застосування — з них будують огорожі. Саджають молоді кактуси в рядок, і через кілька місяців виростає надійна колюча огорожа. Правда, місцеві кози, які харчуються кактусами, навчилися прогризати в таких живоплотах цілі проломи.

Бонейр облюбували дайвери. Навколо острова багато затонулих кораблів, які можна досліджувати.

Одне з прославлених місць серед пірнальників відоме як Тисяча сходин. Це сходи, що ведуть до пляжу, звідки дайвери здійснюють занурення до одного із затонулих суден. Я здивувався — мовляв, чому тисяча, тут же й ста сходин не набереться. Місцеві посміялися — кажуть, коли піднімаєшся назад у гідрокостюмі та з балоном кисню, сто сходин здаються тисячею.

Здавна Бонейр славився своїм соляним виробництвом. Сіль колись мала стратегічне значення, оскільки в спекотному й вологому кліматі була єдиним консервантом. Тепер її на острові видобувають у величезних обсягах і практично всю відправляють до США, де вона доволі популярна. Кажуть, соляний бізнес купили китайці, які автоматизували виробництво й поставили його на потік.

Соляні озера, з яких під дією сонячних променів випарюють сіль, вражають. Величезні котловани наповнені рожевою ропою, а по берегу лежить біла піна, яку здуває вітер. Спостерігаючи, як піна летить, немов сніг, над заметами соляних гір, я  мимоволі згадав, що надворі грудень і вдома всі готуються до Нового року.

Випаривши сіль з води, її згрібають у цілі гори на десятки метрів, вони помітні здалеку. Щотижня приходять кораблі, на які мінерал перевантажують за допомогою спеціального елеватора, що виходить далеко в море.

Це зараз солевидобуток автоматизовано, а раніше його вели за допомогою рабів, яких на острів привозили з далекої Африки. Виробництво було дуже шкідливим. Біла сіль блищала на сонці, засліплювала очі й рано чи пізно геть позбавляла зору. Випари від неї вбивали легені. Збирали сіль вручну, потім подрібнювали, складали у величезні кошики та вантажили на човни.

Жили раби в центрі острова, і їм доводилося щодня по кілька годин діставатися соляних озер у спеку, що добивало навіть тих, кого не вбила сіль. Тоді власники бізнесу побудували крихітні будиночки на березі, де раби могли ночувати з понеділка до суботи, не витрачаючи часу на дорогу. Лише в неділю їх відпускали на день додому, до родини.

І нарешті столиця острова – місто з невимовною назвою КРАЛЕНДЕЙК. Тут офіційно живе трохи більше ніж 3000 осіб.

Кількість туристів зазвичай у багато разів перевищує число жителів столиці й цілого острова. Хоча це звичайна ситуація для дуже багатьох Карибських островів.

Величезний порт столиці здатний прийняти відразу кілька великих круїзних кораблів (основні туристи тут саме з них). Усе життя Кралендейка, звісно, вирує навколо головного причалу, звідки майже щодня на острів сходять сотні гостей і потенційних покупців.