ГВІНЕЯ-БІСАУ
ЖОВТЕНЬ 2016
Узагалі існує чотири Гвінеї: Папуа – Нова Гвінея, Екваторіальна Гвінея, Гвінея-Бісау та просто Гвінея. Папуа розташована в Океанії, і про неї ми поговоримо пізніше, а ось інші три — в Африці.
Першими європейцями у Гвінеї-Бісау були португальці. Вони побудували кілька фортів на узбережжі й почали торгівлю рабами, яких відправляли на цукрові плантації до Бразилії. Наприкінці ХХ століття значну частину гвінейської території Португалія передала Франції. Так з’явилося дві Гвінеї — французька та португальська.
У 1974 році в Португалії відбулася революція, після чого її частина Гвінеї стала незалежною державою Гвінея-Бісау. Чому зі словом «Бісау»? Бо на той час французька частина Гвінеї вже давно була незалежною державою й закріпила за собою початкову назву.
МІСТЕЧКО КЕШ’Ю
У Гвінеї-Бісау я відразу з аеропорту вирушив до Кеш’ю на березі Атлантичного океану. Їхати туди приблизно три години через десяток дрібних сіл.
Тут я вперше зіткнувся з дуже своєрідним бізнесом місцевих дітлахів. Вони беруть довгу мотузку та прив’язують до неї безліч іржавих бляшанок. Коли по дорозі їде рідкісна машина, дітлахи, ставши обабіч, натягують мотузку й перегороджують шлях. Ясно, що автомобіля вони не втримають, а от бляшанки майже на сто відсотків його подряпають. Водії зазвичай зупиняються, і тоді до машини йдуть юні бізнесмени, намагаючись продати водієві та пасажирам різні дрібниці, пхаючи їх просто у вікно.
Крім дітлахів, машини на дорозі зупиняють доросліші хлопці — у формених сорочках і погонах. Бляшанок вони не мають, але мають пістолети. Тому водії теж зупиняються. Хлопці просять каву. Не те щоб вони були кавомани, ні. «Дати на каву» в Африці означає дрібний хабар. Тут це дуже поширено. І боротись із цим марно.
Містечко Кеш’ю я обрав, бо там є давній португальський форт. Споруда справді гарна — башточки й напрочуд низькі мури, що стоять прямо в океанській воді. Правда, невисокі стіни непокоїли, я міг навіть дотягтися рукою до краю. Виявилося, за триста років мури на кілька метрів пішли під землю, раніше вони були набагато вищими.
На жаль, на воротах до головної туристичної пам’ятки узбережжя Гвінеї-Бісау висів величезний комірний замок. Через десять хвилин біля форту почав збиратися народ, цмокати язиками та висловлювати припущення, де ж може бути ключ. За підсумком наради відправили хлопчаків шукати хранителя ключа. А я, поки його шукають, вирішив прогулятися містечком.
Головна вулиця гордо йменувалася Рує-Гранде. Дорога ґрунтова, обабіч — халупки із червоної глини. Народ загалом був привітний, усі кликали на обід. Одна бабуся просто вчепилася в мене — мовляв, онуку, зайди, покуштуй плантанів. Це такі великі несолодкі банани, які печуть замість картоплі. Я не встояв і зайшов. Живуть вони вкрай бідно, родинами по десять-п’ятнадцять осіб. Сплять усі на циновках. Воду беруть із двох на все містечко ручних водокачок.
У цьому містечку, до речі, стоїть найперша християнська церква в Західній Африці. Вона крихітна, зате досі працює. Місцеві провідники відразу запропонували за п’ять євро вдарити у дзвін, але я відмовився. Тоді подали ідею освятити мій смартфон, щоб на нього не могли додзвонитися погані люди. Ще пропонували молитву проти малярії.
Здійснивши півторагодинну прогулянку містечком Кеш’ю, я повернувся до початкової точки — форту. І що ви думаєте? Ключа так і не знайшли. Як виявилося, ключник пішов у запій разом із двоюрідним братом у сусідньому селі, і його вже тиждень ніхто не бачив. Тоді місцеві мені запропонували збити замок, а вони потім за 20 євро куплять новий. Але я зробив простіше — переліз через ворота. «До чого ж ці білі жадібні», — напевно, подумали місцеві.
БІСАУ
Столиця Гвінеї-Бісау називається… правильно, Бісау. Власне, за йменням столиці й нарекли саму країну, щоб відрізнити її від усіх інших Гвіней.
Бісау — невелике типове африканське місто, що складається з нагромадження двоповерхових коробок, хатин, сараїв і халупок. А в самому центрі всього цього стоїть старе місто, заради якого й варто відвідати столицю. Історичний центр дуже компактний, лише кілька кварталів.
Осердя старого міста — це площа Незалежності та Монумент із Зіркою, тут-таки стоїть президентський палац. Площа симпатична й навіть затишна — рівно до того моменту, коли дістанеш фотоапарат. Фотографувати президентський палац заборонено під страхом арешту. Узагалі знімати на площі можна, але лише стоячи до палацу спиною.
Причому про це туристові треба знати заздалегідь. Військовики, які стоять поруч, заздалегідь тобі про це не скажуть, вони просто стоять та уважно спостерігають. Щойно через незнання наводиш камеру на резиденцію — усе, місячний запас «кави» для всієї зміни варти гарантовано.
Біля площі починається центральна вулиця, яка веде до морського порту. Сам порт більше схожий на ринок, але довкола нього дуже колоритна забудова — колишні будинки португальських торговельних компаній і резиденції купців. Звісно, усе занедбане, але колоніальної чарівності ще остаточно не вбито.
Пройшовши кілька кварталів, можна побачити старий португальський форт Сан-Хосе. Чесно кажучи, нічого гарного в цій споруді немає — похилі невисокі мури, підсипані ґрунтом. Але фотографій форту в інтернеті ви майже не знайдете. Річ у тім, що в ньому досі дислокується військова частина. І будь-яку спробу навіть просто дістати фотоапарат припиняють з усією революційною суворістю. Як тільки поруч із мурами з’являється турист, за ним невідступно починають стежити кілька людей у цивільному. Вони рухаються синхронно з вами, синхронно зупиняються й увесь час не зводять із вас очей.
У Бісау практично паралізована центральна система подання електрики. Струм можуть вимикати на добу й більше без попередження. Та й то, від центрального подання живляться лише окремі об’єкти інфраструктури типу військових баз, державних будівель, лікарень, банків і готелів для іноземців. Інші частини міста вночі поринають у непроглядну темряву. Хоча навіть такий малий обсяг місцеві генераційні потужності підтримати неспроможні, тож у моєму готелі дизель-генератор працював майже всю ніч.
У Бісау також немає центральної каналізації. Коли пішли португальці, систему насосів і фільтрів стало нікому обслуговувати. Тому місцеві вчинили просто — засипали каналізацію піском разом з усіма дощовими зливниками. Коли падає дощ — а він тут падає часто, — місто заливає водою вище від тротуарів.
Зважаючи на попередні дві глави, відсутність водогону в місті вас узагалі не має дивувати. У Бісау замість нього є система водонапірних веж. Кожна вежа живить кілька багатих кварталів. Але закачувати воду в неї можна тільки за допомогою дизель-генератора. Коли у вежі закінчується вода, місцевий наглядач об’їжджає прилеглі будинки та збирає гроші на солярку, після чого знову закачують воду.
Докладніше про інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут: www.aroundworld.com.ua
© Костянтин Симоненко, 2022-2025
Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel
584 просмотров