picture

ТРК УКРАЇНА, ВЕРЕСЕНЬ 2021

ТРК УКРАЇНА: СЮЖЕТ про ТУРКМЕНІЮ

ТРК УКРАЇНА: СЮЖЕТ про САУДІВСЬКУ АРАВІЮ

ТРК УКРАЇНА: СЮЖЕТ та ІНТЕРВ’Ю, 2020

СНІДАНОК з 1+1, сюжет та інтерв’ю, прямий ефір

ТРК УКРАЇНА “МИСЛИВЦІ ЗА ДИВАМИ” 2021

 

 

ІНТЕРВ’Ю ТРК УКРАЇНА (травень 2021)

ЛЕТИМ – АУДИОИНТЕРВЬЮ

Захищено: КИРИБАТИ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: БЕРМУДСКИЕ ОСТРОВА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ТЕРКС и КАЙКОС

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: БРИТАНСКИЕ ВИРГИНСКИЕ ОСТРОВА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

АМЕРИКАНСКИЕ ВИРГИНСКИЕ О-ВА

К Американских Виргинским островам относятся три острова – Сент Томас, Сент-Джонс и Сент Крус. Все эти острова являются собственностью США, но не являются его частью. Другими словами – это такие себе американские колонии. Жители USVI имеют американский паспорт, но не имеют право принимать участие в выборах президента или конгресса.

Раньше Американские Виригинские острова принадлежали Дании, но она их продала США за 25 миллионов долларов в 1917 году. Не надо удивляться, по тем временам 25 миллионов долларов это огромная сумма, Аляску, к примеру, продали за 7 миллионов долларов.

На всех трех островах живет чуть больше 100 тысяч человек. Самый туристический остров это Сент Томас, туда заходят круизники и там все-все для туристов. Наименее туристический это Сент Крус. В сети есть тысячи отчетов о посещении круизного Сент Томаса и практически нет никакой информации об острове Сент Крус. Туда я и решил отправиться.

После перенаселенной туристами Тортолы, Сент Крус показался просто раем – туристов тут почти нет. А те, которые есть, приплывают либо частными яхтами, либо прилетают на самолете. По сравнению с огромными круизниками, которые атакую соседние острова – это просто крохи.

Впрочем, Сент Крус замечательно обходится без туризма, ведь здесь располагается один  из крупнейших в  Западном полушарии нефтеперерабатывающих заводов американской компании  «Амерада Хесс». Кроме того, тут есть огромный глиноземный завод мощностью 700 тыс. тонн.

Когда прилетаешь на остров, первое, что ты видишь выходя из самолета –  плакат «Добро пожаловать на родину Капитана Моргана». Я очень удивился, вроде бы как сэр Генри Морган был рожден в Уэльсе. Оказалось речь идет о фабрике по производству этой знаменитой марки рома.

Само производство не очень интересное, тут все современные технологии и со стороны завод больше похож на нефтеперегонный. Но тут есть интересный музей посвященный рому.

Естественно и дегустационные залы и всяческие барчики тут тоже в наличии. Говорят некоторые туристы зависают здесь на несколько дней.

Основная жизнь острова протекает вдоль трассы, которая проходит через весь остров от города Конкордия до столицы острова Кристианстед. Тут есть весь набор привычных американских брендов, начиная от Вендис и заканчивая Радиошэк.

Если углубиться чуть в глубь острова, то там уже ничего нет. Просто едешь среди джунглей, практически по тоннелю, окруженному со всех сторон деревьями.

Можно ехать 10 минут и не встретить ни одной встречной машины. Кстати, движение на острове левостороннее, как в Англии. Дороги оставляют желать лучшего. Выехав на побережье начинаешь встречать какие-то постройки, но людей и машин все так-же нет.

Чем ближе к столице, тем более ухоженные обочины – их засаживают красивыми кустами, которые очень оживляют достаточно скучный пейзаж.

Самое распространенное строение в необжитых частях острова это церкви. Правда непонятно, кто туда ходит, ведь плотность населения в этой части острова крайне мала.

Первая остановка – место высадки Колумба на остров. Казалось бы – туристическое же место. Но ни знака, ни памятника, ни даже таблички тут нет. Просто все таксисты и местные знают – вот сюда высадился великий мореплаватель. Странно немного с точки зрения властей острова, никак не отметить такое место. Но видимо им туристы действительно не нужны.

Кстати, Санта Крус это самая восточная точка США, о чем на мысе Поинт Удолл все таки поставили памятный знак – солнечные часы, сооруженные в честь начала нового тысячелетия.

Заезжая в столицу острова Кристианстед, сразу понимаешь, что это город с богатой колониальной историей. Город был построен датчанами в 18 веке как главный форпост Вест Индийской торговой компании.

Улочки, колониальные здания, яркая расцветка.

Старые костелы и церкви.

Весь исторический центр имеет променад с галереями под вторым этажом. Очень удобно, если палит солнце или идет дождь.

Тут куча магазинчиков Дюти-фри с очень приятными и неизбалованными туристами продавцами.

Конечно же самое монументальное здание – резиденция правительства острова.

Гуляя по историческому центру выходим на набережную. Вся набережная покрыта деревянным настилом, прямо как на Брайтон Бич.

Напротив этой черепахи фотографируются все туристы почему-то.

Хотя гораздо симпатичнее смотрится башня, напротив которой стоит черепаха.

На набережной есть несколько бутик отелей, в которых останавливаются туристы.

Самая крутая гостиница находится на отдельном острове буквально в 300 метрах от Центральной площади.

Некоторые отели все еще закрыты после урагана 2017 года.

Погуляв по набережной выходим к самой главной достопримечательности острова – Форту Кристианстед.

Честно говоря – форт выглядит бутафорским. Серьезно, один бортовой залп из орудий любого серьезного пиратского фрегата и от этого форта не осталось бы камня на камне. Но, подходы к форту надежно прикрыты рифами и сложными течениям, по этому за все время его так никто и не штурмовал.

Форт скорее был символов власти Вест Индийской компании и Дании в этом регионе. Рядом с Фортом находится здание таможни, которая была для Вест Индийской компании гораздо важнее форта.

Тут же находится прекрасно сохранившееся здание, где взвешивали и сортировали добываемую на острове соль перед отправкой в Европу.

Главная церковь острова.

В целом исторический центр произвел очень приятное впечатление. Не смотря на постоянно срывающийся дождь я с удовольствием походил по этим аутентичным колониальным улочкам. И главное тут нет толп китайцев и вообще туристов.

Чуть отойдя от центра можно подняться по канатной  дороге на смотровую площадку Пэрадайс-Пойнт, откуда открывается живописная панорама острова.  Но была пасмурная погода и видимость практически нулевая, поэтому подниматься на смотровую площадку лично мне смысла не было.

Надо конечно отметить, что несмотря на приятный исторический центр и развитое производство, островитяне живут крайне скромно, если не сказать бедно.

Типичные домики местных на острове почти не отличаются по богатству от таких же домиков на соседних островных государствах. Очень многие здания стоят разрушенными и так и не восстановленными после урагана 2017 года. У населения нет денег на восстановительные работы.

А я полетел дальше.. сюда я вряд ли еще вернусь…


Подробней о Либерии и других самых опасных и экзотических странах можно прочесть в моей новой книге «ДВА МИЛЛИОНА КИЛОМЕТРОВ ДО МЕЧТЫ».  Более 300 авторских фотографий и 468 страниц полных приключений и юмора.  Книгу можно заказать здесь: www.aroundworld.com.ua


© Константин Симоненко, 2021

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel

ІРАКСЬКИЙ КУРДИСТАН

Так називається автономія в складі Іраку. Офіційно Курдистан — автономний район країни, а фактично — майже незалежна, але поки що не визнана держава.

Багато років Саддам Хусейн піддавав курдів справжньому геноцидові. Він розробив спеціальну програму з планомірного знищення їхніх поселень. На місце репресованих курдів переселяли бідні арабські родини. Саддам не гребував застосовувати проти мирного люду хімічну зброю, іракська авіація завдавала ударів по курдських містах хімічною зброєю. За оцінками ООН, загинуло понад 180 тисяч осіб, а біженцями став приблизно  мільйон мирних жителів.

Зрозуміло, що після всього цього любити Хусейна курдам не було за що. Коли 1991 року американці розпочали операцію зі звільнення Кувейту від Саддама, курди скористалися тим, що всі іракські війська були зайняті, і підняли повстання. Вони досить швидко вибили просаддамівські війська зі своєї території. ООН оголосила всю північ Іраку, де проживають курди, зоною безпеки та пригрозила диктатору новою війною, якщо він не дасть курдам спокою. Тоді ж Курдистан уперше здобув статус автономії.

Коли почалася війна 2003 року й міжнародна коаліція увійшла в Ірак, курди всіляко підтримали американців, надавши їм територію для баз і навіть борючись пліч-о-пліч проти військ Саддама. Після скинення Хусейна Курдистан здобув ще ширшу автономію, яку закріпили в конституції. Зараз тут є власний парламент, уряд, президент і навіть поліція. У 2017 році Іракський Курдистан провів референдум про повну незалежність, але Багдад пригрозив увести війська, і виконання рішення плебісциту відклали на невизначений час.

КУРДИСТАН НИНІ

Тепер Курдистан — це найбезпечніший і найрозвинутіший район Іраку. Він має поклади нафти та газу. На відміну від решти країни, у Курдистані спокійно працюють провідні міжнародні компанії, які допомагають розвідувати та розробляти родовища. Крім цього, в автономії дуже розвинуте сільське господарство, наприклад тут вирощують до 80 % усієї іракської пшениці.

У Курдистані відбувається бурхливе економічне піднесення. Дійшло до того, що навіть турки приїжджають до Ербіля на заробітки. Не кажучи вже про величезну кількість західних фахівців, які працюють у нафтогазовій галузі. В Іракський Курдистан інвестують безліч країн і приватних компаній.

Для залучення інвесторів місцевий уряд звільняє від податків будь-який новий бізнес, який відкривається в регіоні. Більшість іракських бізнесменів переводять свою справу в безпечний і стабільний Курдистан.

БЕЗПЕКА

Офіційно про безпеку Іракського Курдистану дбає місцева національна гвардія, або пешмерга, яку вважають найефективнішим збройним формуванням на Близькому Сході. Крім пешмерги, безпекою опікуються американські військовики. Національна гвардія веде патрулювання Ербіля та всіх великих міст. Злочинність у Курдистані серед найнижчих у регіоні.

Утім, багато готелів мають досить серйозну охорону й навіть периметр високої огорожі та вишок. Але це радше для залучення туристів, які бояться сюди їхати. Мовляв, дивіться, у нас найбезпечніший готель у місті, — хоча насправді така охорона явно зайва.

Досить важливо, що Курдистан — країна світська. Обмеження для жінок мінімальні, їм не обов’язково носити хіджаб, можна спокійно ходити вулицями поодинці. Правда, чоловікам не рекомендують носити шорти. Утім, я й не намагався: був січень, середня температура плюс 8.

ЕРБІЛЬ

Це столиця Курдистану з населенням трохи більше як 1,5 мільйона. Якщо думаєте, що Ербіль схожий на типове близькосхідне місто, то помиляєтеся — він більше скидається на Дубай, тільки  років тридцять тому.

Надзвичайно вражає нічний Ербіль. Я ходив центром міста практично опівночі й, вірите, не відчував жодної небезпеки, а в мене на неї за стільки років подорожей виробився особливий нюх.

Красиво підсвічені райони з дорогими ресторанами. Блискучі сучасні торгові центри працюють допізна. Нові житлові райони теж добре освітлені й уночі навіть симпатичніші, ніж удень.

На вулиці чітко проглядається тема Різдва, хоча все-таки країна мусульманська. Пальми оздоблені гірляндами, як новорічні ялинки. Сани Санта-Клауса…

В Ербілі є висотні будівлі. Їх небагато, але вони теж дуже ефектно освітлюються вночі. Деякі хмарочоси підсвічено кольорами національного прапора. Узагалі Ербіль справляє враження багатого міста. Це видно і по машинах, і по людях.

Заради інтересу я зайшов в один із сучасних торговельних центрів. Чистенько, красиво, багато. Що здивувало — співіснування старого й нового. Наприклад, стоїть парфумерний бутик, де пропонують продукцію всіх сучасних світових брендів. Навпроти обов’язково стоятиме бутик із традиційною парфумерією: продавець у присутності клієнта змішує десятки інгредієнтів, щоб створити запах, який найбільше пасує замовникові.

Походивши новими районами, я попрямував до старого міста, де теж життя вирує цілу ніч. Тут уже все традиційніше для Близького Сходу. Незліченні продавці чаю на вулицях. Напій пропонують буквально щокроку з різноманітного посуду.

Чай, як і має бути, дуже-дуже міцний і з величезною кількістю цукру. Іноді додають бергамот і корицю.

Голодному сюди йти не варто. Їжу готують прямо на вулиці, і запахи витають такі смачні, що встояти перед спокусою просто неможливо. Я особисто не зміг. Стояв перед звичайною кафешкою, вбирав аромати смаженої баранини й намагався силою волі переконати організм, що на ніч їсти геть не можна. Хазяїн кафе вловив мої вагання й, підскочивши до мене, просто всунув гарячий корж із найсвіжішою бараниною мені в руки.

Наступної миті я вже увігнав у корж зуби. Сила волі розчинилася в нічному прохолодному повітрі старого міста. Знаєте, як кажуть, сила є, воля є, а сили волі немає.

Народу вночі на вулицях дуже багато. Люди сидять, п’ють чай, їдять баранину, курять кальяни, дивляться футбол і просто спілкуються. Що дивно, усе це відбувається на відкритих майданчиках. У приміщеннях майже ніхто не затримується. А це ж січень місяць, на вулиці плюс 8. Отак усі в куртках і сидять. Якщо зовсім холодно, то приносять відро, у якому жевріє вугілля, і ставлять під ноги для зігрівання.

Добре почастувавшись і пообіцявши собі не їсти мінімум три дні, я вирушив на ЦЕНТРАЛЬНУ ПЛОЩУ Ербіля. Тут усю ніч б’ють фонтани. Давня фортеця, яку всі називають Цитадель, стоїть на пагорбі над площею й з усіх боків підсвічується.

Утім, про неї буде трохи далі. Електрику тут не бережуть — підсвічують усе, що тільки можна. На площі стоїть невеличка вежа з годинником, місцеві називають її «наш Біг-Бен». Від спрямованих на неї прожекторів циферблат блищить так, що неможливо роздивитися стрілки.

Що найсумніше, тут теж продають їжу. Замружившись, я спробував пробігти повз торговців, але вони, відчувши легку наживу, перегородили мені шлях. Звісно ж, я знову не втримався. Цього разу купив цілу тарілку місцевої квасолі гігантських розмірів, кожна квасолина — як голубине яйце, не менше.

Тут усе заведено засипати величезною кількістю перцю й інших прянощів. На столах стоять здоровезні банки перцю, блюдця шафрану, чашки гвоздики. Місцеві не жадують, ложками засипають зілля кількома шарами поверх квасолі. Ні, у Курдистані худнути — це остання річ.

Наступного дня я насамперед вирушив до головної пам’ятки міста — ЦИТАДЕЛІ. Фортеця стоїть на 30-метровому пагорбі, який височить над старим центром. Місцеві запевняють, що Ербіль — найдавніше населене місто у світі. Науковці встановили, що вже 7000 років тому тут жили люди. Утім, за це саме звання борються і єменська Сана, і ліванський Біблос, і ще з десяток міст.

На вигляд Цитадель трохи дивна: мури не схожі на оборонні споруди — більше скидаються на дуже щільно, стінка в стінку, припасовані житлові будинки. Імовірно, у міру того як Цитадель утрачала свою захисну функцію, її так перебудовували, роблячи з неприступних мурів житло.

Для відвідування відкрита лише частина фортеці, решту зайняла військова база місцевої гвардії. У Цитаделі ведуть відбудовчі роботи, багато що зводять з нуля. Тепер усередині робити практично нічого, та й народу не дуже багато. Кажуть, раніше тут жило кілька тисяч людей, але їх майже всіх відселили, щоб розпочати реконструкцію.

Спустившись із Цитаделі, я попрямував на Центральний ринок, що просто під мурами фортеці. Дорогою обов’язково треба зайти до килимових магазинчиків, яких тут величезна кількість. На килимах зображені панянки з глечиками, вусаті джигіти, карти Курдистану, навіть Барак Обама є.

Ми довго торгувалися з хазяїном крамниці. Він розстеляв переді мною все нові й нові килими, нахвалюючи товар. Я показував йому рюкзак — мовляв, великий не влізе. Він відмахувався — спакуємо так, що й рюкзака не треба буде. Я йому доводив, що килими машинного виготовлення, а він присягався, що особисто його бабуся ткала. Торгуватись я вмію й люблю, але хазяїн килимів був просто бог торгівлі. Зрештою я таки купив виріб із панянкою та самоваром. Не дивуйтеся — самовар родом зі Сходу чи з Китаю, хоча навіть перською його називають на російський манір — «самавар».

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РИНОК нещодавно перебудували, зробивши його сучаснішим. Тут чисто та безпечно. Немає натовпів, а головне, продавці поводяться дуже стримано, ніхто не смикає тебе за рукав із криком «купи!».

Продають усе — від золота й до завалів китайського ширвжитку. Але, звичайно, основна частина ринку присвячена східним солодощам.

Що цікаво, багато крамниць повідкривали ще праотці нинішніх торговців. Такі-от сімейні підприємства. Тоді на найвиднішому місці висітимуть портрети всіх родичів, які раніше торгували на цьому місці: батька, діда, прадіда. Місцеві кажуть, що це найкраща реклама й таким торговцям довіряють найбільше.

На ринку я зайшов у найвідомішу в Ербілі чайну. Їй нібито вже сто років, не менше. Відкрив її прадід нинішнього хазяїна. Усі стіни обвішані фотографіями знаних людей, які відвідували чайну, і портретами дідів та прадідів, які утримували цей заклад.

У самій чайній не подають нічого, крім чаю. Тут навіть кухні немає як такої, просто плитка та чайники. Проте місце суперпопулярне.

За межами Центрального ринку починаються вже сучасніші торговельні вулиці. Ще квартал, і вони переходять у звичайну товкучку, де продають одяг на вагу. Тут можна купити сімки для телефону — на величезних табличках у стовпчик написано мобільні номери на продаж.

Можна підібрати навіть жіночу нижню білизну. Причому основний вибір буде на досить пишних дам. Як сказав продавець — товар для гарних жінок. Це все-таки Схід, і тут поважають пишні форми. Поруч із білизною можна купити м’ясо, яке порубають у твоїй присутності.

Від ринку я знову попрямував на ЦЕНТРАЛЬНУ ПЛОЩУ, щоб подивитись, яка вона вдень. Народу багато, люди гуляють родинами. Під головним годинником іде жвава торгівля сувенірами. Уночі площа здалася загадковішою.

Недалеко від Цитаделі розкинувся славнозвісний парк «МІНАРЕ» — «мінарет». Справді, дуже багато років тому тут височіла мечеть, побудована ще в ХІ столітті.

Потім був землетрус, і від неї залишився тільки мінарет, який донині стоїть у центрі парку. До нього веде алея з погруддями всіх героїв Курдистану.

В Ербілі безпечно, цивілізовано та дуже цікаво. Зовсім інші враження, ніж від решти Іраку. Кардинально інші! Думаю та сподіваюся, що в Курдистану гарне майбутнє. Головне — не прилітати сюди натщесерце!



Докладніше про Курдистан  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: БОНЭЙР

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

СІНТ ЕСТАТІУС

«Посадка на Стейшу! Посадка на Стейшу!» — кричить тітка в мегафон.

Сиджу в аеропорту Сен-Мартену й чекаю посадки на острів Сінт-Естатіус.

«Останнє попередження, посадка на Стейшу закінчується!» — продовжує лементувати тітка. Я спокійний, мені ж на Сінт-Естатіус.

Тітка стає напроти мене й горлає мегафоном прямо у вухо: «Останній пасажир на Стейшу, літак зараз полетить без тебе!».

Миттєво оглухнувши, починаю белькотати, що не знаю ні про яку Стейшу, ось мій посадковий, і я прямую на острів Сінт-Естатіус. Вона дивиться мій посадковий, бере мене за комір і практично заштовхує в крихітний літак.

Нічого не чуючи та не розуміючи, я не пручаюся. Уже в літаку кажу стюардесі — мовляв, змилуйтеся, мені не треба на Стейшу, мені на Сінт-Естатіус. Вона усміхається й підштовхує мене в крісло. Ревуть двигуни, літак робить короткий розбіг, і ми злітаємо. Сиджу в повному шоці. «Не хвилюйся, Стейша — це і є Сінт, як ти там кажеш, Естатіус», — поплескує мене по плечу стюардеса.

Справді, цього малесенького острова ніхто не називає повним ім’ям, тільки коротко — Стейша. Так про нього кажуть у новинах, так його позначають у газетах, путівниках і навіть, як виявилося, в аеропорту.

Отже, ласкаво просимо на найменш туристичний острів Карибського моря. Ну, принаймні найменш туристичний нідерландський острів. Стейша — це заморська територія Нідерландів, жителі якої є громадянами Євросоюзу й мають нідерландські паспорти. Валюта тут — долар, усі спілкуються англійською, діловодство ведеться нідерландською.

Аеропорт Стейші більше схожий на придорожній мінімаркет. Та головне, це був перший аеропорт на моїй пам’яті, поруч із яким не виявилося жодного таксі. На всьому острові лише три таксі, які треба викликати заздалегідь.

Добре, що хороші люди мені допомогли й зателефонували одному з таксистів. Той дуже здивувався, дізнавшись, що я турист, і навіть погодився за цілком прийнятну суму покатати мене по мініострову площею лише 21 квадратний кілометр. Офіційно тут мешкає приблизно 4 тисячі осіб, про що приїжджим відразу повідомляє табличка біля виходу з аеропорту.

Вікіпедія зазначає, що основа економіки острова — туризм. Це саме той рідкісний (або нерідкісний) випадок, коли вікі помиляється. Туристів тут немає. Тут і людей, у принципі, небагато. Основа економіки — це перевантаження нафтопродуктів.

Ще наближаючись до острова, я помітив незвичайне скупчення досить великих танкерів. Виявляється, Стейша — це давно погаслий вулкан із крутими схилами, що уможливлює підхід до острова впритул суден практично будь-якої осадки.

Великі танкери з Венесуели та Тринідаду переливають нафту зі своїх резервуарів у величезні сховища острова. Потім уже маленькі судна з меншою осадкою завантажуються нафтою зі сховищ і розвозять її по островах, біля яких є рифи й до яких танкери зайти не можуть. Це і є основний бізнес на острові.

А ось туризму тут майже немає. Навіть на тих деяких піщаних пляжах, які є на острові, купатися суворо заборонено. Тут такі потужні підводні течії, що купальників просто затягує вглиб і розбиває об донні камені. На пляжах вішають спеціальні таблички, що купатися заборонено й небезпечно для життя.

Навіть якби й не було тих течій, хвилі тут дуже сильні, а вітер просто не дає запалити сигарету. Який уже тут масовий туризм? Звичайно, кількадесят дайверів на місяць сюди все одно прилітають. Кажуть, тут найгарніші підводні печери.

Хоча мені сподобалося. Стоїш, підставивши обличчя шаленому вітрові, який обдає тебе солоними бризками, і слухаєш бурхливе море. Люблю таке.

Сам острів справляє двояке враження. З одного боку, усе тут якесь занедбане, недоглянуте. А втім, основні ознаки цивілізації є. Насамперед — поліційна дільниця з прапором Нідерландів і єдиний, але живий нідерландський банк. Є сучасна лікарня з новенькою машиною швидкої допомоги.

Електрику острів практично всю отримує від сонячних батарей. Діє державна школа й безліч релігійних шкіл на утриманні різних церков. Усі ці школи безкоштовні. Непогана інфраструктура для острова з населенням менше ніж 4 тисячі осіб. У нас так не  всі районні центри розкошують.

Раніше на острові навіть був театр, але його закрили через відсутність акторів. Власне, у трупі було лише троє. Одна пішла в декрет, друга на пенсію, а третій одружився та виїхав до США. Так мені розповіли місцеві «театрали».

Таксист дуже скаржився, що обрав найневдалішу на острові професію. Населення тут малюсіньке, усі одне одного знають, усі одне одному родичі. Телефонують: «Джоне, не відвезеш троюрідного дядька на причал порибалити?». І з дядька, хоч і троюрідного, гроші наче брати незручно. Усі одне одному троюрідні дядьки, зяті, дівери та кузини. Рятує тільки те, що тут перевантажна база нафтопродуктів і найдешевший бензин на Карибах.

Столиця острова та, власне, єдине місто тут називається ОРАНЬЄСТАД. Населення столиці — лише з тисячу осіб. Стейша недавно одержала спеціальний грант від Нідерландів і відреставрувала кілька вуличок історичної забудови в самому центрі міста.

Трапляються дуже цікаві та незвичні для Карибів будівлі початку ХІХ століття в традиційному нідерландському стилі.

Унікальний випадок стався з головною церквою острова, побудованою ще 1755 року. Товсті кам’яні стіни й у наші дні залишаються неушкодженими, але дах звалився під ударами урагану ще в 1792-му, і відтоді колоритна споруда відкрита небу. За 228 років так і не знайшли грошей перекрити собор.

Над місцевими я жартував щодо цього — мовляв, люди добрі, але ж за двісті років можна було дах полагодити? На що мені розповіли історію, що одного разу все ж дістали гроші від метрополії на дах, але дуже довго не могли знайти потрібних реставраторів. Поки шукали, гроші всі витратили на інші потрібні для острова речі. А коли реставраторів знайшли, Нідерланди грошей більше не дали — сказали: ви того разу витратили на всяку фігню.

«Насправді це змова всіх інших церков острова. Якщо собор відновлять, до них ніхто не ходитиме», — довірливо повідомив мені один з острів’ян.

Головна ж визначна пам’ятка Ораньєстада — це ФОРТ ОРАНЬЄ, який має особливе місце в історії Сполучених Штатів. Коли США тільки почали свою війну за незалежність проти Великої Британії, у форт зайшов корабель повстанців. Сінт-Естатіус став першою закордонною територією, яка з гармат салютувала кораблям повстанців, визнаючи незалежність Штатів від Великої Британії на міжнародному рівні.

Американці включили форт у свою культурну спадщину та фінансують підтримання в ньому ладу. Тому нині це найкраще збережена історична будівля на острові.

Увесь огляд Стейші зайняв у мене три години. До літака назад залишалося ще чотири. Я зайшов у ресторанчик на березі моря повечеряти. Господиня поставила переді мною тарілку з креветками та смаженим тунцем. Потім поклала на стіл ключ від ресторану й попросила, як закінчу їсти, вимкнути світло, зачинити ресторан і покласти ключ у діжку з фікусом. Острів маленький, отака тут між людьми довіра.

До аеропорту я дістався пішки, час давав таку змогу. Прямо перед аеропортом побачив бар «Congo people» («Хлопці з Конго»), вирішив зайти попити чогось перед відльотом. Ну, я по-приятельському підійшов до бармена — мовляв, звідки саме з Конго, я там скрізь був: і в Кіншасі, і в Браззавілі, і в Гомі.

Той подивився на мене як на божевільного — ти що, псих, не був я там ніколи, просто назва прикольна. Решту пів години я  розважав бармена та поодиноких відвідувачів розповідями про країну, на честь якої назвали бар. Грошей за каву та колу з мене не взяли й попросили частіше до них прилітати. І, до речі, це вперше тоді я читав публічну лекцію на тему подорожей.

Незабаром прилетів літак і відвіз мене назад на Кюрасао. Стейша, звичайно, цікаве місце, таких нетуристичних і водночас абсолютно самодостатніх острівців на Карибах небагато. Але вдруге сюди повертатися вже не бачу сенсу.


Докладніше про інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

ФР. ГВІАНА

Свого часу Гвіан було цілих три штуки — Французька, Голландська і Британська. Потім Голландська та Британська здобули незалежність і перетворилися, відповідно, на Суринам і Гаяну, Французька ж так і залишилася Гвіаною.

Сьогодні Гвіана є заморським департаментом Франції. Її жителі мають французьке громадянство, французький паспорт і навіть обирають двох членів парламенту Франції. Офіційна валюта Гвіани — євро. Ціни, на жаль, теж як у Парижі. Дивний факт, але завдяки цьому заморському володінню найпротяжніший кордон Франція має не з Бельгією, а з Бразилією.

Історію освоєння Гвіани без сліз читати неможливо. Перші французькі колоністи висадилися тут у 1604 році. Далі було вжито десятки спроб облаштуватися на цій території, але всі вони зазнавали краху. Якісь експедиції вимирали від малярії та інших тропічних хвороб, якісь поселення гинули першого ж року від індіанських набігів. Навіть масове завезення до Гвіани рабів з Африки не врятувало становища: половина невільників, не витримуючи жахливого клімату, помирала, а половина тікала в непролазні джунглі, де шукати їх було марно. Французи з Європи рішуче відмовлялися їхати колонізувати цю територію: чутки про нестерпні тутешні умови швидко сягнули метрополії.

«До того пекла на землі ніхто не поїде! Хіба що злочинці, щоб уникнути страти!» — вигукнув якийсь французький чиновник, відповідальний за розвиток колоній.

«О! А це ідея!» — упевнено відповів йому головний чиновник із в’язниць.

Після безуспішних спроб надати існуванню колонії хоч якогось сенсу, влада Франції вирішила відкрити тут в’язницю для особливо небезпечних злочинців. Ну а що, міркували французи, якщо тут помирають усі раби та колоністи, то хай краще це будуть в’язні. Умови перебування у тій тюрмі були жахливі. Проіснувала вона до кінця 1930-х років, і її врочисто закрили.

В’язниця на островах Гвіани стала широко відомою завдяки роману «Метелик» французького письменника Анрі Шарр’єра. За цим твором зняли два дуже популярні фільми. Перший, із Дастіном Гоффманом у головній ролі, був серед моїх найулюбленіших — що, власне, й визначило мій інтерес до цих місць.

Острови називаються просто — острови Диявола. На головний, на якому розгорталися події книжки, потрапити не можна, туристам туди вхід заборонено. А ось на інші два дозволено. Рано-вранці з міста Куру виходить катамаран, який доправляє екскурсантів на острів Іль-дю-Салю.

Від самих будівель в’язниці мало що залишилося. Тільки руїни, порослі мохами та цвіллю. Але мені вистачило. Переді мною немов ожили сторінки книжки, решту домалювала фантазія.

КАЄННА

Столицею Французької Гвіани є КАЄННА. Хоча Франція вкладає в колонію величезні гроші, місто справляє враження досить недоглянутого.

Тут кілька симпатичних колоніальних будівель, порівняно сучасних торговельних центрів. Щокроку трапляються відомі французькі банки, магазини та бренди. Але все це перемішане з похилими халупами й будівлями середини ХХ століття, які вже давно з’їла цвіль.

Коли гуляєш вулицями Каєнни, й на думку не спадає, що ти в Південній Америці. Більше схоже на якийсь карибський острівець: усі навколо африканці, архітектура колоніальна, розмовляють французькою.

Центральна площа Каєнни має дивний вигляд — величезне порожнє поле з пожухлою та витоптаною травою. Посередині пам’ятник. По всьому полю лежать місцеві, сплять. Навпроти площі — одна з найцікавіших колоніальних будівель міста, готель «Палмістес».

Саме звідси починається центральна вулиця Каєнни — проспект Шарля де Голля. Тут осередок магазинів, аптек і, головне, сувенірних магазинів. Більшість крамниць, хоч як дивно, належать китайцям, особливо продуктові та сувенірні.

Утім, на цій вулиці мене насамперед цікавили салони мобільного зв’язку. Попереду була поїздка ще кількома французькими територіями — Мартинікою та Гваделупою, — тому розумно було купити місцеву сім-картку французького оператора.

На жаль, у Французькій Гвіані ніхто не розмовляє англійською. Узагалі ніхто. Навіть в аеропорту. Якщо продавцю в магазині стільникового зв’язку я ще зміг якось пояснити своєю кострубатою французькою, що мені потрібен стартовий пакет, то анкети клієнта на восьми сторінках я вже не подужав. Продавець лише розвів руками — мовляв, допомогти нічим не можу, ідіть до нашого іншого офісу, може, там хтось спілкується англійською.

Але й в іншому офісі на мене подивились як на інваліда й відмовилися продавати сімку без заповнення купи паперів.

Засмучений, побрів на набережну. На сходах, що спускаються до води, сидів хлопець років п‘ятнадцяти і читав книжку про Гаррі Поттера. Англійською! Я закричав від радості, підліток від несподіванки ледь не випустив книжку у воду. Виявилося, що хлопець зі змішаної родини: тато — із сусідньої Гаяни, де державна мова англійська. Я дав йому трохи євро й за руку потяг до магазину стільникового оператора. З перекладачем усе відбулося швидко.

Набережна Каєнни, до речі, справляє гнітюче враження. Сміття, брухт, каламутна вода. Купатися тут точно не можна. Хоча вечорами закохані примудряються призначати тут побачення. Мабуть, інших романтичних місць просто немає.

Кримінальна обстановка на вулицях Каєнни не дуже хороша. У Гвіані безробіття сягає 20 % від загального працездатного населення. Тому вночі тут краще вулицями не вештатися. Крім того, дуже багато нелегальних іммігрантів із сусідніх країн, які приїжджають видобувати золото в обхід контрольних органів.

СУВЕНІРИ

Незважаючи на відсутність туристів, у Каєнні чудовий вибір сувенірів, головний з яких — засушений павук-птахоїд. Величезного павука завбільшки з кулак поміщають у саморобний футляр із фанери зі скляною кришкою. Вигляд страхітливий. Я, звичайно, купив. Замотав у спеціальний поролон і кинув у валізу.

Після прильоту на Мартиніку мій багаж вирішили оглянути. Коли митник почав розгортати коробку з павуком, я чесно хотів його попередити, але поки добирав французькі слова, той уже зірвав упаковку. Я такої лайки французькою навіть і не чув ніколи. Це ще добре, що я встиг підхопити відкинуту ним коробку, бо точно скло розбилося б.

Зате завдяки павукові митник так і не дістався піраньї, яка лежала прямо під коробкою з членистоногим. Сушені піраньї — це тут теж дуже поширений сувенір. До речі, саме у Гвіані я вперше потримав піранью в руках і відчув міць її щелеп. У великому акваріумі плавали кілька риб, продавець спритно вихопив величезними щипцями одну з них і всунув мені в руки, наказавши тримати обома і дуже міцно. Тут мене просити було зайве, я вчепився в рибину так, ніби тримав новенький айфон над каналізаційним люком.

Продавець узяв звичайний олівець і встромив піраньї в пащу. Клац — і олівець умить перекушено навпіл. Не зламано, саме перекушено. Зрізано, як бритвою. Звичайно ж, я купив сушену піранью на підставці. Діти вдома були в захваті, на відміну від дружини.

КОСМІЧНИЙ ЦЕНТР

Хоч як дивно, але основний дохід Французькій Гвіані приносить космос! Лише за півтори години їзди від Каєнни, поруч із містечком Куру, розташувався головний європейський космодром.

Центр відкрили 1968 року, коли Франція вступила в космічні перегони. Близькість Гвіани до екватора дає змогу ефективніше використовувати обертання Землі для виведення на орбіту супутників — запускати їх з меншими витратами палива та з вищою швидкістю. До того ж сюди не доходять циклони й урагани, що часто обрушуються на американський космодром на мисі Канаверал.

У середині 1970-х років французький уряд запропонував Європейському космічному агентству використовувати космодром для всіх своїх космічних програм. ЄКА прийняло пропозицію й тепер фінансує майже дві третини витрат на утримання стартових майданчиків.

Хоча космодром дуже ретельно охороняють солдати Іноземного легіону, потрапити на нього можна в межах екскурсії для туристів. Причому екскурсія безкоштовна, треба лише заздалегідь записатися та заповнити анкету. На космодромі туристи здають паспорти й замість них одержують спеціальні бейджики відвідувачів.

Потім усі всідаються в автобус, і екскурсія починається. Космодром поділений на три частини: стартовий майданчик «Аріана», стартовий стіл «Союзу» і майданчик для запуску легкої ракети «Вега».

На стартовому майданчику навіть можна постояти прямо напроти стартового стола й зазирнути у величезну воронку для відведення реактивного струменя. Яке ж воно все гігантське зблизька! Коли дивишся на запуски ракет по телевізору, просто не усвідомлюєш, якого це все розміру.

Далі заїжджаємо на ту частину космодрому, де запускають «Аріана» та «Вегу». Тут автобус не зупиняється, але досить близько підвозить до стартових столів обох ракет. Потім туристів запускають у центр управління польотами цих кораблів. Центр управління «Аріана» великий, але за пультами майже нікого немає: найближчим часом запусків не планують.

ЗООПАРК

На півдорозі між Куру та Каєнною запрошує зоопарк Гвіани. Чесно кажучи, я не великий прихильник зоопарків, але цей мені особливо порекомендували. Тут не так багато тварин, проте саме облаштування зоопарку заслуговує на похвалу. Немає бетонних казематів для тварин, як в інших країнах Латинської Америки. Усе влаштовано так, що йдеш джунглями й бачиш величезні інтегровані в навколишню природу вольєри.

Можна взагалі заглибитись у джунглі, причому прогулятися ними по «другому поверху», над кронами дерев, ідучи по цілій системі підвісних мостів, які дуже хитаються та пружинять.

Правда, у цьому зоопарку мене спробували нахабно пограбувати. Іду стежкою, нікого не чіпаю — відчуваю, хтось поруч є. Здригнувся, озирнувся навколо — ні душі. Іду далі, чую, до кишені чиясь рука лізе. Різко обертаюся, б’ю по кишені долонею. Навколо знову нікого, але звідкись ізнизу долинає несамовитий крик. Виявляється, у такт із моїми кроками йшла мавпа й намагалася витягти з кишені пачку печива. Попросила б чемно, я б їй і печиво дав, ще й плитку шоколаду з рюкзака. Ну що за примати



Докладніше про Французьку Гвіану  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: КЮРАСАО

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: СЕНТ МАРТЕН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: АРУБА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ГВАДЕЛУПА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: АНГИЛЬЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: МАРТИНИКА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: остров САБА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

РОЛИКИ на ТВ

ПЛАНЕТА БЕЛАРУСЬ

Всем известно, что в некоторых страна есть города и поселки с интересными названиями. К примеру в США есть несколько Парижей, Санкт-Петербург и даже Одесса. Но самая высокая концентрация таких населенных пунктов, к моему удивлению, оказалась в Республике Беларусь.

После долгих поисков мы нашли: Дублин, Сахалин, Коссово, Бали, Бенин, Сомали, Мали, Париж, Монголию и Турин!

Ехать и просто фотографироваться на фоне табличек с названием населенных пунктов было скучно и банально. Поэтому мы, Виталий Зорин, Константин Лиорек и я, решили в каждой локации разыграть свой маленький спектакль. Взяли необходимый реквизит и отправились в путь. Как мы проходили белорусскую таможню, это отдельный вопрос.

Весь маршрут занял у нас два полных световых дня и 2600 километров.

Далее краткий фотоотчет на основе публикаций в моем Фейсбуке 🙂


Любое настоящее приключение начинается с кружки хорошего дублинского Гиннеса! И не важно, где именно находится этот самый Дублин. Не место красит человека, а человек место, а мы разукрасили его от всей души!


Говорят, что в лесах Самали до сих пор встречаются пираты. Даже поговорка есть – чем глубже в лес, тем упитанней пираты.

Шутки шутками, но когда местные жители выходили из-за поворота лесной дороги и налетали на нашу фотосессию, они вначале застывали на месте, потом поднимали руки вверх и медленно-медленно, бочком-бочком начинали уходить зигзагом в лес.


На кого-то производит впечатление Эйфелева башня, на кого-то Елисейские поля, а я в ПарЫже нашел настоящую “Деловую Колбасу”. И не надо смеяться, это запатентованное название.

Пришлось даже биться за колбасу с гвардейцами Кардинала.


Пляжный отдых нам отнюдь не чужд. Даже если на улице +5 и моросящий дождь. Разве это может остановить настоящих путешественников, настроенных понырять в степях Республики Беларусь?

Зато было весело смотреть на вытянувшиеся лица белорусских таможенников, когда они, закутавшись в пуховики, вытаскивали из нашего багажника надувной матрац, маску для ныряния, доску для серфинга, ласты и даже надувной круг. Но мы лишь разводили руками, мол, а что делать, могли отпуск вообще в январе дать.


Сахалин находился прямо напротив строящейся новой атомной станции, поэтому там съемки проходили в супер ускоренном режиме!


В Монголии села почти не осталось – две брошенных деревянных избы. Точно мамаево нашествие было.


В Мали мы провели митинг за раскрепощение женщин Африки!


Это конечно же шутка, но мы получили огромное удовольствие и позитивное настроение!

А это главное 🙂

ВИДЕО-ИНТЕРВЬЮ НА ФОРУМЕ NOMADMANIA

ВУЛКАН ТЕЙДЕ (ТЕНЕРИФЕ)

Обожаю вулканы. Идешь по абсолютному внеземному ландшафту и представляешь себя космонавтом и покорителем далеких планет. Изредка мысленно поднимаешь забрало воображаемого шлема, чтобы покурить от нахлынувших впечатлений.

Честно говоря, от Тенерифе не ожидал ничего интересного, но ВУЛКАН ТЕЙДЕ меня приятно поразил. Именно Тейде считается самой высокой точкой Атлантического океана – 3700 метров. На вершину вулкана можно подняться на фуникулере, а получив специальное разрешение, можно попасть прямо к жерлу. Но мне было интереснее полазить по окрестностям, благо машина была своя.

Здесь действительно фантастические пейзажи. Иногда, по пути, попадаются совершенно невероятные формации из камня похожие то на сову, то на дракона, то на туфельку Золушки.

Последнее извержение вулкана Тейде было сравнительно недавно – в 1909 году. Но жители не боятся такого соседства. Вулкан не очень активный и лава в случае извержения будут идти со скоростью не более 10 километров в час – всех успеют эвакуировать.

Вообщем меньше слов, больше фоток…

Местный житель переодетый под коренного обитателя острова. Сфотографироваться можно за 1 евро.


© Константин Симоненко, 2019

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel


ЛІБЕРІЯ

Ліберія — країна з фантастичною історією. Не знаю, чи подобається Вам читати історичні передмови, але тут без цього не обійтися. Завжди детально вивчаю минуле країни, до якої їду, щоб розуміти, як люди дійшли до життя такого, чому їхній розвиток пішов саме цим шляхом. Дуже цікаво. Постараюся коротко, але все-таки розповісти дивовижну історію ліберійців.


Після скасування рабства в США у жалісливих американських демократів виникла ідея повернути звільнених рабів до Африки. Демократи мріяли, щоб колишні невільники створили на рідному континенті по-справжньому вільну державу. Бо кому ж як не колишнім рабам цінувати волю? Вони зібрали гроші й купили шматок території на західному узбережжі Африки. Протягом кількох років туди переселяли звільнених рабів. Правда, кількість охочих повернутися на історичну батьківщину була катастрофічно малою. Проте кілька тисяч колишніх рабів усе-таки переїхали. У 1824 році колонія дістала назву «Ліберія» і незабаром проголосила свою незалежність.

Опинившись на історичній батьківщині, колишні американські раби не поспішали повертатися до свого історичного коріння. Зовсім навпаки. Усіх місцевих чорношкірих вони вважали дикунами, а себе — просвіченими американцями. Трохи зміцнивши державу, ліберійці почали війну проти місцевих племен і захопили чималі території сусідніх країн. Усіх полонених вони взяли в неволю й створили точну копію американського Півдня до скасування рабства, тільки рабовласниками стали вже вони самі. Навіть створили цілу ідеологію про те, що вони обраний народ, вищий за всі місцеві народності та племена.

Про історію Ліберії написано сотні книжок і наукових праць. Соціологи всього світу сушать голови: як же так вийшло, що колишні раби знову побудували рабське суспільство? До кінця ХХ століття в Ліберії накопичилося стільки економічних і соціальних проблем, що 1989 року спалахнула повномасштабна громадянська війна, яка тривала 14 років і повністю спустошила й так небагату країну. На додаток до всього у 2014-му Ліберію накрила епідемія вірусу Ебола, яка забрала життя кількох тисяч людей та остаточно добила економіку.

СЕЛО

Єдиний міжнародний аеропорт Ліберії розташований за півтори години їзди від столиці — Монровії. Дорогою я вирішив заїхати до кількох сіл і подивитися, як живуть місцеві в глибинці.

Найбільшим селом по дорозі було поселення баса, одного із чотирьох племен на території Ліберії. Під’їжджаю до села й відразу знаходжу старосту, якого тут шанобливо називають «чіф». Заходжу в збиту з фанери хатину. Чіфом виявляється дідусь у квітчастій сорочці, але з посохом вождя. Старий і гадки не має, де це — Україна, хоча не дуже й переймається.

Дідусь напрочуд жвавий, відразу намагається продати мені партію каучуку дешево й без посередників. Дуже розчаровується, дізнавшись, що я приїхав не по каучук, а просто сфотографувати сільське життя. Проте він швидко опановує себе й починає торгуватися за єдиний соціальний внесок у фонд розвитку села.

Дідусь не знає, що я одесит і торгуватися люблю та вмію. Натякаю йому, що за п’ять кілометрів є інше село, де й внески дешевші, й каучук свіжіший. Дідусь зменшує апетит, і ми б’ємо по руках. Він виходить зі своєї хатини й повідомляє, що оцей дивний білий очкарик — його гість. Ніхто не завдає собі клопоту запам’ятати моє ім’я, так і кажуть — білий в окулярах від чіфа.

Село велике, тому чіф дає провідника, який доноситиме до жителів рішення вождя.

У селі орієнтовно 800 осіб. Електрики немає, каналізації немає, водогону немає. Власне кажучи, нічого немає. Готують на відкритому вогні, розкладаючи багаття в спеціальних ямах, обкладених камінням, або в залізних діжках. На вечерю йде все, що впіймали або знайшли за день. Здебільшого це дрібна рибка, виловлена в місцевих озерах, і протерті каші з дикорослих злаків. Мене весь час намагаються почастувати то кашею, то рибкою, то якимись смаженими хом’яками. Я чемно відмовляюся, у найближчий тиждень ковтати антибіотики в мої плани не входить.

Єдиний дохід села — це видобуток натурального каучуку та його продаж оптовим покупцям зі столиці. Щоб звільнити місце під плантації, місцеві нещадно вирубують навколишній ліс, випалюють його, а потім засаджують територію каучуковими деревами.

Каучук добувають, як і сотню років тому, просто надрізаючи кору й по краплі збираючи смолу. Оптові компанії купують сировину за копійки, знаючи, що місцевим подітися нікуди і це для них єдине джерело існування. Крім каучуку, люди розводять курей і вирощують деякі овочі, але цього вистачає, тільки щоб частково покрити власні потреби.

За мною постійно ходили діти, більшість із них бачили білого вперше. У селі дуже поширена дитяча праця. Я часто спостерігав, як малеча розвантажувала машини й тягла вантаж у село, просто як мурашня, ланцюжком бігаючи туди й сюди.

Єдине джерело води в селі — це колодязь. Воду звідти носять теж діти, іноді по троє тягнучи величезні каністри з-під олії. Вода каламутна, з виразним запахом мулу.

Поступово я вийшов до центру села. Усе культурне життя зосереджене саме тут. На головному пустирі йде розпродаж гуманітарної допомоги, коли за долар можна купити будь-яку річ із купи різного одягу. Звичайно ж, це секонд-хенд, який збирали сердобольні громадяни Євросоюзу, що бажають допомогти бідній Африці.

На жаль, гуманітарна допомога майже ніколи не дістається одержувачам безкоштовно: її продають ті, хто цю допомогу розподіляє. Побачивши мене, продавчиня радісно дістає з купи одягу футболку розміру XXL. Мешканці села всі худі та явно не переїдають, тому я для неї єдиний варіант збути неходовий розмір. Знову чемно відмовляюся. Здається, місцеві починають вважати мене жебраком: каучуку не купив, футболки не купив…

Тут-таки головна тусовка молоді, дискотека. Дерев’яна халупка, старий ноутбук, підключений до автомобільного акумулятора, й оглушливий реп із колонки, підвішеної на мотузці до даху. Молодь не танцює, сидить навпочіпки й зиркає на білого, який невідомо як опинився на їхній тусі. Вони дивляться на мене, я дивлюся на них. З підлітками в Африці треба бути завжди насторожі, вони дуже запальні й трохи дурнуваті.

Загалом відвідання села залишило гнітюче враження. Так живе більшість населення Ліберії. Ніби й ХХІ століття, і космічні кораблі вийшли за межі Сонячної системи, а ніби й у кам’яному віці з натуральним господарством.

ЕКОНОМІКА ТА КРИМІНАЛ

Ви здивуєтеся, але вбога Ліберія має другий за чисельністю торговельний флот у світі. Це на папері, звичайно, — більшості суден тут ніколи не було й не буде. Річ у тім, що в Ліберії дуже низькі податки для власників торговельних суден, і багато хто реєструє свої транспорти під ліберійським прапором. Процедура видачі реєстрації тут така проста, що через авторизованих представників її можна отримати в будь-якому великому торговельному порту буквально за кілька годин.

Власне, плата за реєстрацію та щорічні відрахування за право вести діяльність під прапором Ліберії і є основним джерелом доходу держави. Другим джерелом є збір і продаж на експорт каучуку, котрий, як я описував, вирощують місцеві жителі.

Жодних виробництв, туризму чи інших джерел доходу в Ліберії немає. Тому безробіття досягає рекордних навіть для Африки показників — 85 % населення не має постійної зайнятості. Більш як половина люду живе менше ніж за долар на день.

Усе це, звичайно, позначається на криміногенній ситуації в країні, особливо в столиці — Монровії. Практично всі більш-менш пристойні будинки захищені огорожею з колючим дротом або битим склом по верху. Особливо багаті будинки повністю оперізують ґратами, як в’язницю суворого режиму. Біля кожного пристойного за африканськими мірками офісу стоїть озброєний охоронець.

МОНРОВІЯ

Вважаючи себе вихідцями із США, місцеві у всьому намагаються наслідувати американців. Однак це чомусь стосується більше атрибутики, ніж економіки, боротьби з корупцією та демократії. Щоправда, прапор Ліберії — майже копія американського, з тією відмінністю, що складається з 11 червоних і білих смуг, а зірка лише одна. Навіть сама столиця Монровія названа на честь американського президента Джеймса Монро, за якого й прийняли рішення створити Ліберію. Долар США тут використовують в обігу ширше, ніж ліберійський.

Сама по собі Монровія майже нічим не відрізняється від інших столиць у найбідніших країнах Африки. Такий самий бруд на вулицях, така сама хаотична забудова. Вулична торгівля займає все вільне місце на тротуарах. Жовті китайські тук-туки замість таксі. Загалом усе, як і скрізь в Африці.

Найцікавіша визначна пам’ятка Монровії — це закинутий ГОТЕЛЬ «ДУКОР». Колись він був суперелітним комплексом, що належав «Інтерконтиненталю». Але громадянська війна поставила хрест на туристах, бізнесменах і взагалі будь-яких відвідувачах закладу. Незабаром він перетворився на руїни та місце мешкання бродяг і наркоманів.

Тепер готель обнесли колючим дротом та охороняють. Але поодинокі туристи лише за два-три долари охороні без проблем можуть туди потрапити. Готель, звичайно, залишає гнітюче враження — наче побував у Прип’яті, в забороненій зоні Чорнобильської атомної станції, куди я теж кілька разів їздив.

Проте звідти відкривається чудовий краєвид океану і нетрів Вест-Пойнта. Раніше то було бідне рибальське селище, але після громадянської війни в ньому стали селитися всі, хто втратив дах, і незабаром місцина перетворилася на найкриміногенніший район столиці. Це ж у нас заведено всім багатим селитися на першій лінії від моря. В Африці навпаки: що далі від берега, то престижніше.

Друге місце, яке можна відвідати, називається CENTENNIAL PAVILION. Власне, це єдина архітектурна пам’ятка Монровії. Тут безліч усяких монументів і монументиків на честь визволення, боротьби та «не здамося ніколи». Тут приносять присягу президенти країни й відбуваються різні врочистості.

Із «Павільйоном» межує Національний музей, де, як ведеться в Африці, категорично заборонено фотографувати. Просто перед музеєм стоїть цікава скульптурна композиція, яку досить важко змалювати словами.

Це земна куля, обгорнута стрічкою з прапорами всіх країн світу, яка перетворюється на руку, що тримає Женевську конвенцію. Навпроти кулі стоять діти, які чи то простягають руки до неї, чи то від неї закриваються. Уявили? Ну, я попереджав, що описати складно.

Саме тут мене й спробували пограбувати. Периферичним зором я побачив, як молодики з різних боків підходять до пам’ятника, подаючи один одному знаки. Наївні, я виріс у місті, де про гоп-стоп навіть пісню склали. Швидко розвернувшись, зробив спринтерський ривок і заскочив у приміщення музею. Охоронець сказав, що в мене гарна реакція для моєї комплекції. Один із найкращих компліментів, які я колись чув.

ТУРИЗМ

Туризму тут, звісно, немає. Ще кілька років тому Ліберія була центром страшної епідемії вірусу Ебола, яка перекинулася на багато сусідніх країн Африки. До цього вирувала багаторічна громадянська війна. Та й дивитися тут особливо нема чого. Але навіть ті рідкісні туристи, які доїхали до Ліберії, стикаються із цілковитим пофігізмом місцевих і повним нерозумінням бізнесу.

Ось приклад. Домовився я з тутешнім гідом, щоб він повозив мене по Монровії, розповів усе й показав. Уранці виходжу на умовлене місце — гіда немає. Годину немає, півтори. З’являється. У руках тримає пачку якихось ліків, трясе ними й каже, що дуже захворів. Ну, окей, це нормальний африканський варіант. Тоді гід запитує: а де машина? Я дивуюся — мовляв, звідки я знаю, де твоя машина. Той, відразу забувши про страшну хворобу, з піною на губах починає доводити, що я замовляв екскурсію власним транспортом.

Ясна річ, питання я вирішив. Послав подалі гіда та знайшов таксиста, який на своїй розвалюсі показав мені все, що я просив. Добре, що державна мова в Ліберії англійська і з розумінням питань не виникло. Ось такий у них підхід. Туризму тут ще довго не буде.

Але найдужче мені запам’яталася в Ліберії, хоч як дивно, вечеря. Щодо їжі я абсолютно спокійний. Можу повечеряти снікерсом, а можу потрапезувати в найкращому ресторані міста. Мені однаково. Але снікерси закінчилися, і ввечері я вирішив піти до якогось закладу. У готелі мешкало буквально кілька постояльців. Скрізь було темно, і дорогу до ресторану довелося довго шукати майже в повній темряві.

Заклад був теж у напівтемряві, але ніби працював. Я сів за стіл, мені принесли енергозберігальну лампу на батарейці. Офіціант повідомив, що меню в них немає, але є курка. «Неси», — сказав я. Наступні сорок хвилин сидів у напівтемряві й чекав на курку. У принципі, вже змирився, що вечерятиму жуйкою «Стиморол», яку знайшов у кишені, але тут принесли її! Найкращу курку в моєму житті! Натерту часником і якимись місцевими прянощами, запечену на жару до хрусткої скоринки! Досі пам’ятаю цю фантастичну страву.


Докладніше про Ліберію та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: АЛАНДЫ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

МЕТРО СТОКГОЛЬМА

Стокгольм бесспорно один из красивейших городов Европы. Но что делать, если ты был в нем уже несколько раз? Уже осмотрел все замки, дворцы и знаешь каждый гвоздь в обшивке Васы?

Метро!

В Стокгольме Метро это не просто вид транспорта, а целая подземная галерея со станциями-шедеврами. Многие станции метро прорублены прямо в скалах, есть  станции с уникальными росписями и всевозможными арт-объектами. Конечно, не все станции такие, есть и обычные станции современного метро большого города. Именно поэтому я решил написать эту небольшую инструкцию о том, как посетить наиболее интересные станции этого подземного музея.

Метро Стокгольма было открыт в 1950 году и сегодня насчитывает  более 100 станций на четырех ветках.  Начинаем мы наш путь на станции T-CENTRALEN, на которой как раз и пересекаются  три основные ветки.

На станции T-CENTRALEN выбираем КРАСНУЮ ВЕТКУ и едем на СЕВЕР до станции STADION.

STADION

Нетрудно догадаться, что станция находится рядом с Олимпийским стадионом Стокгольма. Все своды станции окрашены в голубой цвет, который, по задумке авторов, символизирует мир и свободу.

Дальше едем в том-же направлении до станции TEKNISKA HÖGSKOLAN.

TEKNISKA HÖGSKOLAN  

Эта станция находится под Королевским технологическим институтом, поэтому не удивительно, что оформление станции посвящено научным открытиям. Здесь есть модель солнечной системы выгравированная на метеорите, яблоко Ньютона, и множество других научных артефактов. К сожалению, основная инсталляция в это время ремонтировалась и была частичная скрыта за заграждениями.

Продолжаем наш путь в том-же направлении до станции Universitetet.

 UNIVERSITETET

Здесь основная тема – географические открытия и очень интересные карты мира, которые опоясывают всю станцию.

Теперь возвращаемся на станцию T-CENTRALEN и пересаживаемся на ЗЕЛЕНУЮ линию и едем на ВОСТОК до станции THORILDSPLAN.

THORILDSPLAN

Как и большинство других, эта станция облицована плиткой. Но есть нюанс. Здесь плитка используется как спрайты из старых приставочных игр. Тут есть мотивы знаменитого Супер Марио, Пэк-Мэна и даже Space Invaders. Мне, как старому геймеру, было очень интересно побродить по этой станции. Кроме того, это единственная открытая станция метро в Стокгольме.

Дальше возвращаемся на одну станцию назад до FRIDHEMSPLAN и переходим на ГОЛУБУЮ ветку. Едем на север до станции SOLNA CENTRUM.

SOLNA CENTRUM 

Вначале думал, что станция посвящена аду или что-то связанное с ним. Но в аннотации было сказано, что выбранная красно-зеленая гамма показывает проблемы защиты окружающей среды. Я честно этого момента не понял. Впрочем, станция выглядит очень впечатляюще. А еще наверху есть множество магазинов и кафешек, где можно передохнуть от подземного путешествия.

Продолжаем движение на СЕВЕР до станции HALLONBERGEN.

HALLONBERGEN

Когда я начал осматривать станцию, я был уверен, что ее разрисовали дети. Ну, может проект у них какой-то был, может отдали станцию на разграбление детской художественной школе. Оказалось нет, ее рисовали вполне себе взрослые художницы Elis Eriksson и Gösta Wallmarks, которые нашли старые альбомы со своими детскими рисунками и перенесли их на стены.

Кстати, наверху станции находится “русский магазин Калинка”, на который я наткнулся совершенно случайно, просто выйдя на поверхность покурить.

Теперь поворачиваем в обратном направлении и двигаемся по этой же ветке на ЮГ до станции  RADHUSET.

 RADHUSET

Еще одна вариация на тему пещер. Наверху находится городская ратуша, именно поэтому станция так и называется.

Продолжаем движение в том-же направлении до станции KUNGSTRÄDGÅRDEN.

KUNGSTRÄDGÅRDEN

Название станции переводится как «Королевский сад». Собственно наверху находится  городского парка с таким-же названием. Наверное, это самая интересная станция по количеству различных арт-объектов, инсталляций и вообще атмосфере.

 

Возвращаемся к последнему пункту экскурсии, обратно на станцию T-CENTRALEN.

T-CENTRALEN

Именно с голубой ветки эта станция наиболее интересная. Кроме уже известной темы пещер, здесь увековечены строители метро.

На самом деле интересных станций в Метро гораздо больше, я лишь написал про самые яркие на мой взгляд.

Захищено: ДЖЕРСИ (UK)

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ГЕРНСИ (UK)

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: остров МЭН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ТУРКМЕНИСТАН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ПІВНІЧНА ІРЛАНДІЯ

Північна Ірландія — це частина Великої Британії, але із широкими можливостями автономії. Тут друкують власні гроші, які ходять у регіоні нарівні з британськими фунтами. Є свій парламент, уряд і навіть повний комплект профільних міністрів. Водночас Північна Ірландія — єдина частина Великої Британії, яка конституційно має право на відокремлення шляхом загальнонародного референдуму.

СТЕЖКА ВЕЛЕТНІВ

Мабуть, найвідоміша природна пам’ятка Північної Ірландії — це СТЕЖКА ВЕЛЕТНІВ. Дуже цікаве місце. Сорок тисяч шестигранних кам’яних колон заходять у море. Якщо дивитися на Стежку зверху, то вона схожа на бджолині стільники. Колони підігнані одна до одної так щільно, ніби це робота людини.

У легенді мовиться, що давним-давно жили на двох берегах величезні велетні. В Ірландії був ФІН, а в Шотландії — ГОЛ. Дуже вони один одного не любили й постійно ображали, перекрикуючись через протоку.

Одного разу Фінові це набридло, і вирішив він набити Голу його гігантське обличчя. Із цією шляхетною метою почав Фін будувати міст від Ірландії до Шотландії, забиваючи в дно моря кам’яні колони. Цілих сім днів трудився й таки добудував. Утомився дуже. Думає, ну от, битва, а я втомився. І вирішив перед фінальною сутичкою трохи поспати вдома.

Тільки він заснув, як міст виявив Гол і сам перебрався по ньому до Ірландії. А Фін спить богатирським сном і прокидатися не збирається. Тоді дружина сповила його в усі наявні простирадла, а коли прийшов Гол, сказала, що чоловіка немає вдома. А це ось малолітній син, якого вона няньчить, чекаючи на нього. Подивився Гол на сонного Фіна й подумав: якщо в нього такий син, то який же сам татко? Трохи занервував, але все-таки вирішив дочекатися супротивника.

Дружина бачить, що Гол не йде, думає — гаразд. Узяла величезну сковорідку, загорнула її в тісто й запекла як корж. Потім каже: «Ну що ж ти, Голе, натще на Фіна чекаєш, покуштуй коржа». Гол із голодухи вчепився зубами в корж, і, звичайно, зуби посипалися йому просто в черевики.

Заревів Гол: «Ти що підсунула?!». Вона плечима знизує — мовляв, ми завжди таке їмо. І дає такий самий корж, тільки без сковорідки всередині, сплячому Фінові, який, прицмакуючи та не прокидаючись, одним махом його з’їв.

«Ну її, цю бісову сімейку!» — подумав Гол і на п’ятій швидкості кинувся назад до Шотландії, зруйнувавши за собою міст, залишки якого ми тепер і бачимо.

Усе добре в цій легенді, але величезна кількість китайських туристів не давала мені нормально сфотографувати цю чудову місцину, занесену в Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Науковці ж, ясна річ, мають свою версію походження Стежки. Відразу скажу — порівняно з легендою, вона нудніша. Нібито 50 мільйонів років тому вивергався вулкан, і розпечена базальтова лава вирвалася на поверхню на дні великої річки, яка протікала на цьому місці. Проходячи крізь воду, розжарені потоки швидко застигали на камінь, репалися й утворювали стовпи. Ну, і хто повірить у таку нісенітницю? Звичайно ж, це робота велетнів!

УЗБЕРЕЖЖЯ

Усе узбережжя Північної Ірландії дуже мальовниче. Зупинятися й фотографувати можна кожні двісті-триста метрів, що я, власне кажучи, і робив.

Краєвиди просто фантастичні, недарма тут знімалася більшість епізодів прославленого серіалу «Гра престолів».

Неодмінно варто заїхати до ЗАМКУ ДАНЛЮС («сильна фортеця»). Споруда дуже пошкоджена, по суті це руїни з більш-менш збереженими стінами. Але в якому місці вона побудована! Довкола стрімчаки й вода. Сам замок стоїть на тридцятиметровій скелі із чорного базальту, яка виступає прямо в море. Величезні хвилі б’ються об скелю, і бризки долітають до мурів. Вражає!

Та головне — шквальний вітер з моря. Мене фактично видувало з муру. Ішов і постійно тримався за щось, щоб мене не скинуло. Як вони в цих замках жили?

Поруч із замком стоїть невелика таверна, де можна зігрітися після вітру та бризок кухликом справжнього рому або грогу. Але я думаю, що головний прибуток тут роблять на продажу справжніх ірландських вовняних кашкетів. Продають їх ніби як сувеніри, але кожний, хто заходить, купує, щоб просто не надуло голову. Я теж придбав, ще й шарфик, щоб бути у всеозброєнні.

Якщо навіть кашкет не зміг відігріти туриста, то буквально за два кілометри від замку стоїть найдавніша в Європі віскікурня «Бушмілс». Це щось на кшталт виноробні, тільки там роблять віскі. «Бушмілс» побудували ще в 1608 році, й відтоді вона жодного разу не зупиняла виробництво, випускаючи одне з найкращих у світі віскі.

Ще варто зазирнути на острів КАРРІК. Точніше не на сам острів, а на підвісний міст, який сполучає його з Ірландією. Кілька століть рибалки ловили лосося просто з берегів острівця, а для зручності переходу з малої землі на велику й навпаки щосезону споруджували простенький мотузяний міст. Згодом лосося залишилося зовсім небагато, а міст перетворився на атракціон для туристів. Щоб пройтися ним на висоті 60 метрів над бурхливим морем, треба мати сміливість. Мені було легше, своєю вагою я притискав місток, і він не так гойдався. А ось коли ним намагалися пройтися худенькі японці, їх вітром хитало так, що мені ставало за них боязно.

Природа Північної Ірландії просто разюча. Липень місяць, плюс 10, дощ, постійна мряка, сильнющий пронизливий вітер. Але про це геть забуваєш, коли відкриваються приголомшливі краєвиди скель і моря. Просто затамовуєш подих і вбираєш у себе цю холодну заворожливу красу. Тут навіть відтінки кольорів якісь особливі, а повітря пахне синім морем, вітром і самотою.

БЕЛФАСТ

Белфаст, столиця Північної Ірландії, дуже постраждав від бомбувань під час Другої світової війни. Майже всі історичні будівлі відновлено або зведено заново. Потім були десятиліття відкритого протистояння між протестантами й католиками. Постійні теракти та сутички (про це пізніше) не давали місту розвиватися повною мірою. Але навіть з усім цим йому властиві чарівність і привабливість.

У центрі багато графіті, які дуже пожвавлюють вулиці. Іноді перед входом до пабів або інших закладів роблять інсталяції для залучення туристів. Але трапляються й казуси.

Іду я центром Белфаста, нікого не чіпаю, фотографую графіті. І раптом погляд упирається в до болю знайомий з дитинства профіль.

ЛЕНІН! Справжній пам’ятник Володимиру Іллічу Леніну стоїть на бетонній плиті, вмонтованій у стіну будинку прямо над входом до якогось закладу.

Зацікавився. Збоку від входу до закладу розтяжка, на якій написано «КРЕМЛЬ», і зірка червона. Я навіть подумав, що, може, це представництво КПРФ в Ірландії? Посмикав двері, вони були зачинені. Стало ще незрозуміліше. Що це за «Кремль», чому тут Ленін стоїть і чому зачинено?

Поруч стояла машина, з якої розвантажували пиво. Запитую у вантажника, а що це за заклад такий?

— ГЕЙ-КЛУБ це, але він тільки ввечері працює, — відповідає роботяга й указує мені на характерні багатокольорові прапори, яких я до цього не помітив.

— АЛЕ ЧОМУ ЛЕНІН? — видихнув я, намагаючись поставити назад відпалу від подиву щелепу.

— Так Ленін же за вільне кохання був! Ти що, не знав? — поблажливо відповів вантажник.

Мені навіть сказати було нічого. Але давайте йти далі, точніше подалі від цього дивного місця.

Особисто мені дуже сподобався СОБОР СВЯТОЇ АННИ. Це, певно, найнезвичайніший протестантський храм, який я коли-небудь бачив. Перше, що впадає в око, — величезний хрест на весь фасад будівлі. Причому не просто хрест, а кельтський, символ ірландського християнства. Але найдивніше — гігантський 50-метровий блискучий металевий штир, наче голка, застромлений у купол собору. Як виявилося, його встановили на згадку про жертв теракту 11 вересня 2001 року в США.

У Белфасті величезна кількість пабів, чи не що п’ятдесят метрів. Усі вони намагаються чимось виділитися, привабити якимись інсталяціями чи інтер’єром цікавішим. Випити в Ірландії люблять. Одна з великих компаній, що торгує алкоголем, так і називається — DRINKS, і слоган у них: «Усе, що ми робимо, — це бухаємо!».

Народ у пабах дуже приємний, зовсім не агресивний і готовий під кухоль пива обговорити хоч політику, хоч переваги соціалізму над капіталізмом, а після певної кількості випитого навіть спробувати пояснити теорію великого вибуху.

Принаймні мої розповіді про Сомалі в белфастських пабах мали особливий успіх, і мене навіть кілька разів пригощали за рахунок закладу.

Є в Белфасті своя «пізанська вежа» — ГОДИННИКОВА ВЕЖА АЛЬБЕРТА. Вона побудована з піщанику на згадку про покійного чоловіка королеви Вікторії, принца Альберта. Але тоді ще не вміли проводити нормальні геологічні розвідки й місце для будівництва вибрали не зовсім вдале.

Через підземні води вежа почала хилитися та збиралася вже впасти, але приспіли сучасні технології. Будівельники розкопали фундамент і замінили дерев’яні палі залізобетонними. Тепер вежа вже не падає, але стабільно зберігає нахил на 1,5 метра. Місцеві дуже не задоволені ремонтом вежі. По-перше, багато хто зробив ставки в букмекерських конторах на рік, коли вона таки впаде. По-друге, багато хто вважає, що відхилення на 1,5 метра — це несерйозно, треба було дужче нахилити, тоді б і туристів більше приходило. Як завжди — усім не догодиш!

ТИТАНІК

Жителі Белфаста дуже пишаються своєю верф’ю, на якій колись побудували сумнозвісний «ТИТАНІК». Верф уже давно не працює, однак там є дуже крутий музей, присвячений «Титаніку». У 2012 році в Белфасті відзначали століття від дня загибелі легендарного корабля, і до цієї дати прямо на території колишньої верфі побудували Музей «Титаніка». Взагалі тема в Белфасті дуже модна. У сувенірних магазинах продають десятки видів майок, кухлів і магнітів із зображенням корабля. На центральній вулиці стоїть стела з ім’ям «Титаніка».

Я намагався трохи потролити місцевих — мовляв, хлопці, що ж ви так пишаєтеся кораблем, який потонув у першому ж плаванні, та ще й з такими жахливими жертвами? На що мені гордо відповідали: ірландці побудували найсучасніше на той час судно, а втопили його якраз англійці, які пити не вміють.

СТІНА

Але є в Белфаста й темний бік, про який місцеві говорять украй неохоче. Місто поділене на дві частини величезною стіною, що розмежовує будинки католиків і протестантів.

Як же так вийшло? У далекому 1542 році на острів Ірландія вторглися сусіди англійці. Маючи організованішу й краще озброєну армію, вони дуже швидко зламали опір ірландців і зробили їхню країну своєю колонією. Почалося її масове заселення британськими підданцями з прилеглих Шотландії та Уельсу.

У 1949 році Британія надала Ірландії незалежність, окрім найрозвинутіших територій на півночі острова. Вони залишились у складі Британії під назвою Північної Ірландії. Відтоді точиться конфлікт між корінними ірландцями, які сповідують католицизм, і британцями, які є протестантами.

Найкривавішої фази конфлікт сягнув у 1970-х, коли на вулицях Белфаста й інших великих північноірландських міст почалися справжні бої зі стріляниною та вибухами. Так звана Ірландська республіканська армія (ІРА) перейшла до терористичних методів, підриваючи бомби в місцях проживання протестантів. У відповідь на це британці створили свої бойові групи, які відповідали тим самим уже в місцях скупчення католиків.

Щоб хоч якось убезпечити мирних жителів, британська влада почала будувати стіни, що відокремлюють католиків від протестантів. Невдовзі цілі райони було обнесено величезними мурами та запроваджено особливий пропускний режим. Багато будинків, які прилягали до стіни, додатково захистили зварними каркасами із сіткою, щоб не могли зашкодити перекинуті через огорожу бомби.

У 1998 році конфлікт завершився підписанням Белфастської угоди, за якою Північній Ірландії як автономії надано ширші права. Усі збройні формування з обох боків склали зброю. Настав мир.

Однак стін вирішили про всяк випадок не прибирати. Сьогодні в Белфасті залишається ще десь 20 кілометрів таких мурів. Правда, британські війська спеціального призначення воріт більше не охороняють і периметру не патрулюють. Ворота між кварталами тепер зачиняють тільки на ніч.

Північна Ірландія — це сувора краса скель і моря, добродушність жителів і позитивна пристрасть до алкоголю як національна традиція. Ще сюди повернуся!



Докладніше про ПІВНІЧНУ ІРЛАНДІЮ та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: ПАПУА НОВАЯ ГВИНЕЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

САЙПАН

Тихоокеанський острів Сайпан примостився в південній частині архіпелагу Маріанських островів. Його геополітичний статус — вільна асоціація зі Сполученими Штатами. Тобто це територія США, жителі острова є громадянами США, усією зовнішньою політикою й обороною відає федеральний уряд у Вашингтоні. Місцеві ж органи самоврядування можуть вибирати власну податкову та еміграційну політику.

ЯПОНЦІ

Більшість туристів на Сайпані — з Японії. Летіти їм недалеко, візи для них скасували. Крім того, мешканців Країни сонця, що сходить, приваблює історія, адже до 1944 року Сайпан був японським островом.

Дуже цікаво спостерігати за японськими туристами. Старші зазвичай пересуваються по острову групами по 40–50 осіб на величезних автобусах і скрізь роблять групові фото. Автобус зупиняється поруч із якимось гарним краєвидом або пам’ятником. Гід довго вишиковує всіх у шеренгу, іноді навіть ставить лави для другого ряду, які спеціально возять із собою в автобусі. Потім роблять фото всієї групи, причому найчастіше через велику кількість людей практично не видно того, на тлі чого вони, власне, фотографуються. Зате японські туристи дуже привітні: коли мені знадобилася селфі-палиця, вони в чергу вишикувалися, щоб мені її позичити.

Молодші, навпаки, подорожують завжди вдвох. Дуже люблять орендувати рожеві кабріолети «Форд-Мустанг» і їздити островом, роблячи селфі на капоті машини. Є навіть спеціальні лізингові контори, у яких весь парк автомобілів — рожеві та червоні «мустанги».

ГАРАПАН

Столиця Сайпану — це крихітне містечко Гарапан. Тут кілька готелів і курортів, ресторанів і супермаркетів. Містечко маленьке й не дуже доглянуте.

Серед пам’яток столиці — сауна «Цезар». Напевно, єдина сауна в Океанії. Я спочатку не повірив своїм очам — кому потрібна лазня на тропічному острові з постійною спекою під 30 градусів?

Але це справді сауна, і вона має незрозумілу популярність у місцевих жителів. У межах міста знайдете кілька невеликих затишних пляжів.

У столиці є цілий район закинутих будівель і фабрик. Я дуже здивувався, побачивши таке запустіння. Ніби ж США, не Африка якась там. Навіть підійшов до літнього китайця, який охороняв вхід до однієї з будівель, і запитав, що сталося з усім цим виробництвом.

Він важко зітхнув, запросив мене до себе в комірчину, заварив зеленого чаю та розповів історію своєї молодості.

Раніше Сайпан був одним із найбільших виробників текстилю в США. Свого часу тутешня влада вирішила залучити на острів іноземні інвестиції. Учинили просто — дозволили завозити іноземну робочу силу, знизили удвічі податки й утричі — мінімально допустиму зарплату.

Протягом року на острові відкрилися десятки текстильних фабрик, власники яких завозили китайських робітників, які за копійки працювали в три зміни. За істотно нижчої собівартості продукцію Сайпану вважали виробленою в США й не обкладали жодними ввізними митами та квотами.

Буквально за кілька років малесенький Сайпан завалив ринок США дешевим одягом і тканиною. Надходження до бюджету острова вперше перекрили дотації від уряду США. Відкривалися банки, готелі, ресторани, будувалися дороги.

На жаль, щастя тривало недовго. Текстильні магнати із США підняли шум щодо соціальної справедливості та обмеження прав трудящих і домоглися через місцевий парламент підвищення мінімальної платні до рівня материкових США. Отоді все й зруйнувалося. Виробляти текстиль на Сайпані стало невигідно. Протягом року абсолютно всі фабрики закрилися, а китайські робітники виїхали додому. Сайпан знову став жити на дотації з американського бюджету. Лише покинуті корпуси фабрик нагадують про ті часи.

Старий китаєць сказав, що кожний робітник на фабриці годував тоді мінімум десять родичів у Китаї. Коли підприємства закрили, багато китайських родин залишилося без засобів до існування. Йому пощастило, він одружився з місцевою чаморркою й залишився на острові. Тепер сторожує фабрику, на якій колись працював.

ЧАМОРРО ТА КАРОЛІНИ

Значну частину населення острова становлять його корінні жителі — чаморро та кароліни. Чаморро прийшли на Сайпан з Гуаму, а кароліни, відповідно, — з Каролінських островів. Я особисто познайомився з хлопцями чаморро, які виявилися дуже дружніми й балакучими. У величезному сараї на березі океану вони будували традиційні довбані човни.

Мені навіть довірили трохи подовбати. Дали в руки долото, молоток і сокирку. За пів години я змок: дерево дуже тверде, і за пів години роботи я видовбав буквально кілька міліметрів, не більше. На кожний такий човен, зроблений із цільного стовбура дерева, іде приблизно пів року роботи трьох людей.

Ми із чаморро сіли на колоду, відкрили пиво й вирішили відпочити. Розговорилися. Я запитав у хлопців, яка в них основна робота. Адже був упевнений, що виготовляти човни — це просто хобі. Виявилося, щодня довбати стовбур дерева — і є їхня робота. Вони роблять човни й отримують за це платню від держави. Суденця потім установлюють на постаменти або просто ставлять на видному місці: ніхто на них уже давно не плаває. Але в такий спосіб держава підтримує місцеву культуру, не дає померти народним промислам і традиціям. А головне — корінне населення при справі, не пиячить і не впадає в кримінал.

БИТВА ЗА САЙПАН

Друга світова війна та протистояння американських і японських військ — основна тема туристичних відвідувань Сайпану. Раніше це був японський острів, тут стояв 30-тисячний гарнізон. У червні 1944 року до Сайпану підійшов величезний американський флот, який два дні обстрілював острів з усіх гармат і практично зрівняв його із землею. Після цього на берег висадився 70-тисячний десант, і почалася битва за Сайпан.

Артефакти тих боїв розкидані по всьому острову, залишки японських дотів і дзотів іноді трапляються прямо в центрі міста. Але найцікавіші та найупізнаваніші артефакти — це напівзатоплені танки «Шерман». Коли в 1944 році висаджувався американський десант, багато цих бойових машин, користуючись відпливом, намагалося подолати відстань від десантних барж до берега просто по дну. Там їх і підбивала японська артилерія. Там вони й залишилися стояти з 1944 року. На дні.

До деяких танків можна дістатися плавом, вони недалеко від берега. У години відпливу їх чітко видно над гладдю води. Я зробив інакше — узяв на пляжі в оренду акваскутер. За десять хвилин з вітерцем дістався найкраще збереженого танка. Над водою стирчала башта і частина корпусу, люки були відчинені, а дуло все ще спрямоване на берег. Дивна річ, як за стільки років танк не розсипався від іржі в солоній океанській воді.

Правда, сталася зі мною одна неприємність. Не так часто я катався до цього на скутерах навколо танків. Не розрахував трохи й стукнув апарат об броню. Пом’яв трохи собі борт. На березі хазяїн скутера дуже кричав — мовляв, нормальні туристи дівчат катають, а не до танків плавають.

Я розвів руками — ВІДЛУННЯ ВІЙНИ!

Зателефонували до страхової, приїхав їхній фахівець — молоденький і явно не місцевий філіппінець. Дали анкету заповнювати. У графі «причина ушкоджень» я чесно написав — ЗІТКНЕННЯ З ТАНКОМ.

Фахівець прочитав і м’яко попросив мене уточнити, за яких обставин я вдарився об борт ТАНКЕРА. Я відповів, що ні, мій скутер зіштовхнувся саме з танком, а не танкером.

— Сер, ви плутаєте, танк — це танк, а танкер — це корабель, він плаває, і з ним можна зіштовхнутися! Теоретично, звичайно! — страховик обвів поглядом обрій у пошуках потенційно винного танкера.

— Сер, це був саме ТАНК із гарматою! — наполягав я.

— Ну, який танк, сер? — сердився філіппінець.

— Який? Американський! «Шерман»! — і я показав на телефоні фото.

Запитань більше не було.

СКЕЛЯ САМОГУБЦІВ

Після запеклої оборони острова залишки японського гарнізону у важких боях було відтиснуто на саму північ, до замаскованого командного пункту. Маючи наказ імператора не відступати й не здаватися, японці билися фанатично, обв’язуючи себе гранатами й кидаючись під ворожі танки, ідучи в багнетні атаки. Американці у відповідь нещадно обстрілювали цей шматочок суходолу з усіх великокаліберних корабельних гармат.

Коли стало зрозуміло, що битву за Сайпан виграно й залишки японського гарнізону приречені, американці зупинили наступ і протягом доби по гучномовцях японською мовою пропонували захисникам острова здатися.

Залишки гарнізону вирішили масово заподіяти собі смерть. Свого часу імператор Хірохіто повідомив своїм військам, що воїни, які замість полону віддадуть перевагу смерті, будуть прирівняні в почестях до загиблих у бою. Кілька тисяч людей кинулися зі скелі з криком «тенно хенко банзай!» — «хвала імператору!».

Я стояв на скелі, яка так і називається скеля Самогубців, і дивився на океан. Було трохи не по собі, адже цей краєвид був останнім, що побачили кілька тисяч людей, які стрибали звідси на гострі камені внизу.

Після того як зі скелі кинулися всі військові, під нею зібралося кілька тисяч японського цивільного населення. Боячись американського полону та бажаючи виконати останній наказ імператора, вони рушили до океану й по одному стали падати вниз із високого стрімчака.

За оцінками істориків, не менше 3000 цивільних японців того дня заподіяли собі смерть. Зараз це найвідвідуваніше туристичне місце на Сайпані. Тисячі японців приїжджають ушанувати пам’ять своїх співвітчизників.

МАРІАНСЬКА ЗАПАДИНА

Приблизно за 200 кілометрів від Сайпану лежить славетна Маріанська западина. Власне кажучи, острів позначає початок Маріанського жолоба, максимальна глибина якого становить майже 11 кілометрів. Це найглибше місце на планеті, і там побувало лише троє людей — у чотири рази менше, ніж злітало на Місяць.

Я стояв на березі океану, дивився в бік Маріанської западини й думав, що, може, одного разу теж туди пірну. От повернуся з польоту на Місяць і пірну. Коли-небудь.



Докладніше про Сайпан  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: МАРШАЛОВЫ о-ва

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: МАЙОТТА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: РЕЮНИОН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ПОДПИСКА ПОДТВЕРЖДЕНА!

Спасибо! Ваша подписка на новости сайта www.Konstantin.Travel подтверждена!

БЕСЕДА о ПУТЕШЕСТВИЯХ

ГИБРАЛТАР

Гибралтар это не государство и не страна.  Это Заморская Территория Великобритании. Колония другими словами. Последняя колония на территории современной Европы.

Да, Гибралтар имеет свою квази валюту приравненную к британскому фунту и достаточную степень самоуправления, но при этом не является самостоятельным государством, а находится под суверенитетом Великобритании.

Гибралтар крошечный, он занимает всего 6 квадратных километров, большую часть из которых занимает скала-заповедник. Тем не менее, здесь умудряются проживать около 30 тысяч человек.

НЕМНОГО ИСТОРИИ

Британцы отбили Гибралтар у испанцев в 1704 году, а в 1713 году узаконили свою новую колонию подписанием с ослабленной Испанией Утрехтского соглашения, которое признавало Гибралтар собственностью британской короны.

Во время Второй Мировой войны Гитлер склонял диктатора Испании Франко захватить Гибралтар, но тот отказался, не захотев вступать во Вторую Мировую Войну.

В 1967 году в Гибралтаре был проведен референдум о присоединении к Испании, но большинство жителей Гибралтара проголосовали за то, чтобы остаться в составе Великобритании. В ответ на это диктатор Франко перекрыл границу с Гибралтаром и объявил о полной блокаде британской колонии. Был прекращена телефонная связь, заблокированы любые морские перевозки, так же испанским гражданам было запрещено работать на территории Гибралтара. Все припасы, вода, еда и товары доставлялись на Гибралтар из Великобритании по воздуху. Блокада была снята только после смерти Франко в 1975 году.

КАК ПОПАСТЬ В ГИБРАЛТАР

Гибралтар – полуостров соединенный с материком узким перешейком. Сюда можно либо прилететь из Британии на самолете, либо заехать с территории Испании на машине, либо пройти границу пешком. Ближайший крупный международный аэропорт находится в Малаге, от которой примерно два часа езды на машине до портового города Альгесирас, рядом с которым и располагается знаменитая Скала и Гибралтар.

Скалу Вы увидите еще издалека, и она будет служить Вам самым надежным ориентиром. Машину лучше парковать перед границей, на территории Испании. В Гибралтаре с парковкой реальные проблемы.

Гражданам Украины нужна будет  Британская виза. Насчет всяких историй в интернете, что можно прошмыгнуть мимо паспортного контроля, смею Вас уверить, что в последнее время контроль усилился и ужесточился. Документы проверяют у всех, кто не может показать идентификационную карточку гражданина страны-члена ЕС.

После прохождения паспортного контроля Вы по авеню Черчилле входите на территорию Гибралтара. Вся фишка в том, что авеню проложено прямо по взлетно-посадочной полосе местного аэропорта. На время взлета и посадки дорога перекрывается и люди ожидают, пока единственный путь в Гибралтар опять будет свободен.

Гибралтар очень ограничен по территории. Весь город построен вокруг Скалы, на которой строить что-либо запрещено – заповедник.

ЕВРОПА ПОИНТ

Осмотр Гибралтара я начал с мыса Европа Поинт, которую иногда ошибочно называют самой южной точной Европы. На самом деле самая южная точка находится в городе Тариф. В любом случае, Европа Поинт самая южная точка Гибралтара.

Здесь стоит очень симпатичный маяк 19 века. Люблю я маяки, особенно когда они в хорошем состоянии.

Отсюда же открывается вид на Гибралтарский пролив и в ясную погоду можно четко разглядеть берег Африки, который находится всего в 20 километрах.

Именно на Африканский берег нацелена установленная здесь еще в 19 веке 100 тонная пушка. Вторая такая пушка сохранилась только на Мальте.

Возле пушки установлен мемориал польскому генералу Сикорскому, который во время Второй Мировой войны возглавлял польское правительство в изгнании и погиб в 1943 году следствии авиакатастрофы, когда его самолёт B-24 Liberator рухнул в море сразу же после взлёта из Гибралтара.

Вообще этот мыс прямо таки сосредоточение разных достопримечательностей – тут и пушка, и мемориал, и маяк. До кучи здесь еще и самая большая мечеть стоит – подарок короля Саудовской Аравии.

После мыса Европа я отправился на Скалу.

СКАЛА

Собственно большую часть Гибралтара занимает именно Скала, а все постройки и поселение ютятся в ее предножье. Вся Скала объявлена заповедником и строить на ней ничего нельзя. Ширина Скалы почти полтора километра, а высота 426 метра. С востока и севера скала неприступна, и только с западного, более пологого склона, можно осуществить подъем.

Подняться на скалу можно на фуникулере, пешком, на машине или специальных микроавтобусах. Я выбрал машину, просто взял таксиста на несколько часов.

ПЕЩЕРА СВЯТОГО МИХАИЛА

Пещера Св. Михаила это одно из самых ярких мест на Гибралтаре. Обычно как мы представляем себе пещеру – долгий спуск вниз под землю, но тут все не так, пещера находится внутри скалы, на уровне 300 метров над уровнем море. Вы идете по дороге оглядывая море и синий горизонт с высоты облаков, несколько шагов в темноту и Вы сразу оказываетесь в царстве сталагмитов и сталактитов –очень резкий контраст.

Во времена Второй Мировой в пещере был военный госпиталь, а сейчас центральный зал Пещеры используется как Концертный зал. Здесь установлены ряды сидений на 400 человек. Говорят тут великолепная акустика.

ОБЕЗЬЯНЫ

Бесхвостые обезьяны маготы это самая известная, после Скалы, достопримечательность Гибралтара. Собственно это единственная колония обезьян на территории Европы. Маготов на Гибралтар завезли мавры более 1000 лет назад. Хотя есть легенда, что под проливом между Гибралтаром и Африкой есть тоннель, длинной 24 км, который выходит в пещеру св. Михаила. Вот по этому тоннелю маготы якобы и попали на Скалу.

Кроме легенды о тоннеле для обезьян, существует предание, что пока эти обезьяны живут на Скале, до тех пор англичане будут владеть Гибралтаром. Потому маготов тщательно оберегают, лечат и кормят.

Впрочем, такая чрезмерная забота сыграла над этими обезьянами злую шутку. Они совершенно не приспособлены к самостоятельной жизни. Когда ученные попытались переселить маготов в горы на юге Испании, то обезьяны просто погибли от голода, поскольку не умели добывать пищу самостоятельно.

Обезьяны достаточно наглые, лезут к туристам, обыскивая их сумки и карманы. Частенько обезьяны с деревьев прыгают на капоты проезжающих машин. Ведь маготов даже пнуть нельзя или прогнать – Закон запрещает любое насилие над этими иждивенцами. Впрочем, местные таксисты и водители экскурсионных автобусов нашли выход – они крепят на капоты машин муляжи змей, единственных хищников на острове, которых маготы жутко боятся. Завидив змею на капоте машины – маготы разбегаются кто куда.

SKY WALK

Я очень хотел побывать на новом для Гибралтара аттракционе – площадке над Скалой с прозрачным полом. Я бывал на подобных аттракционах в США, Китае и других странах, поэтому сравнить их с Гибралтарской было достаточно интересно.

Увы, аттракцион (он называется Скай Вок) разочаровал. Высота маленькая, внизу вместо пропасти просто склона Скалы, а пол не полностью прозрачный – стекло покрыто какими-то засечками, которые не оставляют ощущения, что под ногами ничего нет.

Впрочем, виды с площадки достаточно красивые. Внизу располагается самый известный местный пляж Sandy Bay.

ОСАДНЫЙ ТУННЕЛЬ

Отжав Гибралтар у испанцев, англичане начали думать, как его защищать. Ведь крепость на скале построить достаточно тяжело, да и строительные материалы туда доставить практически невозможно. Поэтому поступили англичане достаточно разумно – пробили в самой Скале туннели с бойницами в сторону континента, превратив саму Скалу в неприступную крепость.

Все туннели прорубались вручную – где-то взрывались динамитом, но в основном кирками. Общая длина туннелей по всей Скале более 50 км.

Из бойниц открывается отличный вид на Гибралтар, в том числе и на аэропорт и границу с Испанией.

ГОРОД

Городская часть Гибралтара растянулась у подножия скалы. Место очень ограничено, поэтому все располагается плотненько друг к другу. Но на вид все вполне европейское, с явным намеком на то, что это колония Великобритании.

 

Тут и британские телефонные будки.

И аутентичные британские почтовые ящики.

И конечно же английские Пабы с пивом и «фиш энд чипс».

И куда же без знаменитых торговых марок Британии.

Главная торговая и прогулочная улица называется просто – Мэин Стрит. Архитектура здесь весьма разная – и колониальная Англия, и Средиземноморские мотив и современные стекляшки. Но все уютно, компактно и чисто.

В Гибралтаре нет НДС и цены на все товары, особенно на алкоголь и сигареты, здесь на порядок ниже, чем в Испании и других странах Евросоюза. Поэтому каждый второй магазин здесь специализируется на широчайшем выборе алкогольной продукции.

Есть в Гибралтаре и своя, уникальная марка рома – «Кровь Нельсона».

Был такой знаменитый английский адмирал Нельсон, воевал во славу короны и трагически погиб во время знаменитого Трафальгарского сражения.
После сражения начали думать, как доставить тело адмирала из Гибралтара в Лондон. Вообщем положили его в бочку и залили сверху до краев ромом, вроде как заспиртовали. Погрузили бочку на флагманский корабль и отправили в Великобританию.
Об этом, конечно же, узнали матросы, шутка ли, прославленный адмирал, да еще в бочке с ромом. Каждую ночь боцман вместе с подельниками тихонько спускались в трюм и сливал из бочки ром, который там же выпивали.
Их поймали на месте преступления. Заковали в кандалы и доставили в Лондон на суд. Суд нами ними был открытым, собралось полгорода. Обвинитель требовал повесить мерзавцев. Присяжные склонялись к тому, чтобы сгноить их на каторге. Судья уже решил, что приговор очевиден, но все же решил дать последнее слово боцману.
Боцман вышел к трибуне, положил руку на Библию, обвел суровым взором присяжных и спросил их, как им не стыдно думать так плохо о моряках флота его Величества?
Ведь они пили этот ром не для того, чтобы напиться, а исключительно потому, что верили, что вместе с кровью Нельсона к ним перейдет его мужество и отвага, которая даст им силы защищать родную Британию и Короля!
Боцман ударил себя огромным кулачищем в грудь и пустил скупую слезу по обветренному морями лицу. Вместе с ним плакали все присяжные и даже обвинитель. Судья даже снял парик в патриотическом порыве. Моряки были оправданы!
Может это и легенда, но с тех пор на Гибралтаре самая популярная марка рома так и называется «Кровь Нельсона».

Подробней о самых опасных и экзотических странах можно прочесть в моей новой книге «ДВА МИЛЛИОНА КИЛОМЕТРОВ ДО МЕЧТЫ».  Более 300 авторских фотографий и 468 страниц полных приключений и юмора.  Книгу можно заказать здесь: www.aroundworld.com.ua


© Константин Симоненко, 2021

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel

Захищено: С Е У Т А (Испания)

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: НОВАЯ ЗЕЛАНДИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ГВИНЕЯ БИСАУ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

МЫС КАНАВЕРАЛ (США)

Всего в трех часах езды от Майами находится главный действующий космодром США. Отсюда запускались знаменитые Аполлоны на Луну, отсюда летали Шатлы, отсюда стартовали Вояджеры, которые первыми вышли за пределы Солнечной Системы, отсюда сейчас стартуют корабли Илона Маска. Кроме действующего космодрома тут есть огромный музейно-выставочный комплекс, который открыт для туристов.

Конечно же самое интересное, по крайней мере для меня, это настоящий Спейс Шатл АТЛАНТИС. Помню, как еще школьником, я наблюдал старты Шатлов по телевизору, как огромные разгонный блоки выводили эти космические многоразовые корабли на орбиту, как их манипуляторы монтировали знаменитый телескоп Хабл.

Атлантис поражает, ведь это не макет, это реальный космический корабль, который 33 раза побывал в космосе. Он доставлял космонавтов и грузы на Международную космическую станцию. В 2011 году он был выведен из эксплуатации и занял свое почетное место в этом музее.

Здесь даже есть полная имитация кабины Шатла, сидя в которой каждый может почувствовать себя настоящим покорителем космоса.

Очень произвел впечатление аттракцион «Запуск Шаттла». Посетителей заводят в специальную капсулу, рассаживают по креслам и дальше запускается имитация – перегрузка и вибрация при взлете, воссозданы даже ощущения при наступления невесомости. Говорят, что при конструировании этого аттракциона были опрошены реальные космонавты, чтобы точнее воссоздать ощущения старта и выхода на орбиту. Конечно, это чисто туристический аттракцион, но все равно интересно.

Кроме Шатла здесь есть еще огромное количество экспонатов – лунный ровер, посадочные капсулы Аполлонов, все виды ракет и скафандров. Экспозиция музей просто огромная. На открытом воздухе стоят 8 ракет разных модификаций в полную величину, наглядно демонстрирующих развитие космических программ США.

В Лунном центре можно подержать в руках кусочек лунной грунта и даже постоять в посадочном модуле миссии Аполлон. Все настоящее. Конечно этот модуль не был на Луне, но на нем реальные космонавты, в свое время, отрабатывали прилунение и он практически идентичен настоящим.

Меня поразил макет крошечной капсулы “Меркурия”. Я туда еле поместился, как там сутки выдерживали космонавты – для меня загадка. Кстати, за отделительную плату здесь можно пообедать с настоящими космонавтами в отставке и расспросить их о всех деталях и подробностях полетов в космос.

Можно снизу поразглядывать первую супер-тяжелую  ракету Сатурн-5 в натуральную величину, на аналогичной ракете Нил Армстронг и Эдвин Олдрин 20 июля 1969 года совершили первый полет на Луну в рамках миссии «Апполон-11».

Есть отдельный павильон под названием “Герои освоения космоса”, где детально рассказывается вся американская космическая программа от самого начала  и до наших дней.

Очень интересно посмотреть на Пульт Управления космическими программами, причем все оборудование реальное, когда-то списанное, демонтированное и установленное заново на мысе Канаверал. Здесь в точности воссоздали обстановку, какой она была десятки лет назад в Центре НАСА в Хьюстоне. Гаснет свет и на огромных экранах начинается демонстрация фильма о запуске ракеты. В этот момент оживают все приборы, слышны переговоры по радио. Идет имитация работы Пульта Управления во время первого запуска «Сатурна» с астронавтами на борту. Наконец, настает кульминационный момент – заканчивается отсчет, из сопел вырывается бушующее пламя, грохот оглушает, дрожат стены и пол. После шоу остается ощущение, что действительно побывал при запуске.

Кроме осмотра экспонатов можно совершить объезд территории космодрома на автобусе, который проедет возле всех самых интересных сооружений действующего космодрома. Первым делом автобус направится к действующему Сборочному цеху ракет — на момент постройки это было самое большое здание в мире, настолько огромное, что внутри здания иногда появляются облака.

Меня поразил знаменитый гусеничный транспортёр, который изначально построили для перевозки собранной ракеты Сатурн-5, но затем на нем возили и Шатлы и скорее всего будут использовать и для будущих ракет НАСА. Транспортер весит 2400 тонн. На момент постройки он был самым большим транспортным средством в мире.

Ну и главное – знаменитая действующая стартовая площадка LC-39A, с неё были запущены все лунные экспедиции и совершено большинство запусков шатлов. Именно отсюда Армстронг улетел, чтобы стать первым человеком ступившим на поверхность Луны. Сейчас площадку отдали в аренду SpaceX, именно отсюда они запускают свои Falcon и Falcon Heavy.

Вообщем, будете в Майами – не пожалейте 3 часа на дорогу – съездите сюда, оно того стоит.

© Константин Симоненко, 2018-2019

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel

 

ШАОЛИНЬ

Ну кто-же в детстве не мечтал побывать в Шаолине, знаменитом китайском храме боевых искусств? Я мечтал, как и миллион советских мальчишек.

Когда я начал путешествовать по миру, то решил, что и эту мечту детства нужно обязательно осуществить. Путь в Храм не близкий, почти 900 километров от Пекина, но на скоростном поезде это всего 3 часа. Впрочем, скоростной поезд был мои самым ярким впечатлением о поездке, все остальное – сплошное разочарование.

Давайте вспомним историю Шаолиня. Основоположником Шаолиня считается индийский монах Бодхидхарма. Он пришел в эти места в VI веке, девять лет медитировал в пещере над нынешним монастырем, а в перерывах между медитациями создал комплекс упражнений, которые сегодня называют шаолиньским кунг-фу. Вообщем Шаолинь был на то время одним из сотен китайских храмов, в котором монахи изучали свои собственные стили.

Казалось бы исторический памятник 9 века! А вот и нет. В 1928 году Шаолиньский монастырь полностью сгорел во время пожара. Потом началась «культурная революция» и монастырь практически прекратил свое существование.

И лежать бы Шаолиню до сих пор в руинах, если бы в 1982 году на экраны не вышел фильм «Храм Шаолиня». Главную роль в фильме сыграл Джет Ли, который после этого стал легендой Китая. Успех боевика по всему миру был просто колоссальный! Десятки тысяч видео кассет с фильмом попали даже в закрытый СССР, заставив всех мальчишек поголовно делать из садовых шлангов нунчаки и “тренировать” перед зеркалом каты из фильма.

Позже вышли многочисленные продолжения – «Малыши из Шаолиня», «Боевые искусства Шаолиня» и т.д. Почуяв коммерческую выгоду местные власти выделили огромные средства на восстановление храма и превращение его в новый туристический аттракцион.

Китайцы народ сообразительный и быстрый. Была срочно создана компания «Монастырь Шаолинь» и зарегистрирована торговая марка «Шаолинь». Если Вы решите выпустить товар, книгу или фильм со словом «Шаолинь», то Вам нужно будет за это заплатить, причем именно компании «Монастырь Шаолинь».  Говорят, что у монастыря одни из самых сильных в мире юристов в области защиты товарных знаков.

Впрочем, давайте прогуляемся по Шаолиню. Честно говоря – обыкновенный китайский храм, коих в Поднебесной если не тысячи, то сотни. Ничем не примечательный. Вообще ничем. Храм и храм. Абсолютно все постройки это новодел 20-25 летней давности в лучше случае.

Толпы туристов. Все дорого. Главное разочарование это сувениры. Я предполагал, что в Шаолине будут какие-то особенные сувениры, ну там нунчаки из тисового дерева или что-то типа этого. Нет, обыкновенная китайская хрень, почти такая же как в Пекине или Шанхае.

Последняя надежда была на ежедневное представление монахов. Хоть я видел множество показательных выступлений боевых искусств, но от этого выступления я ждал чего-то особенного – ведь это же Шаолинь! Понятно, что я не ожидал увидеть летающих монахов из фильмов, но чего-то необычного все же хотелось. Ничего подобного, 30 минутная муть, 10 минут из которых монахи заставляли туристов-зевак повторять каты. Все. Разочарование было таким же всеобъемлющим как и моя детская мечта побывать в Шаолине.

А как же монахи, спросите Вы? Монахи ежедневно тренирующие тело и дух с рассвета до заката! Да, монахов я тоже видел, кто торгует магнитами, кто фирменным медом «Монастырский особый», а кто колокольчиками из тыквы.

Правда недалеко от Монастыря Шаолинь есть  несколько действительно  настоящих школ кунг-фу, куда может приехать любой желающий и пройти реальное обучение. Но все эти школы частные и непосредственно к храму Шаолиня они никакого отношения не имеют, хотя и платят ему четверть всех доходов за право размещать свои школы рядом с монастырем.


© Константин Симоненко, 2018-2019

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel


Захищено: СОМАЛИЛЕНД

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ЧЕРНОБЫЛЬСКАЯ АТОМНАЯ СТАНЦИЯ

Когда в 1986 году рванул четвертый энергоблок ЧАЭС – я жил в Одессе и хорошо помню, что в то лето местных ребятишек в пионер-лагеря не брали. Все санатории и пионерлагеря были забиты детьми из Киева и области. Пока шла консервация взорвавшегося энергоблока детей постарались эвакуировать подальше от ЧАЭС. 

Еще помню как 1 мая, всего через пару дней после Аварии, всех в принудительном порядке выгоняли на первомайскую демонстрацию. Народ не хотел идти на улицу и терапевты тогда собрали рекордный урожай конфет и духов за липовые справки о болезни. Вообще советские СМИ сообщили об аварии только на 3 день, а реальные масштабы катастрофы стали известны спустя месяцы. 

Сейчас вокруг ЧАЭС 30 километровая Зона Отчуждения. В целом радиация за пределами 10 километровой зоны в пределах нормы. Но остались некоторые точечные участки, которые не были обеззаражены, туда туристов естественно не водят. Обязательное условие для туристов –  брюки и куртки с длинным рукавом. Курить в пределах 10 километровой зоны запрещено. 

Периметр Зоны и въезды охраняются. С 2018 года граждан России и Республики Беларусь в Чернобыльскую Зону не пускают, только по специальному разрешению, которое надо оформлять сильно заранее. Тем не менее ЧАЭС это достаточно известный и посещаемый туристический объект. В 2017 году ЧАЭС посетило 49 750 туристов, две трети из которых иностранцы. 

Всех въезжающих в Чернобыльскую Зону встречает “последний Ленин”. Это последний его памятник оставшийся на территории подконтрольной Украине. За 4 года я уже и отвык как он выглядит.

Тут же рядом Аллея Исчезнувших Сел – стоят ряды табличек с названием сел, которые были навсегда покинуты жителями. Грустный памятник.

Дальше еще одно КПП и мы на территории покинутого города Припять. Более 30 лет в этом городе никто не живет. Иногда Припять называют последним городом СССР.

Действительно, на домах еще уцелели гербы СССР, лозунги о строительстве коммунизма, а в запасниках Дома Культуры до сих пор лежат плакаты с лицами членов Политбюро. 

Фанаты Сталкера разукрасили стены граффити на тему игры. Но даже эти рисунки не убирают гнетущую атмосферу этого места.

Просто поразительно как быстро природа отвоевывает свое у человека. Всего 30 лет, а многие дома почти скрыты деревьями и зеленью. Все медленно разрушается и увядает. 

Нет, в Припяти не страшно, но очень-очень депрессивно. Это чувствуется. Идти надо строго за проводником, чтобы не залезть в зараженные места. Впрочем их не много и их помечают специальными знаками.

По правилам туристам запрещено заходить внутрь многоэтажных зданий – многие из них могут обрушиться в любой момент. Но.. если быстро, то можно.

Стоит ЧАЭС практически на берегу реки Припять. В интернете я много читал, что в ней водятся двухголовые рыбы и трехметровые сомы. Но увы, ничего такого я не увидел. Хотя рыбы там действительно огромное количество. Такое впечатление, что это не река, а кастрюля с ухой. Радиоактивной ухой.

На обратном пути мы заехали на знаменитую радиолокационную станцию Дуга. В свое время это был сверхсекретный радар, который отслеживал пуски баллистических ракет потенциальных противников СССР. 

На выезде из Зоны абсолютно все посетители, будь то туристы или вахтовики, обязаны пройти через специальный аппарат, который улавливает радиацию. Ты становишься в аппарат обхватив его руками и если все в порядке – загорается зеленая лампочка “чисто” и откидывается турникет позволяя человеку выйти из аппарата. Проводник рассказал несколько историй, когда у туристов оказывались зараженными подошвы ботинок и тогда они ехали домой в одних носках.


© Константин Симоненко, 2018-2019

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel


Захищено: СИРИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: Ст.ВИНСЕНТ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ГРЕНАДА

Гренаду открыл Колумб во время третьего своего плавания. За ним на остров пришли испанские колонизаторы и перебили всех местных жителей – карибов. Испанцы назвали остров в честь одноименного города в Испанской Андалузии. Потом остров перешел в руки французов, а потом англичан. В 1974 году британцы подарили Гренаде независимость. Через 5 лет произошел путч и Гренада начала усиленными темпами строить социализм под руководством Мориса Бишопа.

В 1983 году была попытка мятежа и Мориса убили свои же. Начались погромы и дележ власти. Были убиты 120 человек, включая министра иностранных дел и нескольких профсоюзных и партийных деятелей. США то ли воспользовавшись ситуацией, то ли для прекращения кровопролития – ввели на остров войска. После чего на острове свернули социализм и пошли капиталистическим путем.

В сентябре 2004 на Гренаду обрушился сильнейший ураган Иван, который нанес острову огромные разрушения. Почти все постройки были уничтожены. Впрочем, к 2018 году инфраструктура острова была восстановлена.

СЕНТ ДЖОРДЖЕС

Гренада очень маленькое государство с населением всего 90 тысяч человек. Основные прелести острова это великолепная природа, горы и водопады. Столица Сент-Джорджес расположена вокруг красивой бухты на склоне потухшего вулкана.  Город расположен от берега и вверх по склону в гору, поэтому все улицы здесь очень крутые. Ходить по городу тяжело.

Все дома имеют 2-3 этажа максимум – из-за постоянной угрозы ураганов на острове запрещено строительство высотных домов. Многие дома в очень плохом состоянии. Некоторые не отремонтированы после урагана 2004 года, а многие просто брошены владельцами, которые эмигрировали в США или Британию.

В порт ежедневно заходят 1-2 круизных судна выгружая новые порции туристов. Возле пристани располагаются множество магазинов Duty Free, тут чисто и опрятно. Отсюда меньше 100 метров до Главного Базара страны, но Базар стандартный для Карибов, ничего интересного там нет.

Разве что умиляют местные полицейские – их форма точь в точь как у советских гаишников – темно синие брюки, синяя рубашка и фуражка с красным околышком. Отличается они только только стиком в  руках, чтобы бить по шее нерадивых местных.

ДОСТОПРИМЕЧАТЕЛЬНОСТИ

Главная достопримечательность столицы это ФОРТ ФРЕДЕРИК, который находится на самой высокой точке острова, возвышаясь над столицей. По-хорошему Форт это просто стены и развалины внутри. Стоит пара старых пушек, полицейский участок и мужик который играет на барабане для туристов. Вид отсюда конечно замечательный, для этого сюда все и лезут. Есть еще ФОРТ ДЖОРДЖ, но он еще в худшем состоянии и дорога туда труднее. Правда в Форте есть одно отремонтированное здание, в котором находится мастерская по пошиву одежды. Чего ж помещению пропадать то?

Еще стоит зайти в МУЗЕЙ ШОКОЛАДА. Только это не музей, это магазин который назвали музеем. Тем не менее шоколад тут отменный и любых сортов. Есть 100% какао, есть с молоком, с миндалем, с цитрусовыми. Все местного производства. Есть некая аппликация на стене, которая рассказывает как делают шоколад, наверное для того, чтобы оправдать название Музей.

Большое впечатление произвел УНИВЕРСИТЕТ ГРЕНАДЫ. Очень современный, с новыми учебными корпусами, удобными кампусами. Выглядит как настоящее учебное заведение где ни будь в Калифорнии или Вирджинии. Собственно владельцы университета американцы.

Самое красивое место в столице это НАБЕРЕЖНАЯ и особенно гавань, где стоят мелкие яхты и всякие лодки, а по фронту пестрые колониальные здания.

ПРИРОДНЫЕ КРАСОТЫ

Остальные достопримечательности находятся за пределами столицы и в основном это водопады и пляжи. ANANNDALE FALLS ближайший к столице, хотя и не самый лучший. Есть еще ВОДОПАД СЕМЬ СЕСТЕР который представляет из себя каскад из двух водопадов и в одном из которых можно искупаться. Вообще водопадов на острове штук 20 разной доступности. Пляжи.. да пляжи, как пляжи, это же Карибы!

ВЫВОД: Обыкновенный карибский остров с необыкновенно вкусным шоколадом.


© Константин Симоненко, 2018-2019

Вся авторские права на эту статью, текст, фотографии и видеоматериалы принадлежат Константину Симоненко.  Любое использование либо копирование материалов этой статьи или ее части, а также фотографий или видеоматериалов  допускается лишь с разрешения правообладателя и только со ссылкой на источник: www.Konstantin.Travel


СОЛОМОНОВІ острови

Соломонові острови — колишня британська колонія, яка 1978 року здобула незалежність. У 2000-му в країні відбувся переворот, і місцеві племена почали кланову війну за владу. Країну охопила надзвичайно жорстока кримінальна війна між кланами. Усіх іноземців звідси евакуювали. У Соломонових островів були всі шанси стати другим Сомалі, але 2003-го в ситуацію втрутилась Австралія.

Австралія, Нова Зеландія та Фіджі ввели на архіпелаг свої війська. Завдяки технічній перевазі буквально за лічені місяці кримінальні угруповання знищили, опір придушили, відновили законність і лад. Аж до 2013 року збройні сили Австралії залишалися в країні, з нуля створюючи та тренуючи місцеву поліцію й армію. Тепер на Соломонових островах порівняно безпечно.

БЛОНДИНИ

Перше, що впадає в око на Соломонових островах, — це чорношкірі блондини. Ви не помилилися. Я сам був ошелешений, уперше побачивши на вулиці місцевого жителя з по-справжньому темною шкірою, але зі світлим кучерявим волоссям. Навіть подумав, що це мода в них така на мелірування. Потім зустрів ще одного «модного» і ще одного. Особливо це добре помітно в дітей — русяві кучерики в кожного другого.

Виявилося, що це така місцева особливість — унікальна мутація гена, відповідального за пігментацію. Причому в одній родині половина дітей можуть бути русяві, а половина — зі звичайними чорними щітками, як пощастить.

Збоку вигляд, звичайно, дивний. Шкіра чорна, риси обличчя як в африканця, а на голові світлі кучерики. Місцеві страшенно пишаються своїм волоссям — як вважають, у житті русявим щастить більше.

СЕЛА

Перше враження від Соломонових островів — я все це вже десь бачив! Чорношкірі, навколо сміття, руїна, безробіття… Та це ж Африка! Такий самий менталітет у людей, таке саме навколишнє середовище й навіть спосіб ведення господарства. Утім, тут набагато безпечніше, ніж в Африці.

Мені завжди цікавіше подивитися, як живуть люди, ніж оглядати чергові меморіали та музеї в столиці. Тому я вирушив до сіл за 30–50 кілометрів від міста.

Села великі — зазвичай осіб на 300–400. Дуже нагадують африканські, але, звісно, багатші. Є електрика, навіть супутникові тарілки. А ось побут — чиста Африка. Усі кухні — звичайні навіси, у яких стоять дров’яні пічки із залізних діжок.

Каналізації та водогону немає. Воду підвозять водовозки та переливають у величезний бак — один на все село. Потім із нього беруть кому скільки треба. Каналізація — ясна річ, у найближчому гайку.

Основна їжа — рис із кокосовою стружкою, касава та куряче м’ясо. До свят обов’язково забивають свиню. До речі, у кожному селі є окремо винесені загони для свинок, підняті над землею. У будинках тварин не тримають.

Заради експерименту я вирішив спробувати на собі всі тяго́ти місцевого побуту й попросив навчити мене готувати пиріг із кокоса. Місцеві знизали плечима — без проблем, кажуть. Дали мені в руки спеціальні ремені з петлями, завдяки яким можна видиратися на високі пальми. Показали, як ними користуватися, — виявилося, не так уже й складно, навіть із моєю вагою. Два ремені — один для ніг із петлями, а другий руками закидаєш вище по стовбуру, підтягуючи після цього ноги.

Піднявся я на верхівку пальми, відкрутив кілька кокосів і кинув униз. Місцеві знизу показують, мовляв, молодець турист, спускайся!

Тоді почалися проблеми. На землі мені показали, лише як за допомогою ременів підніматися, а от спуск ми якось пропустили. Стирчу я на самій верхівці, тримаюся за ремені, а як спуститися, не знаю. Місцеві знизу щось кричать, але я не чую, висота метрів десять, не менше. Верхівка пальми від вітру розгойдується потихеньку. Страшно. І експериментувати, щоб зрозуміти, як спускатися, не хочеться. Гепнуся — кісток не зберу.

Але вихід знайшли — місцеві на сусідню пальму піднялися й там показали, що з ременями робити, щоб спуститися. Висновок із цього всього я зробив: завжди дочитуй інструкцію до кінця!

На землі в мене поцікавилися, чи хочу я продовжувати експеримент. Звичайно! Дали мені кокос і короткий ломик із широким гострим кінцем. Кострубатою англійською сказали, що треба кокос відкрити. Це зараз я знаю, як ці горіхи чистять і відкривають, а тоді я був ще зелений, як отой самий горіх. Покрутив я в руках кокос, поклав на землю і як гепну по ньому ломиком з усією пролетарською ненавистю.

Місцеві за голову схопилися, горіх і ломик забрали. «Усе, — кажуть, — сиди, туристе, на колодці, дивись і не заважай!». Виявилося, ломик треба було одним кінцем надійно встромити в землю, а об другий загострений край чистити кокос від зеленої шкірки. Пекти кокосову стружку в грубці з розрізаної навпіл залізної діжки я розсудливо відмовився.

Хоч як дивно, але навіть у такому бідному селі майже в кожній родині є машина — іржава, 20–30-річна, японська. Їх купують за копійки в японців, яким легше привезти свій мотлох на Соломонові острови, ніж утилізувати в себе на батьківщині.

Через кілька років експлуатації машина, звичайно ж, помирає, і її просто кидають. Лагодити дорожче. Тому в кожному селі є власне автозвалище.

ХОНІАРА

Столиця Хоніара — невеличке місто із 60-тисячним населенням. Життя тут зосереджене на довжелезній вулиці, що пролягає вздовж узбережжя.

На ній пристойні магазини, офіси, готелі та ресторани. Якихось надцікавих пам’яток у Хоніарі немає, але кілька годин можна походити.

Спершу я подався на міський ринок — походити серед люду, подивитися, що їдять, про що говорять.

На базарі атмосфера дружня, місцеві без запитань погоджуються фотографуватися й навіть безкоштовно дають куштувати товар. Водночас зовсім не торгуються. Усі ціни написані й практично фіксовані.

Застав на базарі цікаву сценку. Директор ринку в камуфляжних штанях у мегафон кричав торговцям, що адміністрації набридло щотижня викликати спеціальних мийників, щоб ті відтирали асфальт від червоних плювків бетелю.

Бетель — це рослина, листя якої використовують як досить поширений в Океанії тонізувальний засіб. Листя змішують із вапном і тютюном, після чого засовують за щоку. Слина разом із домішками розчиняє бетель, і настає різкий приплив сил та легке сп’яніння.

У процесі слина забарвлюється в яскраво-червоне, і від спльовування на асфальті залишаються великі бордові плями.

Як справжній дослідник, я теж вирішив скуштувати бетель. Підійшов до продавця, який розклав на прилавку цілу купку листя, і запитав вартість. Коли він відкрив рота, я жахнувся. Усі зуби чорно-червоні, ясна запалені. Саме це стається від постійного жування бетелю, і вигляд торгівця враз відбив бажання мати з рослиною справу.

Зайшов я до Національного музею — не дуже великого, але досить цікавого. Єдине, що збентежило, — на подвір’ї стоять дві дерев’яні копії статуй з острова Пасхи. Австралійські туристи із задоволенням фотографувалися на їхньому тлі — мовляв, народна творчість Океанії. Я підійшов до гіда, кажу, що це ж із Пасхи статуї. Той тільки відмахнувся: мовляв, острів Пасхи — Океанія, ми — Океанія, яка різниця? Прикро мені стало, що я десять років на острів Пасхи мрію потрапити, а вони тут мою мрію девальвують.

Неподалік є ремісничий ринок. Сувеніри на Соломонових островах — серед найкращих в Океанії. Тут і вибір величезний, і якість чудова, а головне — приваблює ставлення умільців до туристів і свого товару. Крім тарілок, я люблю привозити з поїздок якусь автентичну мисливську зброю. У Кенії виміняв у масаїв справжній спис, із яким вони на левів ходять. Пігмеї мені свої маленькі лук і стріли подарували. У Суринамі купив мисливську духову рушницю. На Соломонових островах підшукав собі дуже симпатичний кийок із місцевого твердого дерева. Хороший кийок, ребристий, із цілого шматка дерева зроблений, з перемотаним копрою руків’ям. Краса, а не кийок.

Дідусь-продавець помітив мій інтерес і давай кийок нахвалювати — мовляв, такими його предки всю Океанію в страху тримали. Намагаючись збити ціну, я сказав, що не треба мені тут заливати, це ж просто сувенір. Обурення дідуся було непідробним. Він вихопив у мене кийок і з усього маху луснув ним по табуретці, на якій до цього сидів. Табуретку розтрощено. Ще раз махнув — і геп по табуретці сусіда по прилавку. Табуретці кінець. Сусід у шоці. Я в шоці.

Купив кийок відразу й не торгуючись. Не те щоб я уявив, що наступним замахом він лусне мене по голові, зовсім ні. Просто відразу видно, що товар якісний.

БИТВА за ГУАДАЛКАНАЛ

Не знаю чому, але по всьому узбережжю розкидані кістяки покинутих іржавих суден. Навіть у самому центрі, у районі центрального ринку прямо біля причальної стінки стоїть напівзатонулий іржавий суховантаж.

Окрім того, в околицях на дні лежить величезна кількість потоплених під час війни американських і японських кораблів. Тут це ціла окрема туристична індустрія — занурення на потоплені судна.

Під час Другої світової війни на Соломонових островах розігралася найкривавіша битва на Тихому океані, яку називають битвою за Гаудалканал. Острів мав стратегічне значення, бо давав змогу контролювати лінії постачання між Австралією та США. Спочатку його захопили японці й почали будувати авіабази, щоб перехоплювати австралійські конвої. Американці цього стерпіти не могли й вибили їх з острова, поки вони не дуже закріпилися. Наступні два роки японці безуспішно намагалися повернути собі Гаудалканал, штурмуючи його з повітря та океану.

У битві за Гаудалканал брав участь лейтенант Джон Кеннеді, який згодом став президентом США. Джон командував торпедним катером і потопив кілька японських кораблів. В одному з нічних рейдів японський есмінець протаранив судно майбутнього президента, розітнувши його навпіл. П’ять годин команда плавом діставалася до найближчого берега. Там вояки ховалися, поки їх виявили місцеві. Кеннеді на кокосовій шкарлупі видряпав координати острова й передав їх місцевим, які пропливли на каное майже 60 кілометрів до найближчої американської бази й передали послання.

Через тиждень команду лейтенанта врятував новозеландський катер. Уже ставши президентом, Кеннеді зберігав той шматок кокоса на стіні кабінету в Білому домі.



Докладніше про інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: БУРКИНА ФАСО

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: Сент ЛЮЧИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: БАРБАДОС

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ДОМИНИКА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: Ц. А. Р.

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ЮЖ. СУДАН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: СУРИНАМ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: УКРАИНА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ГАЙАНА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ТРИНИДАД и ТОБАГО

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

НАУРУ

Науру — це кораловий острів розміром 21 квадратний кілометр і лише 10 тисячами населення. Ви не повірите, але ще 30 років тому Науру входила до найбагатших держав світу! Зараз це офіційно найменш відвідувана туристами країна планети.

Уявіть — прямо на шляху міграції птахів стирчить із води крихітний острівець. Багато днів пернаті невтомно махають крильми, ловлять повітряні потоки, сплять на льоту, і раптом серед безкрайніх океанських просторів випливає шматочок суходолу. Бідні втомлені птахи радо пікірують на острів, щоб відпочити, поїсти та набратися сил. Птахи їдять і випорожняються. Випорожняються і їдять. І так мільйони років. Зрештою послід перетворився на фосфоритні породи.

У ХХ столітті виявилося, що птахи зробили острів багатим: із фосфоритів почали робити дуже дороге органічне добриво. Почався шалений видобуток фосфатів. Гроші потекли річкою. В океані поставили величезні поворотні подавачі, які просто з кар’єрів перевалювали фосфати на суховантажі. Наурці купували елітну нерухомість в Австралії та Новій Зеландії, на острові відкрилися ювелірні бутики й ресторани.

Не можна сказати, що наурці зовсім не думали, що рано чи пізно фосфати закінчаться. Думали. Створили спеціальний державний фонд, який почав інвестувати в різні компанії та цінні папери. До 1990 року фосфати закінчились, і з’ясувалося, що фонд вкладав не в ті компанії, не в ті акції й узагалі гроші просто знаурили. Країна опинилася на межі банкрутства.

До сільського господарства острів’яни повернутися вже не могли, оскільки варварський видобуток фосфатів перетворив більшу частину їхньої батьківщини на місячний ландшафт. Але наурці — люди живучі та креативні. Вони оголосили країну офшорною зоною. Протягом 1990-х років через острів проходили гігантські грошові потоки не зовсім зрозумілого призначення. Під тиском Австралії та США у 2003-му офшор прикрили. Тоді наурці почали визнавати невизнані країни. Це в Океанії один із видів бізнесу.

Тепер основний дохід Науру — обслуговування спеціальних таборів біженців. Австралійці ловлять нелегальних мігрантів і засилають їх у табори на Науру. За це Австралія платить. Практично половина острова так чи інакше працює на табори. Хто охоронцем, хто постачає їжу, хто пере білизну, хто фарбує стіни — робота знайдеться всім. Але що приховувати, бідно живуть наурці в новому тисячолітті. І тільки іржаві корпуси колишніх фосфатних складів і крани на узбережжі свідчать про колишню велич.

ПРОЖИВАННЯ, ХАРЧУВАННЯ

Про труднощі з одержанням візи Науру я вже писав, тому почну розповідати відразу про побутові цікавинки.

Хай як смішно звучить, але жив я в супермаркеті. На острові є державний готель «Менен», який нагадав мені про готель «Колос» у Бердичеві. Мінус дві зірки, гарячої води немає, цвіль на стінах та останній ремонт на Олімпіаду–80. Я знайшов альтернативний варіант — місцеві хлопці прибудували кілька кімнат безпосередньо до найбільшого на острові супермаркету. Засинав і прокидався я під лайку вантажників, які о сьомій ранку починали тягати чергові ящики консервів. Зате був чистий номер, гаряча вода й навіть інтернет.

Жити в супермаркеті навіть зручно. Уранці прокинувся — і прямо в капцях спустився в торговельний зал купити йогурт. Касирка пригостила окропом для чаю — жити можна. До речі, стільки видів консервів я не бачив у жодному магазині. Власне, в супермаркеті тільки консерви й були: двадцять видів тунця, тридцять сортів пресованої свинини, усіляка консервована кукурудза та величезна кількість різновидів локшини швидкого приготування. Із фруктів — тільки банани.

На жаль, любителям смачно поїсти тут робити нічого. Типовий обід у Науру — карі з куркою, порубаною разом з кістками, та касава, що замінює картоплю.

Оскільки всі ресторанчики зачиняються рівно о шостій вечора, то на вечерю зазвичай іде куплений заздалегідь консервований тунець і славетна шинка СПАМ.

На острові є рибний ринок, але хоч скільки разів я повз нього проїжджав — він завжди був порожнім. На жаль, тут уже давно ніхто не ловить рибу  — ліньки! Я навіть місцевих запитав, де можна тунця скуштувати. У відповідь вони абсолютно серйозно розповіли, які є найкращі консерви з тунцем в олії.

ЩО ПОДИВИТИСЯ?

Науру — єдина у світі держава без офіційної столиці. По периметру острова йде окружна дорога, і вздовж неї селяться люди. Середина острова в часи інтенсивного видобутку фосфатів перетворена на пустелю. Усю країну можна об’їхати по колу за пів години.

Безумовно, варто побачити все, що пов’язано з видобутком фосфатів. Наприклад, величезні крани для перевантаження сировини з берега на судна. Раніше в черзі до них на рейді вишиковувалися десятки суховантажів. Зараз гігантські навантажувачі стоять без роботи як мовчазні свідки колишнього багатства країни. Тут же розташований порт, теж покинутий.

Можна заїхати вглиб острова, щоб оглянути місячні пейзажі, залишені після розробляння родовищ. Варварський видобуток, коли острів просто шар за шаром зрізали, убив усю рослинність. Тут нічого не росте й навряд чи колись ростиме. Зате скрізь стоять покинуті, іржаві склади й фабрики з виробництва добрив. Подекуди фосфати ще продовжують видобувати, але рентабельність уже не та, й обсяг видобутку не дотягує навіть до 5 % від колишнього.

Там само, посередині острова, розміщено табори біженців. Але до них, звичайно, не пускають. В один я спробував зазирнути. Мене відразу зупинила охорона — австралійські військові, які у ввічливій, але категоричній формі порадили мені валити звідси якнайдалі та якнайшвидше. Один із них довго розглядав мій паспорт і кілька разів запитував, чи не журналіст я. Не міг він повірити, що турист з України заїхав так далеко від дому.

Якщо проїхати ще трохи, можна піднятися на найвищу точку острова — Комманд-Рідж. Під час Другої світової війни тут була японська батарея, яка прикривала острів. Гармати дотепер стоять, повернувши свої іржаві дула в бік океану. Під’їхати машиною не можна, доведеться кілька кілометрів лізти через колючий чагарник. До речі, на гарматному стволі я написав одну фразу українською. Якщо хтось із читачів повідомить мені, що саме там написано, — зуб даю, подарую йому гарну тарілку зі своєї колекції. Уявляєте, наскільки я впевнений, що навряд чи туди ще хтось дістанеться?

Тільки в таких мініатюрних державах можна запросто пройтися по всіх кабінетах міністрів. Урядовий комплекс Науру розташований практично впритул до аеропорту. Вхід сюди вільний, можна навіть сфотографуватися на тлі «рендж-ровера» президента. Будівля уряду простенька — звичайні кімнатки, на дверях яких наклеєні аркушики формату А4 з назвами міністерств.

У пошуках сувенірної тарілки я зазирнув навіть у кабінет міністерки культури й освіти, але вона пила чай з печивом, і мені совість не дала перервати її трапезу. Тарілки я знайшов у якомусь безіменному кабінеті, точніше на ньому було просто написано «міністр», а от чого саме — незрозуміло. Але там сидів дуже добродушний урядовець, який так здивувався, що я з України, що дістав із шафи дві чудові тарілки, які залишилися в нього від святкування 50-річчя незалежності країни. Оце я розумію — влада з людським обличчям!

З купанням у Науру проблема: острів оточений кораловим рифом, і все дно вистелене гострими рифовими покладами та вулканічним камінням. Усе це дуже мальовничо оголюється під час відливу, однак купання робить неможливим.

Власне, місцеві не дуже люблять купатися — вважають за краще лежати під навісами, які стоять уздовж усього узбережжя.

Утім, якщо дуже хочеться викупатися, можна поїхати зануритися в «басейн». Місцева влада на прохання батьків очистила дно на невеликому майданчику, щоб учити там дітей плавати.

Місцеві мені розповіли, що раніше вони купались у «внутрішній лагуні». Так вони називають озеро Буада, де чудовий берег і немає каменів.

Озеро напівпрісне — суміш океанської та дощової води. Поки були гроші, його чистили, а коли закінчилися — дуже швидко запоганили, тож вода вже непридатна для купання. Тепер у виборчій програмі кожного президента Науру окремим пунктом іде обіцянка почистити це озеро.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗНАЙОМСТВА

Як це буває в Океанії, в аеропорту мене ніхто не зустрів. Забули приїхати по мене із супермаркету. Буває. Таксі в Науру не існує. Громадського транспорту теж нема. Аеропорт крихітний.

Стою я посеред аеропорту й не розумію, що робити. Раптом підходить до мене жінка років п’ятдесяти і дуже гарною англійською запитує, які в мене проблеми. Кажу — от, не зустріли мене, не знаю, як до готелю дістатися. Жінка відверто засмутилася — яка ганьба для острова. Потім зателефонувала кудись, і буквально за кілька хвилин приїхав автобусик. Жінка щось владно сказала водієві місцевою мовою. Той козирнув і відвіз мене до готелю. Щиро кажучи, уже через пів години я цю історію забув. Допомогли мені, звичайно, на тому й спасибі. Але історія несподівано продовжилася.

Наступного дня в пошуках сувенірів заїхав я в готель «Менен» і там суто випадково знову зустрів цю жінку. Вона привітно помахала мені, підійшла й запитала, чи нормально мене вчора довезли. Я розшаркався, і ми ще хвилин двадцять розмовляли про подорожі.

Вона дуже здивувалася, що українець робить так далеко від дому, а я їй розповів, що намагаюся відвідати всі країни світу. Узагалі гарно поспілкувались і розпрощалися. Вона кудись поїхала, а я пішов на рецепцію запитувати про сувеніри.

Дівчина на рецепції дивилася на мене з неприхованим подивом. Я їй про сувеніри, а вона мене розглядає й навіть не чує, що кажу. Потім перебиває й прямо запитує, звідки я знаю дружину президента. Я навіть не зрозумів, про що йдеться, — звідки ж я її можу знати? «Так ви щойно з нею пів години про щось розмовляли», — наполягає дівчина. Підводжу очі й бачу над її головою портрет президента Науру й поруч ту саму жінку, з якою хвилину тому розбалакував про мандрівки. Прикро! Якби знав, зробив би з нею селфі.

 За отакі зустрічі й люблю мініатюрні держави. Тож, якщо мене тепер хто кривдить, я відразу кажу, що товаришую з дружиною президента. І нехай самі здогадуються, якої саме країни!



Докладніше про Науру  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

БУТАН

Ще тридцять років тому Бутан був абсолютно закритою та відсталою країною, у якій навіть не було телебачення. Але на початку 1990-х країна почала стрімко змінюватися. Новий король Бутану вирішив відкрити її для туристів — щоправда, не для всіх, а тільки для грошовитих.

Самостійно сюди приїхати неможливо. Купити авіаквиток до Бутану можна тільки за наявності візи, а її оформлюють лише через місцеве туристичне агентство, попередньо узгодивши маршрути та оплативши всі готелі й екскурсії.

Турагентства розраховують вартість перебування туриста, відштовхуючись від 250 доларів на добу, — у суму входять готель і гід. Усі готелі в Бутані — не нижчі 4 зірок. Бутанці вважають, що їм не потрібні «дешеві» туристи, тим більше бекпекери. Оскільки галузь тут повністю контролює держава, то приблизно 30 % від усієї суми йде на спеціальний бюджетний рахунок, з якого потім фінансують безкоштовні школи та лікарні.

Долетіти до Бутану можна рейсом із Непалу або Делі. Якщо з Непалу, то місце в салоні треба займати ліворуч — тоді під час польоту можна буде помилуватись Еверестом. Але приходити на реєстрацію треба мінімум години за чотири. Я прибув за три, і місць біля ілюмінатора вже не залишилося. Правда, фотографії я все-таки зробив, граційно перехилившись через сусіда та вдавивши його в крісло.

Посадку в міжнародному аеропорту Паро вважають однією з найзахопливіших у світі, адже місто оточене вершинами-п’ятитисячниками. Під час посадки літак лавірує між горами, часом пролітаючи лише за сотню метрів від їхніх схилів, а потім стрімко пірнає в ущелину. Коли дивишся в ілюмінатор — дух захоплює. Але не менш цікаво спостерігати, як весь салон літака пристрасно молиться в цей момент усім богам.

ОДЯГ

Як тільки побачите на фотографії чоловіків без штанів, але в гольфах і халатах, — це Бутан. Такий тут національний одяг. Причому носять його не для туристів, а повсюдно — і старі, й молодь. Досить кумедно дивитися, як усі чоловіки, коли сидять, тримають ноги зведеними разом.

Узагалі в країні діє спеціальний національний дрес-код: усі державні чиновники, бюджетники та працівники туристичної галузі зобов’язані носити традиційний одяг. Чоловічий довгий халат називається гхо. Зазвичай його щільно підперізують широкими шматками тканини. У халата немає кишень, а всі дрібні речі — телефон, гаманець і ключі — бутанці засовують за пазуху. В особливо врочистих або офіційних випадках слід ще пов’язувати на шию білий шарф. Жовтий носить тільки король.

Я відвідав Бутан у березні, й вечорами було досить прохолодно. Місцеві надягали високі вовняні гольфи та светри.

КУРІННЯ

Бутан став першою у світі країною, у якій повністю заборонили продаж тютюну. Іноземці можуть ввозити в країну сигарети, але за це вони платять 200-відсотковий податок. Турист-курець завжди має носити із собою довідку про це ввезення, поліція може зажадати її в будь-який момент.

Я все хвилювався, як же я там куритиму. Але виявилося, усе не так страшно. У магазинах сигарет справді не продають, але якщо вони є із собою, то курити можна. Хіба що не так демонстративно. У багатьох кафе дозволено палити на балконі, вам навіть принесуть попільницю. Я курив на балконі свого готелю. Якщо приспічить на вулиці, можна просто завернути в підворіття й там спокійно перекурити. Узагалі до туристів у Бутані ставляться дуже толерантно.

МОДЕРНІЗАЦІЯ БУТАНУ ТА КОРОЛЬ

Ще на початку 1980-х років країна була абсолютно закритою, бідною та дуже відсталою. А тоді до влади прийшов король Джігме Вангчук, який різко змінив курс розвитку. Він почав відкривати Бутан для туристів і будувати інфраструктуру: дороги, зв’язок, готелі. Запросив цілу групу іноземних фахівців, які розробили програму розвитку країни. Насамперед у шкільну програму ввели обов’язкове й інтенсивне вивчення англійської мови. Тепер кожний житель розмовляє цілком пристойною англійською, у ресторанах усе меню й усі вивіски на вулицях — тільки нею. Король вивів країну із середньовіччя й почав перетворювати на елітний туристичний напрямок.

Саме Джігме Вангчук, четвертий король Бутану, придумав нову загальнонаціональну ідею: кожний громадянин має бути щасливий. Якщо хтось раптом нещасливий — з ним спочатку розмовляють, а потім позбавляють громадянства. Навіщо Бутану нещасні громадяни? За рівнем щастя стежать особисто король і відповідні служби. На думку Джігме, ВВП не повною мірою відображає рівень життя його підданців, тому він запровадив поняття «валове національне щастя». Прислів’я «не все в житті вимірюється грішми» у Бутані набуло сили закону.

Коли настав час, Джігме добровільно відмовився від трону й передав владу своєму синові Джігмі Намг’ялу, якому на момент виходу книжки було 40 років. Молодого короля в Бутані люблять. Його фотографії практично на кожному кроці: на стінах, розтяжках, плакатах уздовж дороги. Дуже часто монарх на плакатах разом зі своєю дружиною — цілком симпатичною дівчиною.

До речі, телебачення в Бутані з’явилося зовсім недавно, у 2002 році. Утім, дивитися його все одно неможливо, бо показують один місцевий канал і з десяток індійських.

Основний дохід Бутану приносять туризм і продаж електрики в Індію. Ще в середині 1970-х років тут побудували кілька гідроелектростанцій, які живлять цілі регіони сусідньої країни. Узагалі Бутан дуже залежить від Індії, звідти йде практично весь імпорт: м’ясо, риба, техніка, текстиль.

ЕКОЛОГІЯ

У Бутані пишаються своєю екологією. Виробництв немає жодних. Навіть текстильної промисловості — увесь одяг завозять з Індії. Самі шиють лише національні вбрання для продажу туристам, та й то вручну. У сільському господарстві діє повна заборона на хімічні добрива, стимулятори росту та генно-модифіковані культури.

У Бутані непогано працюють комунальні служби, які прибирають не тільки в містах, а й на узбіччях трас. Менталітет жителів не дозволяє їм викидати сміття на вулиці. Тут реально чисто, а якщо порівнювати із сусідньою Індією чи Непалом — узагалі стерильно.

ЇЖА

У Бутані всі продукти дуже смачні. Що таке хімія, харчові добавки або пальмова олія, тут просто не знають. Якщо це сир, то він на сто відсотків з молока яка чи корови. Жодних консервантів, жодних загусників.

Одна біда — їжа досить одноманітна. Це завжди червоний рис із сиром, козлятина, м’ясо яка або тушкований перець чилі із сиром. І завжди пиріжки момос із начинкою з капусти. Іноді роблять дуже густий бульйон на зразок хашу. До речі, м’ясо яка смакує дуже цікаво, воно трохи пряне. Кажуть, смак залежить від сорту трави, якою як харчувався.

Ви не повірите, але в Бутані роблять власне ВІСКІ, і то дуже непоганої якості. Пиво теж цілком на рівні. Напевно, уся річ у найчистішій і найсмачнішій воді з гірських джерел. Називається пиво Druk, що в перекладі означає «дракон».

В один із днів ми вирушили через усю країну на високогірний перевал Хаа. Дорога була довга, і ми взяли із собою їжу, щоб перекусити на природі. Зупинилися поїсти на мальовничій галявині з краєвидом перевалу. Абсолютно глухе місце, навкруги ні душі. Після закінчення трапези водій прибрав за собою кожний папірець, кожну крихту, усе це загорнув у пакет і забрав із собою. Навіть траву спробував розправити, де ми сиділи. І це не показуха, це менталітет. Нам би так.

Часто в дорогу бутанці беруть свою дурукову. Це копчений сир, доведений до твердості цегли. Продають його шматочками, нанизаними на мотузочки. Відкусити такого сиру не можна, зварити його, розчинити — теж. Його кладуть у рот, як льодяник. Сир зроблений із жирного молока яка та дуже калорійний.

Зберігатися дурукова може роками. Продаються в’язки сиру на будь-якій заправці та в будь-якій крамниці. Дивно те, що в чистому вигляді молока бутанці майже не п’ють.

ТХІМПХУ

Столиця Тхімпху — містечко крихітне, з одного його кінця видно протилежний край. Зате тут дуже чисто, тихо й абсолютно безпечно. Навіть не віриться, що лише за 50 хвилин льоту розташоване брудне і вкрите пилом Катманду.

А ще Бутан відомий як єдина у світі країна без жодного світлофора. Серйозно! У столиці Тхімпху є лише одне регульоване перехрестя, і там стоять двоє поліцейських, які руками показують, куди й кому їхати.

У Тхімпху дуже цікава архітектура. Ніби й сучасні будівлі, але з елементами національної культури: обов’язково з орнаментами на стінах, характерними дахами та дерев’яними широкими вікнами. Практично всі будівлі прикрашені дерев’яними різьбленими панелями, а стіни розписані.

Виявляється, на законодавчому рівні закріплено, що будувати в столиці можна тільки в традиційному бутанському стилі. Є спеціальне зведення правил щодо декорування та проєктування будинків у столиці й інших містах. Якщо нова будівля не відповідає правилам — ну, стіни там не розписані або дах нетрадиційний, — її можуть знести.

Правда, неодмінні дерев’яні вікна — це незручно. У мене в новенькому готелі щілини в рамах були по сантиметру. Треба віддати належне — за першим дзвінком прийшов працівник готелю та проклав щілини спеціальною стрічкою з повсті. На мою репліку, а чи не простіше поставити нормальні вікна, він сказав, що традиції важливіші. Традиції в Бутані — це взагалі найголовніше.

На стінах своїх будинків бутанці малюють… як би це сказати… чоловічі пеніси в бойовому стані! Ні, вони не збоченці, просто існує давня легенда. Давним-давно тут почали сваволити злі демони.

Вони викрадали людей, грабували будинки, убивали худобу. Бутанці молилися, щоб хтось їх захистив. Почувши їхні молитви, з Тибету прийшов йогін Друкпа Кюнле, який мав досить специфічні здібності. Він почав утихомирювати демонів, б’ючи їх своїм дітородним органом. Саме так у легенді й сказано, я нічого не перебільшую. Брав свій «інструмент» і лупцював ним демонів з усією священною ненавистю. Соромно було демонам і боляче. Незабаром вони стали так боятися йогіна, що бігли тільки від одного вигляду його активованого знаряддя!

Відтоді бутанці малюють на стінах чоловіче достоїнство як символ захисту від демонів. У нас підкову над входом вішають, а в них ось таке.

У Тхімпху та інших містах практично немає зовнішньої реклами. Тільки скромна синя табличка над входом, на якій написано, що саме магазин продає. Замість вуличних рекламних щитів вішають зображення короля.

Найдавніші будівлі в Бутані — це дзонги — компактні, дуже добре укріплені замки. У найбільшому з них, Ташичо-дзонгу, розташовані уряд та офіс короля. І до нього навіть можна потрапити туристам.

Рівно о п’ятій вечора закінчується робочий день, чиновники та король ідуть додому. Шамани і старійшини проводять урочисту церемонію спуску державного прапора, і до дзонгу починають пускати туристів.

На околиці Тхімпху чекає ще одна знакова пам’ятка — гігантська статуя Будди. Зроблена вона з бронзи, але вкрита листовим золотом. Усередині статуї — храм зі статуєю Будди в оточенні восьми бодхісатв. По стінах установлено 125 тисяч (!) статуеток Будди.

Завдяки тому, що статуя розташована на вершині високої гори, звідси відкривається прекрасний краєвид міських околиць. Гід казав, що це найвище розташована статуя Будди у світі.

НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ

Найцікавіше тут — традиційний бутанський триповерховий будинок. На першому поверсі міститься хлів для худоби. На другому розташовані кухня та загальний зал — водночас і спальня, і вітальня. Крім того, на другому поверсі є кімната для молитов, вона зазвичай обставлена найбагатше. На третьому ж зберігають продукти: зерно, м’ясо, сир.

Дім дерев’яний і абсолютно не герметичний. Щілини між балками з палець завтовшки. А зими в Бутані холодні. Тому взимку всі сплять в одязі під величезними стьобаними ковдрами та отоплюють буржуйкою найгерметичнішу в домі кімнату.

ШКОЛА РЕМЕСЛА

Одна з найбільших проблем Бутану — це безробіття серед молоді. Жодної промисловості в країні немає, основний заробіток — сільське господарство та туризм.

Щоб молодь не сіла на пляшку, король створив безкоштовну школу народних промислів, де будь-яка молода людина може навчитися мистецтва різьблення по дереву, малювання, вишивання та скульптури. Тут роблять дуже круті речі, які продають у місцевих сувенірних магазинах і навіть постачають за кордон — до Індії та Непалу. Для туристів сувеніри досить дорогі, тому такий бізнес вважають дуже прибутковим.

На вході до школи написано: «Здобудь кваліфікацію, стань кимось, стань корисним собі, стань корисним батькам, стань корисним суспільству, стань корисним королю, країні та народу».

Я навіть купив у цій школі тарілку до своєї колекції. Довго вибирав і зупинився на ручній роботі шістнадцятирічного хлопця, який скромно чекав, поки я з усіх боків огляну його твір. Моя спроба трохи поторгуватися його навіть образила.

Він насупився й хорошою англійською видав: «Дядьку, я цю тарілку три дні стругав, з дівчиною на пікнік не пішов, а вона мені знаєте як подобається?». Ну і як мені було торгуватися після таких зізнань? Ні, звичайно, може, це й завчена фраза для туристів, але хлопчина дуже переконливо говорив.

ПРАПОРЦІ НА ПЕРЕВАЛАХ

Коли в Бутані помирає шанована людина, то її родина йде до астролога, який визначає, як і де її слід поховати. Біля могили родина покійного має встановити жердини з білими прапорцями та написаними молитвами. Вітер, колишучи прапори, розносить молитви на всі чотири сторони світу.

Астролог у Бутані — посада важлива, саме він визначає, скільки прапорців має бути встановлено. Може, 20, а може, 50. Максимально можлива кількість — 108. Та головний обов’язок астролога — визначити, де саме треба ховати та де встановлювати прапорці.

Найчастіше астрологи пропонують розмістити прапорці на найвищій точці місцевості, де жив покійний. І тоді на перевалах улаштовують цілі прапорцеві зарості. Під час подорожі країною я піднімався на перевал у ДОЛИНУ ХАА (4200 метрів над рівнем моря). Саме тут, на найвищій точці району, був просто ліс із прапорців.

На такій висоті дихати вже трохи важче. Хоча яки почуваються чудово — ходять, жують прапорці та п’ють воду із замерзлих калюж. Я заглибився в гущавину прапорців, щоб зробити ефектне фото, і зіткнувся з яком практично лоб до лоба. Він якось недобре на мене подивився — мовляв, це моя територія, і повільно пішов на мене.

Ви ніколи не бігали спринт на висоті 4200 метрів? Ну, це приблизно як у протигазі — на двадцятий поверх сходами. Коли я добіг до машини, хапаючи повітря, наче викинута на берег риба, бутанці качалися зі сміху. Кажуть, якщо як підняв хвіст, він нападає, а якщо хвіст опущений — він просто погратися хотів. Я образився — кажу, самі якові під хвіст заглядайте, а туристів лякати нема чого, і так дихати нічим.

Я в захваті від Бутану! Дивовижна країна зі своїм унікальним шляхом розвитку. Ні на що не схожа й поки що не зіпсована. Треба терміново їхати, поки не встигли набудувати «Макдональдсів» і не пустили чартери в «усе включено».



Докладніше про Бутан та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

СОМАЛІ

Відвідування Сомалі — це не знайомство з якимись визначними пам’ятками або красою природи, їх тут немає. Це політ на Марс або Плутон. Абсолютно незвідана, смертельно небезпечна й повна адреналіну територія. Де ще відчуєш таку гаму почуттів?

ТРОХИ ІСТОРІЇ

До кінця 1960-х років Сомалі було італійською та англійською колонією. Після здобуття незалежності до влади в країні прийшов генерал Барре, який терміново уклав Договір про дружбу з СРСР і навіть дозволив побудувати на своїй території радянську військово-морську базу. Місце для неї обрали дуже вдало: Сомалі розташоване вздовж Аденської затоки, якою проходять судна, що прямують через Суецький канал. Після цього потік військової, продовольчої та іншої допомоги рушив до країни широкою рікою. Сюди приїхали тисячі радянських учителів, агрономів, інженерів.

У Сомалі, як і в більшості країн Африки, панує кланова система. Багато кланів були зовсім не раді швидкому піднесенню генерала Барре. Для зміцнення авторитету той вирішив улаштувати маленьку «воєшку», щоб швидка й очевидна перемога заткнула рота всім заздрісникам та опонентам з інших кланів. Вирішено було вторгнутися в Ефіопію. Там нещодавно відбулася революція, імператора скинули, а нова влада ще почувалися невпевнено.

Спочатку наступ сомалійських військ ішов дуже успішно. Але Барре не взяв до уваги головного — реакції СРСР. Адже Ефіопія теж стала «соціалістичною», і на неї радянське керівництво мало великі плани. Союз в ультимативній формі вимагав від Барре негайно вивести війська з Ефіопії. Той пішов на принцип — розірвав договір про дружбу з СРСР і дав тиждень строку, щоб із Сомалі забралися всі іноземні фахівці та дипломати. Радянське майно на території Сомалі, а його було чимало, націоналізували. В одну мить величезний контингент із друзів, які допомагали відбудовувати країну, перетворився на ворожий. На всіх радянських об’єктах відключили електрику та воду. Припинили будь-яке постачання продовольства, посольство СРСР і радянські об’єкти опинилися під блокадою військ Сомалі.

Радянський Союз дуже образився на таке ставлення й вирішив публічно покарати колишніх підопічних. До Ефіопії перекинули величезну кількість танків, літаків і ракетних установок. Найкращі радянські військові фахівці взяли під командування ефіопську армію. За наступні кілька місяців Ефіопія вщент розбила війська Сомалі, втрати яких сягали 50 % особового складу. Замість маленької переможної війни Барре втратив свою армію й дістав шквал критики від опонентів. Власне, поразка в цій війні й стала кінцем Сомалі як держави.

ТРАЙБАЛІЗМ і РОЗВАЛ СОМАЛІ

Поняття «трайбалізм» походить від англійського «трайб» — плем’я. За цієї форми організації суспільство зазвичай поділене на племінні клани, і пріоритет віддають не інтересам держави, а інтересам певного племені. Хоч би хто прийшов до влади, він призначає на всі головні пости представників тільки свого клану, які починають пригнічувати та грабувати людей з інших племен, звичайно ж, викликаючи в них невдоволення.

Трайбалізм — одна з основних проблем Африки. Жили на континенті двісті-триста племен зі своїми мовами, вождями, віруваннями і традиціями. Потім прийшли колонізатори, захопили території, провели під лінійку по карті прямі кордони своїх колоній і сказали: усе, немає у вас більше племен, тепер ви всі нова держава — Сомалі, наприклад.

А місцевим чхати на це саме Сомалі. Вони як були плем’ям, так ним і залишилися. А там, за річкою, — інше плем’я, вороже. Сотні років вони воювали, убивали один одного, захоплювали та продавали в рабство. А потім їм раптом кажуть, що вони тепер в одній державі й стали сомалійцями. А це в Африці не працює. Місцеві насамперед належать до племені, а потім уже до держави.

У Сомалі є шість основних племен, п’ять із яких перебували в жорсткій конфронтації з кланом Барре. Коли Сомалі програло війну Ефіопії, інші клани, звісно, скористалися ситуацією, адже підконтрольна Барре армія була розбита. Клани заявили, що лідер, який так ганебно програв війну, більше не може бути при владі. Крім того, за відсутності допомоги з СРСР у Сомалі вибухнула дуже жорстка економічна криза.

Почалася громадянська війна, яка незабаром перетворилася навіть не на війну проти влади, а на збройне протистояння між кланами. Північна частина країни (колишня британська колонія) відокремилася від Сомалі й проголосила незалежність під назвою Сомаліленд. Населення почало голодувати.

У 1991 році в Сомалі ввійшли війська ООН, завданням яких було стабілізувати ситуацію. У 1993-му за один день убито 18 американських солдатів і збито два американські вертольоти. Масмедіа в США підняли хвилю критики, і вже через рік із Сомалі пішли всі миротворці. Країна залишилася сама й поринула в хаос, у якому перебуває досі.

ПРИЇЗД

До 2020 року, щоб в’їхати до Сомалі, треба було отримати спеціальний дозвіл її міністерства закордонних справ. Саму візу формально вклеювали в самому Сомалі після прильоту. Туристичних віз туди не видавали, навіть такої категорії не було. Тому за документами я був українським бортмеханіком вертольота.

Сомалійський прикордонник узяв мій паспорт, дозвіл і довго на них дивився.

Хелікоптер? — запитав він, підвівши очі, і навіть зробив обертовий рух пальцем, імітуючи гвинт. Я ствердно кивнув.

 — Велкам ту Сомаліа! — зловісно сказав прикордонник і з розмаху вліпив мені в паспорт штамп.

«Господи, що я роблю?» — подумав я й зробив крок уперед. Переді мною була столиця Сомалі — Могадішо.

ОХОРОНА ТА БЕЗПЕКА

У Сомалі без охорони ніяк, просто без варіантів. Дві третини населення Могадішо не має роботи та засобів існування. Викрадення іноземця — це хороший варіант прогодувати свою родину. Заручника кидають під замок і починають вимагати викуп. Але для прибулого це ще непогано, хоч є шанси залишитися живим.

Набагато гірший варіант — якщо тебе викраде пов’язана з «Аль-Каїдою» ісламістська група «Аш-Шабаб», яка контролює більшу частину країни. Важкого озброєння в терористів немає, тож кілька років тому угруповання зазнало поразки в прямих зіткненнях з урядовими військами. Після цього «Аш-Шабаб» перейшла до тактики партизанської війни, і в Могадішо щотижня почалися вибухи, убивства та викрадення. За пів року до мого приїзду групування влаштувало теракт у центрі міста, коли загинуло майже 600 мирних жителів. У викрадених іноземців ісламісти викупу не вимагають, просто вбивають їх під зйомку і розсилають відео в усі новинні агенції.

Першого ж дня я познайомився в аеропорту зі справжнім українським вертолітником, який працював у Могадішо майже два роки. Запитав його, чи можна теоретично пройтися туристам містом без охорони. Той посміхнувся й сказав, що шанси трохи менші, ніж у пачки стодоларових купюр самостійно прогулятися вночі Троєщиною.

Усі іноземні фахівці живуть у так званій «зеленій зоні». Тут-таки розташовуються посольства іноземних держав і сам уряд Сомалі. Зона ця невелика — аеропорт і два квадратні кілометри довкола. Від іншого світу ця зона відділена блокпостами, бетонними огорожами та колючим дротом. Як вважають, у «зеленій зоні» безпечно. Проте навіть там кожний будинок захищений спеціальними бетонними блоками, які гаситимуть вибухову хвилю в разі підриву поруч автомобіля з вибухівкою.

Для виїзду із «зеленої зони» ми використовували дві машини — джип і фургон. У джипі їхали ми, божевільні туристи, а у відкритому кузові фургона — четверо автоматників. Вони попереду, ми позаду. Скло джипа наглухо затоноване. Майже всі фотографії з машини я зробив крізь вузеньку незатоновану смужку в лобовому склі. Перед виїздом з готелю номери з обох машин скручували.

Містом ми пересувалися на максимально можливій швидкості, у разі потреби виїжджаючи на зустрічну смугу, на бордюри або просто зіштовхуючи тук-туки на узбіччя. Найбільша небезпека для туристів — це затори. У всіх відомих випадках викрадення терористи влаштовували їх, щоб знерухомити машини, а потім нападали. Тому наша охорона дуже нервувала, коли ми сповільнювали рух. Одного разу ми все-таки потрапили в затор із тук-туків, корів і вантажівок. Охорона відразу стала в стійку й просто почала смалити в повітря з автоматів. Затор напрочуд швидко розсмоктався.

Друге правило безпеки — ніколи не залишатися довго на одному місці. Ми пробули на рибному ринку пів години й залишалися б там ще з годину, але охорона різко скомандувала: «До машини! Терміново! Про нас уже знають!». Що це означало, гадки не маю, але звучало дуже переконливо. Коли ми десь зупинялися, спочатку охорона оглядала місце, потім виходили ми. Коли йшли містом, нас брали в «коробочку»: ми всередині квадрата, охоронці по кутах. Автомати завжди були зняті із запобіжника. Суто із цікавості я запитав, чи мають хлопці гранати. Вони образились і почали витягати з кузова гранати, гранатомети й навіть великокаліберний кулемет.

Коли я летів до Могадішо, то був упевнений, що охорона буде бутафорською, щоб просто зняти з туристів більше грошей. Але ні, хлопці були профі — відпрацьовували свої гроші на всі сто відсотків. Власне, може, і люди в Сомалі мені здалися досить привітними саме тому, що за спиною завжди стояли четверо молодиків із рефлексами вівчарки та з автоматами напереваги. Наші ангели-охоронці.

ВИЇЗД У МІСТО

Перше, що в Могадішо впадає в око, — це величезна кількість людей зі зброєю. З такими кортежами, як у нас, пересуваються майже всі місцеві чиновники. Якщо це посадовець високого рангу, то позаду додають фургон зі станковим кулеметом. Перед кожним магазином обов’язково стоїть автоматник. Навіть у нашому готелі в «зеленій зоні» перед ліфтом сидів на табуретці мужик з автоматом і в бронежилеті, а на його бейджику значилося: «Ліфтер».

Практично на кожному перехресті стоїть блокпост із неодмінним кулеметом, мішками з піском і камуфляжною сіткою. На відміну від інших африканських країн, де блокпости ставлять лише щоб збити грошей із проїжджих, тут усе серйозно. Шлагбауми — не декоративні, а реально зварені труби зі зміцненням. Укріплення були зроблені на совість, і солдати у спеку сиділи в повному екіпіруванні, вицілюючи кожну машину, яка під’їжджала. Іноді здавалося, що їдеш прифронтовою зоною. Власне, так воно й було.

Старі райони міста майже повністю знищила війна. Просто руїни й кістяки завалених будинків, зрешечених кулями та снарядами. Таке враження, що їдеш по Сталінграду відразу після битви.

Будь-які споруди з масовим скупченням людей — хай то готель, банк чи ресторан — зусібіч обкладені бетонними плитами й мішками з піском. Новіші райони збереглися краще, там хоча б є цілі будівлі.

РИБНИЙ РИНОК

На рибному ринкові в старому місті завжди вирує життя. З пристані рибальських човнів сюди доставляють свіжий улов. Частину риби обробляють просто тут, вивозячи тельбухи величезним візком на пляж і скидаючи їх в океан.

Сам ринок більш-менш чистий. Але в місцях, де тельбушать рибу, кров’ю залита вся підлога, у деяких місцях до щиколотки. Мені довелося скинути кросівки й ходити босоніж, щоб не вбити взуття.

Тут є все: марліни, акули-молоти, тунці й навіть дельфіни. Торговці заборонили фотографувати дельфінів. Нам розповіли, що їх не їдять, а використовують як наживку для ловіння акул.

Але тоді навіщо дельфінів приносять на ринок? Залишали б у човнах. Темна історія.

Ринок вражає. Де ще побачиш, як величезними тесаками рубають рибу-меч або розпилюють справжню тигрову акулу? Узагалі на базарі місцеві поводилися досить приязно, позували і фотографувалися з нами. А втім, найпевніше, їхня дружелюбність пояснювалася чотирма автоматниками за нашою спиною.

НАБЕРЕЖНА

Навпроти ринку починається набережна Могадішо. Колись це був берег із білосніжними пляжами, ресторанами та кафе — улюблене місце відпочинку мешканців столиці. Але це було давно, до війни. Зараз же я палив безперестанку, щоб хоч якось забити повсюдний сморід.

Містяни просто тоннами скидають сміття з високих парапетів, під якими за довгі роки утворилися цілі еверести пластикових пляшок, бляшанок та мотлоху. Навіть океан, який зазвичай штормом відносить такі смітники, не впорався із завданням очистити це місце.

Окрім сміття, усе навколо завалено панцирами черепах. Місцеві ловлять рептилій, розбирають їх, а панцирі кидають прямо на місці. Відразу на набережній діти розбирають м’ясо та варять черепаховий суп. Я підійшов до дітлахів, зайнятих приготуванням чогось їстівного із черепахи.

Хлопцям було років по шість, але як спритно вони орудували величезними тесаками! Мені навіть стало моторошно, коли леза замиготіли перед моїм носом. Підійшли їхні батьки й запропонували бізнес — мовляв, давай продавати панцирі черепах у Європу. Тут вони нічого не коштують, а на Заході з них можна робити сувеніри та прикраси. Я обіцяв подумати.

Поруч зі сміттєвими горами на рівному укосі скелі місцеві рибалки розіклали сотні оброблених тушок акул: так вони в’ялять м’ясо під пекучим сомалійським сонцем. На вигляд було дуже цікаво, але смерділо так, що довелося зняти футболку й намотати її замість маски.

Найсумніше, що тут живуть люди — найбідніші верстви населення. Зі сміття вони будують хатини, а панцирі використовують як кришки для діжок, у яких зберігають дощову воду. Поки я ходив набережною, за мною невідступно крокувала ціла ватага підлітків. Я все не міг зрозуміти, що вони роблять, — виявилося, підбирають за мною недопалки, щоб потім продати на базарі.

СТАРИЙ ІТАЛІЙСЬКИЙ МАЯК

Одна з кількох визначних пам’яток Могадішо — Старий маяк, побудований сотню років тому італійцями. Споруда давно закинута. Нині це просто руїни, які лише нагадують про колишній добробут країни. Тут-таки  розташована рибальська гавань, куди пристають човни з уловом.

Між маяком і Рибним ринком — з пів кілометра. Щойно прибуває човен зі свіжим уловом, сухорляві носії хапають рибу й тягнуть її на ринок. Якщо здобич занадто велика, наприклад тигрова акула, її розпилюють навпіл і доставляють на ринок частинами.

Зазвичай тягнуть прямо на плечах, візки тут тільки для особливо великих акул.

Рибалки позирали на мене не дуже приязно, особливо коли я почав фотографувати. Але автоматники за спиною багатозначно погладжували свої бувалі калаші, і трударі моря мовчки продовжували роботу. Одного рибалку з акулою-молотом на плечах навіть удалося вмовити позувати на камеру.

Кілька років тому тут стався інцидент, який ледь не призвів до трагедії. Місцевий гід показував маяк двом китайським туристам і вже повертався до машини, коли їм назустріч вийшла група туристів із Туреччини. Звичайно, турки теж ішли з охороною. У Могадішо майже не буває туристів, тому зустріч двох туристських груп — настільки малоймовірна подія, що такої ситуації просто ніхто й ніколи не прораховував.

Охорона китайців побачила озброєних людей у камуфляжі. Реакція була миттєвою — китайських туристів поклали носом у пісок і відкрили вогонь по охороні турків, думаючи, що це терористи. Ті, у свою чергу, поклали носом у пісок своїх підопічних і відповіли зустрічним вогнем. Кілька хвилин дві тургрупи вели справжній вуличний бій. Обидва загони охоронців викликали по рації підмогу з національної гвардії. Там швидко розібралися в ситуації та наказали тим і тим припинити вогонь. Дивом ніхто не постраждав.

ПЛЯЖ ЛІДО

Найприємніше місце в Могадішо — це пляж Лідо. Тут білосніжний пісок і майже немає сміття. На пляжі стоїть найкрутіший ресторан міста. З боку вулиці в’їзд до закладу нагадує бункер: бетонні загородження від машин з вибухівкою, колючий дріт, автоматники. Однак тераса ресторану виходить безпосередньо на океан. Тут подають чудових лобстерів, кальмарів і рибу. Усе свіже, щойно з океану.

У ресторані не можна палити. Узагалі в Сомалі палити не можна ніде, навіть на відкритих майданчиках кафе й на балконах. Скрізь таблички «Паління вбиває». Було трохи смішно читати, як убиває паління в країні, де, щоб вижити, треба ходити із чотирма автоматниками.

Поки ми їли, охорона заблокувала вхід до ресторану з боку пляжу. Лише півтора року тому тут стався теракт. Спочатку терористи підірвали поруч із рестораном автомобіль, а потім напали на відвідувачів з боку океану. Загинуло 19 людей. Від усвідомлення цього факту було трохи моторошно.

Принесли рахунок, у якому були якісь божевільні цифри в місцевих шилінгах. Загалом з місцевими грішми ситуація цікава. Востаннє тут друкували нові банкноти 1996 року. Потім війна, перевороти, знову війна — не до банкнот було. За 24 роки використання гроші перетворилися просто на паперові ганчірки. Один долар — це 23 000 шилінгів. Найбільша сомалійська банкнота — 1000 шилінгів. Тому 100 доларів обмінюють на 2300 папірців, спресованих у товстелезні пачки, яких ніхто навіть не розпаковує й не перераховує — оцінюють за вагою та товщиною. А втім, практично скрізь приймають долари.

Нарешті я вийшов прогулятися пляжем. Полазив серед рибальських човнів, зіграв з місцевими у футбол. На пляжі зовсім не здавалося, що ти перебуваєш у найнебезпечнішій у світі країні. Чудовий океан, чистий пісок, місцеві дітлахи ганяють м’яч. Якийсь хлопчик притягнув у подарунок живу рибину на волосіні. Якби не автоматники за спиною — майже ідилія.

ГОТЕЛЬ

Охорона наполегливо просила ніде не вказувати назву готелю, у якому я мешкав. Досить нерозумно, оскільки в Могадішо це єдиний готель для іноземців. Він розташований у «зеленій зоні» й більше скидається на фортецю. По просторому периметру навколо встановлені бетонні блоки завширшки 3 метри. Це на випадок, якщо вантажівки таранитимуть огорожу, щоб прорватися на територію. Якщо підриватимуть машину з вибухівкою, бетонні відвали стримають ударну хвилю.

Після зовнішнього периметру з бетонних блоків починається під’їзд безпосередньо до готелю у вигляді змійки із загороджень. Коли машина заїжджає, за нею зачиняються величезні шлагбауми, замикаючи авто, як у шлюзі. Потім іде огляд транспорту і пасажирів. Щоб потрапити безпосередньо в готель, треба пройти повний огляд речей і рамку металошукача. І це не формальний огляд, як в усіх інших країнах Африки. Тут навіть металошукач працює. Уночі на даху готелю чергує снайпер.

Гарячої води в готелі немає в принципі. Навіть кран у душі лише один — просто пустити воду. А там уже як пощастить. Якщо митися вдень, коли вода в баках устигла нагрітися, вона буде ледь теплою, якщо вранці — крижаною. Але навіть у теплій воді митися не дуже приємно: її тут хлорують так, що вмиваєшся ніби відбілювачем.


«Боже, навіщо туди взагалі їхати?!» — вигукне читач, дочитавши до цього рядка. Я не зможу цього пояснити. Розумієте, те відчуття, коли ступаєш на територію, куди доїжджають лише лічені одиниці відчайдухів, — його не описати. Це треба відчути. І знаєте що? Я неодмінно сюди повернуся!


Докладніше про Сомалі та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: НИГЕР

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ЧАД

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ДЖИБУТИ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: С У Д А Н

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ЛИВИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: АФГАНИСТАН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: САМОА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ТОНГА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ТУВАЛУ

Дивовижна держава Тувалу розташована на купі острівців, атолів і просто скель, які стирчать із води, загальною площею лише 26 квадратних кілометрів. Усе населення країни — трохи більше ніж 10 тисяч осіб. Найбільший атол Фунафуті являє собою клаптик суходолу, площа якого 2 квадратні кілометри із чимось, і на ньому живе половина населення країни. Ширина острівця в найвужчому місці — 8 метрів, а в найширшому — менше як 300.

Увесь столичний атол можна обійти пішки за дві години. Однак Тувалу є повноцінною державою, членом ООН і різних регіональних союзів, вона має посольства в різних країнах світу. Тут є прем’єр-міністр, усі належні міністерства, поліція й навіть прикордонна служба. У Тувалу я прожив три дні й увесь час ловив себе на думці, що це все навколо не насправді — ну не буває таких держав.

На довершення всього, за оцінками науковців, через 20–30 років Тувалу має піти під воду. Рівень Світового океану постійно піднімається, а Тувалу практично пласка, її найвища точка — щось понад метр над водою.

Як може вижити країна, розташована на такій вузькій смужці землі посеред океану? Наприкінці 1980-х Британія, Австралія та Нова Зеландія створили трастовий фонд, до якого «влили» кількадесят мільйонів доларів. Увесь дохід від його інвестиційної діяльності надходить до Тувалу. Це допомагає острів’янам не померти з голоду.

Дещо Тувалу заробляє сама. Наприклад, вона вдало продала право на інтернет-домен «.TV» американцям. За ці гроші держава змогла вступити до ООН. Крім того, Тувалу друкує і продає колекціонерам свої марки. Раніше тувальці ловили рибу, але швидко зрозуміли, що простіше і вигідніше продавати ліцензії на вилов у своїх водах японцям. Ще донедавна хорошим заробітком було визнання держав типу Абхазії та Південної Осетії, але новий прем’єр-міністр від цієї практики відмовився.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Раз на три дні у Тувалу прилітає літак із Фіджі. Це єдина ниточка, що сполучає клаптик суходолу з рештою світу. Аеропорт на атолі Фунафуті малюсінький, термінал на три кімнати. Приліт і відліт — у тому самому приміщенні. Зате заповнювати потрібно аж чотири практично однакові анкети, причому всі забирає та сама людина.

Я прийшов до аеропорту через пів години після відльоту лайнера — там уже не було жодної людини. Порожні кімнати, відчинені двері — заходь спокійно.

Атол занадто малий, щоб мати окрему злітно-посадкову смугу, тому літаки сідають на звичайну дорогу, яку перекривають за пів години до приземлення літака. Потім літак вивантажує прибулих пасажирів, швидко вантажить тих, хто відлітає. Через 30 хвилин борт відправляють, і наступні три дні тут буде знову просто найширша в країні дорога. Нею їздитимуть мопеди і хлопчаки ганятимуть по ній у футбол.

Під час мого візиту в Тувалу там був лише один готель — «Фунафуті лагун». Заклад державний, приватних інвесторів не знайшлося. Його недавно відреконструювали, і навіть страшно подумати, який він був до того. Хоча жити, звичайно, можна. Гарячої води нема в принципі. Холодна є, але цівкою. Своїх джерел прісної води острів не має. Уся вода дощова, її збирають у величезні резервуари.

На сніданок завжди тости з пальмовою олією та джемом. На обід і вечерю щодня одне меню — риба з рисом або курка з рисом. Прямо як у літаку: вам курку чи рибу? Якщо звечора домовитися з кухарем, то на обід спеціально для вас приготують восьминога. Восьминога зранку ловить син кухаря. У нього це виходить не завжди, і тоді замовлення переносять на наступний день.

Мені пощастило — полювання було вдалим, восьминога піймали з першого разу. Правда, спосіб його приготування на острові мені не дуже сподобався. Бідолаху засмажують в олії, посипаючи дикою кількістю паніровки. У результаті виходить величезний шматок тіста, усередині якого ховається засмажений до стану гуми восьминіг.

На мій подив, у готелі, крім мене, ще були туристи. Чоловік і дружина з Німеччини, обом десь по шістдесят. І вони приїхали в Тувалу на дев’ять днів. Я кажу, людоньки, ви тут з глузду з’їдете. А вони сміються — мовляв, це ж кайф, коли ні телика, ні інтернету. Розважалися вони тим, що, купивши сто поштових листівок з тувальськими марками, цілими днями заповнювали їх і розсилали всім знайомим. Інші номери в готелі були заповнені китайцями.

Перший день я ходив по місцевості пішки. Забрів до порожнього аеропорту. Обійшов будівлю уряду, розташовану просто навпроти готелю. Міністерства, відомства, парламент — усе вміщується в одній триповерховій будівлі. Споруда найвища в країні.

Суто випадково натрапив на єдиний у Тувалу пам’ятник. Чесно минав його тричі, навіть не підозрюючи, що це саме пам’ятник. Виявилося, що оббита плитками пірамідка заввишки 60 сантиметрів — пам’ятник Єлизаветі II, яка відвідала Тувалу 1982 року. Усе, більше жодних пам’ятників у країні немає, це єдиний. Узагалі для Тувалу дуже властиве слово «єдиний». Єдиний супермаркет, єдиний пам’ятник, єдина пошта…

Потім мою увагу привернув звичайний житловий будинок жовтого кольору з якимись незрозумілими фанерними свічками на даху. Підійшов ближче і прочитав на шматку картону, що це єдина в Тувалу мечеть. І тут мене осяяло, що це зроблені з фанери мінарети! Я не втримався, постукав у будинок і запитав — чому ж фанерні? Відповідь була очевидною: інших будматеріалів тут немає. Цеглу чи камінь із Фіджі везти дорого, тому все роблять з фанери, навіть мінарети.

Поруч з аеропортом є аж два банки. Перший — Національний банк, там є кондиціонер, і там усі рятуються від спеки. Місцеві періодично заскакують у приміщення просто охолодитися.

Я теж так робив: проходжу поруч, зайду, посиджу на стільці кілька хвилин, охолоджусь і йду далі. Працівниці нічого проти цього не мають і навіть уже до такого звикли. На весь атол — лише кілька десятків кондиціонерів: у готелі, в урядовій будівлі, на пошті та в банку.

Другий — це Банк розвитку, який не видає й не приймає платежів і взагалі не надає послуг населенню. Це банк на випадок, якщо хтось захоче зробити пожертву на розвиток Тувалу. Австралія вирішить грошенят підкинути або якийсь колишній тувалець про батьківщину згадає. Утім, я до цього банку за три дні так і не потрапив, сарайчик був увесь час зачинений.

Своєї валюти Тувалу не має, повсюди використовують австралійський долар. Правда, є свої тувальські монети, на які я влаштував ціле полювання, вимінюючи їх у місцевих на сигарети, батарейки й австралійські долари. Звичайно, кредитних карток ніде не приймають.

Главою держави Тувалу є прем’єр-міністр. Його резиденція — за сто метрів від аеропорту. Звичайний будиночок під шифером. Перед входом стоїть старий велосипед його сина. За бажання до пана прем’єра можна постукати й викласти всі проблеми безпосередньо, минаючи приймальню, якої, власне кажучи, і немає.

На цьому мій перший день у Тувалу закінчився, і я звалився спати на тверде, як бетон, ліжко.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Домовився з водієм готелю, щоб він повозив мене островом на машині. Усе-таки в спеку ходити пішки — задоволення на любителя. Хоча більшість населення користується мопедами, кілька автівок на острові все-таки є. Дорога від готелю до південного краю атола й звідти в протилежний кінець зайняла із численними зупинками лише дві години. А взагалі з краю в край можна доїхати за 30 хвилин.

Я спеціально зупинився і зняв відео в найвужчому місці Тувалу — ширина країни там ледь сягає 8 метрів. Стоїш на східному кордоні й можеш доплюнути до західного узбережжя. Де ще таке реально зробити?

На південному краї атола розташований смітник, тут трамбують і закопують усі відходи. Із цим Тувалу пощастило, бо на інших подібних атолах такого немає. Наприклад, на Кірибаті просто звалюють усі відходи в океан.

Будинки в місцевих дуже прості: фанера, залізна покрівля й тарілка, яка ловить телебачення Фіджі. З водою проблеми — майже в кожному дворі стоїть діжка для зберігання і збирання дощової води. Каналізації немає. Поруч із кожним будинком обов’язково є навіс, під яким у гамаках або просто на підлозі майже весь день сплять тувальці.

Зізнаюся, я теж спав під таким навісом. Першого дня, коли гуляв островом пішки, так утомився під палючим сонцем, що, проходячи повз один із будинків, попросив у хазяїна води. Той виніс і, подивившись на мою просяклу потом футболку, сам запропонував відпочити в холодку. Я присів на циновку і вмить вирубився. Господарі не будили. Проспав години півтори. Люди тут добрі: стомився турист із незвички, нехай поспить.

Вільної землі на острові немає. Узагалі. Тому діти, навіть одружившись, продовжують жити з батьками. Їм просто нікуди йти. Багатші добудовують другий поверх спеціально для молодят, але таких небагато.

Саме через відсутність вільної землі на атолі немає кладовища. Кожний ховає своїх близьких де може — зазвичай на березі, прямо навпроти дому.

Просто могили з плитою тут мало — треба побудувати навіс із огорожею. Іноді ці навіси роблять просто у дворі, але це по всій Океанії так ведеться.

СУПЕРМАРКЕТ

Усі житлові будинки в Тувалу стоять уздовж океану — можна пройти десять метрів, зайти в океан і піймати тунця хоч трусами. Але місцеві чомусь люблять купувати консервованого тунця в магазині. Так простіше.

У Тувалу є великий супермаркет. Правда, він більше схожий на склад — здоровенне приміщення під дахом із металопрофілю.

У супермаркеті величезний вибір консервів: поклади консервованої шинки СПАМ, консервований тунець, консервована макрель, консервовані ананаси… власне, у цьому супермаркеті все консервоване.

Рибалки є, але вони ловлять рибу лише для постояльців єдиного в країні готелю та двох китайських забігайлівок.

Окрім супермаркету, є кілька невеликих китайських магазинчиків, які торгують колою, сигаретами, локшиною швидкого приготування та іншими подібними дурничками

Китайців на острові багато, вони тримають магазинчики, майстерні й працюють у порту. Так, порт тут теж є, хоч і крихітний, — він обслуговує японські та китайські траулери.

МАРКИ

Як я вже писав, однією з основних статей доходу для країни є випуск марок. Завідує цією прибутковою справою Філателістичне бюро Тувалу. Друкують марки в Австралії, звідти ж їх розсилають по всьому світу колекціонерам. Власне, до Тувалу потрапляє лише мала частина видрукуваних марок для погашення та продажу поодиноким туристам.

Саме бюро являє собою одноповерховий сарайчик, у якому стоять столи з випущеними за рік марками, які можна відразу погасити й купити. Тут-таки — єдина на острові публічна точка доступу до інтернету: стоять два  компи з трубчастими моніторами.

Марки дуже прикольні: тут і природа, і тварини, і «Зоряні війни», і «Стар трек», і «Бітлз», і герої коміксів. Мені іноді здавалося, що місцеві дизайнери просто скачують гарні картинки з інтернету, друкують на хорошому папері, перфорують і продають як марки. На жаль, жодна листівка, надіслана з Тувалу, так до Києва й не дійшла. Вочевидь, занадто гарні марки були й комусь сподобалися.

СУВЕНІРИ

На острові не знайдеш ні сувенірних магазинів, ні ринків. Немає туристів, нема й сувенірів. Тільки в день прильоту літака кілька бабусь приносять до аеропорту свої вироби — намиста з мушель і віяла з пальм. Цього ніхто не купує, бо воно абсолютно безлике. Таке саме намисто можна купити на Фіджі по долару за низку.

Але мені пощастило, готельний водій сказав мені, що його знайомий робить на продаж оригінальні фігурки. Ми заїхали до нього додому познайомитися. Мужик тримає універсальну майстерню — лагодить машини, мопеди, чайники та мікрохвильовки. Крім того, має столярну майстерню й у вільний від роботи час любить вирізати фігурки з дерева. Фігурки прикольні — риби, пальми — і всі вони стоять у нього на холодильнику. Наче вітрина така для поодиноких покупців.

Інших адекватних сувенірів на острові немає. Я в мужика запитую:

— То чому не продаєш своїх виробів в аеропорту в день прильоту? За відсутності конкуренції товар же в тебе розмітатимуть!

— Ліньки, — відверто каже мужик. — Ще й з бабусями там стояти, ганьба яка!

Це такий острівний менталітет. Дерев’яну рибу я купив, звичайно, інших сувенірів же немає.

Вийшли у двір, закурили, і показав я йому на телефоні свою колекцію тарілок. Поскаржився, що Тувалу буде єдиною країною, з якої я тарілки не привезу. Мужик виявився патріотом, прикро йому стало за рідну Тувалу. Пішов у комору, знайшов там традиційну дерев’яну тарілку, у якій видовбав заглибинку для тувальського долара. Монета стала як рідна. Гадаю, це єдина у світі сувенірна тарілка з Тувалу.

Підсумую. Люди тут приємні — ледачкуваті, але добрі. Фотографувати можна все, що хочеш. Заходити можна куди хочеш. Тувалу цікава насамперед своїми розмірами — адже це й правда незвично, коли територія розміром зо дві вулиці твого міста грається в окрему повноцінну державу.

У Тувалу моя нервова система синхронізується з повільним похитуванням пальм і синім безмежним обрієм. Тут я відчуваю повне умиротворення. Головне — виставити заздалегідь будильник, що вирве тебе із цієї нірвани й нагадає про літак, який віднесе далі пізнавати світ.


Докладніше про Північну Корею та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

 

Захищено: ВАНУАТУ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ЕРИТРЕЯ

Одна з найменш відомих і найнезвичайніших країн Африки.

Еритрея – італійська архітектура 30-х років минулого століття, військова диктатура з військовою повинністю для жінок, пам’ятник Пушкіну на майдані, найпідневільніша преса у світі та найсмачніша кава на континенті. І все це в одній країні! Цікаво? Тоді про все по черзі!

АРХІТЕКТУРА та КАВА

Спочатку Еритрея була італійською колонією. Колонізаторами італійці виявилися м’якими, нікого не приборкували, не вішали та в каталажку не кидали. За італійців Еритрея розквітла. Вони звели величезну кількість нових будівель, стали прищеплювати місцевому населенню європейську культуру. Столицю Асмару називали не інакше як «маленький Рим». Але тривало це недовго: вибухнула Друга світова війна, і в 1941 році експедиційний корпус англійців вибив італійців з Еритреї. Трохи згодом Британія передала країну Ефіопії.

Перше враження від столиці Асмари — НІ, ЦЕ НЕ АФРИКА!

Тут дуже чисто. Не так, як у Цюриху, але для Африки майже ідеально. Еритрея — серед небагатьох африканських країн, яка не знищувала спадщини колонізаторів, а навпаки, у міру сил її зберігала. Майже всі знакові будівлі в Асмарі зведено в 1920–1940-х роках, і вони чудово збереглися. Італійці перетворили Асмару на поле своїх архітектурних фантазій. Є комбінації і класики, і модерну, і футуризму…

Мені найдужче сподобався італійський КІНОТЕАТР «РИМ». Хоча його збудували ще в середині 1930-х років, він дотепер працює. Тут, як і сімдесят років тому, крутять кіно тричі на тиждень.

Я навіть сходив на вечірній сеанс. То був практично сеанс із дитинства. Стрекотів проєктор, на великому білому екрані миготіли смуги від склейок на плівці. Крутили старий італійський бойовик про мафію. Кайф!

Найвідоміша будівля в Асмарі — ЗАПРАВКА FIAT, побудована в стилі футуризму. Обриси її нагадують літак із видовженими крилами. Коли в 1938 році її відкрили, у місцевому казино приймали ставки: відпадуть «крила» в перший рік чи на другий. Однак минуло вже 80 літ, а заправка так і стоїть, ціла й неушкоджена. Асмарці що п’ять років дбайливо ремонтують будівлю, і навіть війна не завадила їм донести цю розкіш до наших днів.

Ще одна знакова будівля в Асмарі — БАР ZILLI в будинку з назвою «Лінкор». Будівля справді дуже схожа на корабель: закруглений ніс, вікна-ілюмінатори. Бар довго був найпопулярнішим місцем відпочинку українських льотчиків, які служили в Еритреї за контрактом від ООН.

У барі я замовив каву й розговорився з літнім барменом. Дізнавшись, що я з України, він прожогом побіг кудись у підсобку й повернувся із цілою купою старих українських карбованців, які вже 16 років як вийшли з обігу й не коштували навіть паперу, на якому були надруковані.

«Слухай, брате, поміняй на долари!» — з надією в очах попросив бармен.

Виявилося, ще давним-давно українські льотчики, коли в них закінчувалася місцева валюта, розплачувалися з ним карбованцями, запевняючи, що це найвільніше конвертована валюта з усіх вільно конвертованих.

«Друже, це занадто велика сума, у мене стільки й доларів немає!» — я вирішив не засмучувати бармена.

Хоча я й не обміняв йому «грошей», але настрій у бармена різко поліпшився. Він дбайливо переклав усю пачку в окремий конверт і сховав у ящик. Люблю робити людей щасливими!

А ще в Асмарі найкраща кава на африканському континенті. Кажу впевнено. Може, не найкраща за якістю, але за поданням і приготуванням — анітрохи не гірша, ніж у славетних закладах Рима. Що-що, а каву італійці еритрейців робити навчили.

А яка тут божественна випічка! Кафешок на вулицях безліч, практично кожні сто метрів. І дідусі, й молодь можуть сидіти за сусідніми столиками й анітрохи одне одному не заважати.

ПУШКІН

Відомо, що батьківщиною предків Олександра Сергійовича була Ефіопія. Але  весь нюанс у тому, що Еритрея, як і Ефіопія, були в той час частиною одного Абіссінського царства. А ось у якій саме його частині народився предок великого поета, достеменно не відомо. І за право вважатися країною походження завзято борються Еритрея й Ефіопія.

Причому пам’ятник «на батьківщині поета» поставили і в Ефіопії, і в Еритреї. Мені більше подобається той, який в Асмарі. На гарному гранітному постаменті Олександр Сергійович декламує свої вірші навколишнім африканським просторам.

Коли я фотографував пам’ятник, до мене підійшов місцевий безхатько досить богемного вигляду й почав декламувати вірші російською. Те, що це вірші, я зрозумів тільки з інтонації, а те, що це російська, — десь ближче до середини твору. Безхатько просто завчив напам’ять якийсь вірш Пушкіна, якого я розпізнати не зміг. Після закінчення імпровізованих літературних читань чоловік попросив у мене на пиво. Я, звичайно ж, дав: треба підтримувати культуру.

ДИКТАТУРА

Після того як Еритрея перейшла від італійців до ефіопів, почалися проблеми. Ефіопи виявилися не такими м’якими, як італійці. Дуже швидко вони позбавили еритрейців будь-якої самостійності й заборонили їхню рідну мову тигринья. Еритрейці обурились і розпочали кровопролитну війну за незалежність.

Коли в Ефіопії до влади прийшли соціалісти, СРСР відразу став допомагати країні зброєю та військовими радниками. Понад 30 років еритрейські партизани вели нерівну боротьбу. Коли розвалився Радянський Союз, допомагати Ефіопії стало нікому. Вийшовши з підземних сховищ, партизани буквально за кілька днів узяли Асмару штурмом. У 1993 році Еритрея стала повністю незалежною державою. У 1998-му Ефіопія з метою прорубати вихід до моря знову оголосила їй війну. Але й цю війну еритрейці виграли.

На жаль, постійні бойові дії привели Еритрею до диктатури. Уже перший президент Ісаяс Афеверкі під приводом воєнного стану так і залишився її довічним лідером. Парламентських виборів у державі не проводять, дозволена тільки одна керівна партія. Усю пресу в країні в найжорсткіший спосіб контролює держава. Абсолютно в усіх рейтингах Еритрея входить у п’ятірку країн з мінімальною свободою слова. На сьогодні її вважають однією з найбільш мілітаризованих країн Африки. Тут діє загальна військова повинність, причому до армії призивають і чоловіків, і жінок.

Еритрея — країна надзвичайно закрита. Сухопутні кордони з усіма сусідами наглухо запечатані. Тільки через кордон із Суданом дозволяють провозити вантажі. Для іноземців єдиний спосіб потрапити в країну — переліт до столиці Асмари з Каїра чи Дубая.

До того ж іноземці не можуть виїхати за межі столиці без спеціального дозволу. До цього дозволу заздалегідь має бути вписано міста, які ви збираєтеся відвідати, номер машини, на якій їхатимете, і навіть ім’я водія. Заздалегідь і заочно отримати дозвіл теж не можна — тільки особиста присутність і звірення вашого обличчя з фотографією в паспорті. До міст біля кордону з Ефіопією пермітів не видають.

Зате на вулицях Еритреї абсолютно безпечно, навіть уночі. І не знаю, чи то поліція так грізно стежить за порядком, чи то менталітет у людей інший, але криміналу майже немає.

ПРИЛІТ

У літаку, що прямує з Дубая до Еритреї, я був єдиний білий. Принаймні візу після прильоту пішов отримувати сам-один. Для в’їзду до Еритреї слід попередньо отримати дозвіл Міністерства внутрішніх справ Еритреї, а саму візу вже вклеюють в аеропорту.

Як єдиний іноземець, я зрадів, що швидко пройду всі візові формальності. Це було наївно. Процес забрав майже годину. У маленькій кімнатці сиділо п’ять військовиків у формі. Один узяв з мене гроші за візу. Потім заповнив окремий формуляр про те, що гроші заплачено. Тоді виписав чек. Усе вручну. Чек віддав мені, формуляр передав другій людині. Та своєю чергою зняла копію з мого паспорта й записала мої дані в товстий журнал. Потім передала паспорт третій людині, яка пів години вводила мої дані в комп’ютер. Причому щоразу натискала якийсь «заборонений символ», комп’ютер видавав помилку, й уведення починалося заново.

Після цього мій паспорт передали четвертому членові команди, який записав мої дані в ще один журнал, вийняв з конверта наклейку візи та передав п’ятій людині, яка нарешті через годину вклеїла візу в мій паспорт. Чому всі ці операції не міг робити хтось один — для мене загадка. Але це Африка, я до такого вже звик.

ЇЖА, ІНТЕРНЕТ, ЗВ’ЯЗОК, РЕЛІГІЯ

Дві найголовніші страви в Еритреї — італійська піца та місцева ІНЖЕРА.

Інжера поширена тільки в трьох країнах: Ефіопії, Джибуті та Еритреї. По суті це великий печений млинець із кислого тіста. Млинець викладають на величезну таріль і на середину висипають начинку: тушковану козлятину, карі, шматочки баранини й овочеве рагу.

Їдять страву просто — відривають шматки від млинця й защипують ним начинку. Тісто кисле й несмачне, але ситне, а начинка надає тісту смак. Мені сподобалося. Страву зазвичай ставлять одну на всіх посередині столу.

Найпопулярніший засіб пересування в Асмарі — це, хоч як дивно, велосипед. На ньому їздять і малі, й старі. А що робити, коли через погані відносини з Ефіопією та міжнародні санкції бензин у країні такий дорогий?

Роумінгу в Еритреї немає. Місцевих сім-карток іноземцям офіційно не продають. Можна купити з рук, але поповнити баланс уже не вийде, оскільки для цього треба пред’явити місцевий паспорт.

Інтернет є, але тільки номінально. Я спочатку взагалі думав, що в Еритреї, як у Китаї, блокують фейсбук, але наступного дня все-таки завантажив першу сторінку соцмережі. Інтернет дуже повільний. Склалося таке враження, що на всю країну стоїть один-єдиний аналоговий модем, який і роздає по одному байту на кожного користувача.

В Еритреї третина населення — мусульмани, третина — православні християни, третина — католики. Усі три релігії уживаються мирно та спокійно. А втім, у країні дозволені тільки ці три релігії. Усі інші, як-от буддизм, індуїзм, культ макаронного монстра й адвентисти, заборонені.

КЛАДОВИЩЕ ТАНКІВ

На околиці Асмари є величезний полігон з рештками підбитої під час війни техніки. Щоб відвідати його, треба одержати дозвіл Міністерства туризму.

Охоронець у шльопках і з автоматом Калашникова уважно звірив дозвіл з моїм паспортом і далі йшов за мною буквально назирці. Ні, він не забороняв фотографувати, навпаки — навіть позував. Просто не давав нічого відкрутити на пам’ять.

Попри назву «кладовище танків», саме танків я й не знайшов. Охоронець сказав, що їх уже всі давно продали колекціонерам. Зате є величезні звалища БТРів, БРДМів, військових вантажівок, усіляких радіолокаційних машин, УАЗів — практично всього модельного ряду радянської військової техніки.

Уся машинерія вже іржава, розбита і складена штабелями: одна вантажівка на іншу, а зверху — БТР. На полігоні утворився цілий лабіринт із височенних стін з уламків. Цим лабіринтом надзвичайно цікаво блукати.

 

Природа та життя беруть своє, і крізь техніку проростають цілі поля кактусів. Поруч місцевий хлопчина пасе гурток кізок, ті тиняються між уламків і їдять кактуси. Схоже на фантасмагорію.

Еритрея — одна з найменш вивчених туристами країн на всьому «чорному континенті». Це не звичайна Африка, а симбіоз старої, довоєнної Європи та місцевого колориту.



Докладніше про ЕРИТРЕЮ та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: ФИЛИППИНЫ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ТАЙВАНЬ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ФЕДЕРАТИВНЫЕ ШТАТЫ МИКРОНЕЗИИ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ПАЛАУ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: АНТИГУА и БАРБУДА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: остров ГУАМ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ЭКВАТОРИАЛЬНАЯ ГВИНЕЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: САН ТОМЕ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: СЬЕРРА ЛЕОНЕ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: САЛЬВАДОР

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: НИКАРАГУА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

КОТ-Д’ІВУАР

Кот-д’Івуар — одна з моїх улюблених країн західного узбережжя Африки. Тут нормальні дороги, сервіс та інфраструктура. У цих місцях я бував двічі, у 2016 і 2019 роках.

Свого часу це була французька колонія. Але, на відміну від сусідніх країн, які відразу після отримання незалежності поринали в безодню громадянських війн і переворотів, Кот-д’Івуару вдалося всього цього уникнути. Перший президент правив жорсткою рукою, проте не вигнав решту французів із країни, а навпаки — всіляко намагався підтримувати відносини з колишньою метрополією.

Сьогодні Кот-д’Івуар посідає одне із провідних місць у світі за виробництвом какао та кави. До речі, нам Кот-д’Івуар більше відомий як Берег Слонової Кістки — саме так перекладається назва країни з французької мови.

АБІДЖАН

Так називається найбільше та найрозвинутіше місто країни. Раніше Абіджан був її столицею. Але перший президент на старість вирішив перенести головне місто у своє рідне село. В африканських державних керівників таке часто буває.

Хоча Абіджан утратив столичний статус, у ньому й досі перебуває президент, містяться парламент, усі урядові заклади та посольства, не кажучи про концентрацію ділового життя країни.

Часто Абіджан називають «африканським Нью-Йорком». У центрі міста є хмарочоси, дорогі готелі, банки й офіси. Але хіба я приїхав в Африку дивитися на хмарочоси? Ні, звичайно. І я подався на річку прати білизну. Серйозно!

ФАНІКО

Праля в Кот-д’Івуарі — професія суто чоловіча. Вважається, що ця важка праця жінкам не до снаги. Називають таких професійних «перунів» і «перців» — ФАНІКО. Це справжній професійний клан, членство в якому передається в спадок.

Головне пральне місце в Абіджані — практично в центрі міста, у парку, через який тече брудна річка. Уранці фаніко обходять будинки в найбідніших кварталах Абіджана та збирають брудну білизну. Кожне отримане замовлення вони зв’язують у жмут і перуть окремо, щоб не переплутати. Жодних позначок не роблять, а проте білизни ніколи не гублять.

Перуть безпосередньо в річці на напівзакопаних у дно величезних покришках від вантажівок. Видовище незвичне: сто здоровенних накачаних африканців, стоячи по пояс у воді, б’ють наволочки об покришки вантажівок. На всі боки летить біла мильна піна. Над річкою висить французький мат. А дівчата сидять на колоді на березі й чекають, коли їм віддадуть прання.

Фаніко не люблять, коли їх фотографують, хоча за певну суму можна домовитися й зробити кілька знімків. Я був у цій пральні двічі, кожного зі своїх приїздів. І обидва рази були унікальними.

Уперше мені дістався гід, який практично не розмовляв англійською. Але він був відставний капітан поліції, який на пенсії вирішив узятися за туристичний бізнес. Ми підійшли до фаніко, я встиг зробити лише один знімок, як на мене з криками налетіли кілька хлопців, розмахуючи мокрими ганчірками. Битимуть, здогадався я. Яка ганьба, у Мавританії живою рибою хотіли побити, тут мокрими ганчірками…

Завченим рухом я кинув фотоапарат собі за пазуху, смартфон — у рюкзак, а окуляри — у кишеню. Вироблений роками рефлекс. Але зненацька всі фаніко різко зупинилися. Я обернувся й побачив, що мій гід дістав величезний пістолет. «Нагородний, колеги подарували перед виходом на пенсію», — пояснив гід. Потім він із задоволеним виглядом довго читав фаніко лекцію про те, як шанобливо треба ставитися до туристів. Чи варто говорити, що фотографував я надалі все безкоштовно і з максимальною доброзичливістю з боку місцевих?

Удруге було не так брутально, але смішніше. Супроводжувала нас гідеса — дівчина, чарівна українка ще й блондинка.

Коли вона підійшла до головного фаніко домовлятися про зйомку, той так розімлів, що замість брати за фото гроші з нас, сам став фотографуватися з нею.

ТРЕШВІЛЬ і СОБОР СВЯТОГО ПАВЛА

Тоді я вирушив на ринок. Люблю африканські базари: там можна поспілкуватися з народом, поторгуватися, прицінитися й узагалі поринути в природне середовище. Із шикарним районом хмарочосів безпосередньо сусідить район ТРЕШВІЛЬ. Тут уже нічого не нагадує про «африканський Нью-Йорк». Усі тротуари зайняті вуличною торгівлею. Десь продають з прилавків, а десь — просто викладаючи товар на асфальт. Увесь товар з Китаю, коштує копійки, якості відповідної.

Ринок Трешвілю займає величезну територію — кілька міських кварталів. На нижніх поверхах обладнано прилавки та магазини, на верхніх — склади й житла продавців. Птицю продають тільки в живому вигляді. Холодильників тут немає, тож це єдиний спосіб продати м’ясо свіжим.

Клітки з курми стоять усюди, їхнє кудкудакання переслідує відвідувачів просто як фоновий супровід ринку. Тут прямо при тобі випікають шикарні французькі багети. Ніде не їв таких смачних, як на цьому ринку. Просто з печі, зі скоринкою.

На базарі я завжди купую пляшку горішків кеш’ю. В Африці горішки переважно продають у посуді з-під алкоголю. Не знаю, чому так. Пляшки з-під віскі миють, звільняють від наклейок і заповнюють горішками. Причому виникає дикувата, як на наш погляд, ситуація: горішки продають у пляшках, а воду — у кульках.

Ще в Абіджані є дуже цікавий СОБОР СВЯТОГО ПАВЛА. Збудували його талійці, а на відкритті був присутній тодішній папа Іван Павло II. Італійці взагалі люблять в Африці відірватися й побудувати щось супернезвичайне. В Італії не дуже розженешся: там Ватикан під боком, критики всілякі, архітектурний нагляд і мама, яка скаже, щоб син не займався дурницями. А в Африці можна без остороги будувати все, на що стане фантазії.

Часом виходять справді приголомшливі речі. Уявіть собор, у який умонтували величезний хрест, стилізований під фігуру апостола Павла з розпростертими руками. Хрест трохи нахилили на тросах, які тягнуться від загнутого та пофарбованого в синє даху будівлі. Вийшов апостол, який схилився над містом, а за ним майорить синій плащ. Раз побачивши цей храм, його вже ніколи й ні із чим не переплутаєш.

ЯМУСУКРО

Столиця Кот-д’Івуару — містечко Ямусукро з населенням до 200 тисяч людей. Раніше це було просто велике село. Проте селу пощастило — саме в ньому народився перший президент країни Фелікс Буаньї. Власне, весь Ямусукро — це своєрідний пам’ятник людській гордині. Під кінець свого довічного правління президент захотів ушанувати свою батьківщину та перетворити малесеньке Ямусукро на столицю однієї з найрозвинутіших держав Африки.

Президент виявився сентиментальним і вирішив потішити стареньку матір. Побудував спочатку в селі чудовий шестисмуговий автобан, щоб зручніше було її провідувати. Потім у маленькому на той час селі побудували найсучасніший міжнародний аеропорт, який міг приймати навіть «конкорди». Раптом пиріжки матусі передати треба чи ліки які. А потім Буаньї й зовсім офіційно переніс до Ямусукро столицю, щоб зайвий раз не мотатися.

Побудували адміністративні будівлі для міністерств і відомств, резиденцію глави держави, кілька чудових п’ятизіркових готелів. Та несподівано Фелікс Буаньї помер, і всі міністерства так і залишилися в Абіджані, хоча офіційно статус столиці досі закріплений за Ямусукро. Тепер це місто, по суті, в’яне і живе лише за інерцією.

Але вишенька на торті навіть не це.

НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ ХРИСТИЯНСЬКИЙ ХРАМ!

Так, ви не помилилися. Офіційно найбільша християнська церква у світі — це СОБОР НОТР-ДАМ-ДЕ-ЛА-ПЕ у Кот-д’Івуарі.

На освячення собору запросили Папу Римського, який довго не погоджувався освячувати храм гордині місцевого президента. Але хитрий Буаньї пообіцяв, що поруч із собором побудує безкоштовну лікарню для бідних. Тут уже Ватикан здався. Причому перший камінь лікарні заклали саме під час приїзду папи. Заклад справді почали зводити й навіть вигнали перший поверх, але після смерті Буаньї будівництво заморозили.

Храм разом із колонадою займає площу більшу, ніж собор Святого Петра в Римі. Навіть шпиль тут на 22 метри вищий за римський. Місцеві жартують, що в усьому Ямусукро й околицях не знайдеться стільки християн, скільки вміщує цей храм

Собор, звичайно, вражає. Величезна махина стоїть посеред абсолютно безлюдної савани, посеред Африки! Інтер’єр вражає красивими вітражами та величезними колонами. Знімати всередині суворо заборонено, за цим стежить охорона. Але якщо акуратно, то можна. Ліфти, сховані всередині колон, дають змогу піднятися до основи купола. Але це теоретично, бо ще жоден ліфт не працював. Довелося підніматися вузькими і крутими спіральними сходами.

Неподалік від Собору розташована колишня резиденція президента Буаньї. По периметру високої огорожі —  величезний рів, у якому живе багато зовсім диких крокодилів. Президент, звичайно, сподівався на християнських благодійників, але про традиційних крокодилів теж не забував.



Докладніше про КОТ-Д’ІВУАР  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: КОНГО КИНШАСА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: КОСТА РИКА

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: КОНГО БРАЗЗАВИЛЬ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: К А М Е Р У Н

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ГАНА

За африканськими мірками Гана — одна з найстабільніших країн у регіоні. Тут немає воєнних переворотів, довічних президентів, експропріацій і націоналізацій. Ганці демократично обирають уже четвертого президента поспіль, тоді як у сусідів постійні громадянські війни й один «довічний» диктатор приходить на зміну іншому. Усе це, звісно, благотворно позначається на західних інвестиціях. А ще в Гані дуже хороші дороги — і в столиці, й за містом.

ФІГУРНІ ТРУНИ

Чим найдужче славиться Гана серед туристів? Не вгадаєте. Фігурними трунами! Їх роблять у вигляді пивних пляшок, літаків, роялів або гітар. Конкретну форму обирає замовник, часто вона пов’язана з професією чи пристрастями померлого. Іноді увічнюють звички людини: якщо небіжчик любив випити, то родичі можуть замовити труну у вигляді пивної бляшанки. Фантазія тут безмежна. Традиція з’явилася років 60  тому й тепер є візитною карткою столиці — Аккри.

Звичайно, я не міг обминути таку цікавинку і знайшов майстерню, де виготовляють ці вироби. У самому центрі приміщення стояла новенька домовина в подобі літака: мали ховати пілота з місцевих авіаліній. Причому в дорогих трунах роблять усе по-дорослому: лампочка на хвості «літака» мигає, зображуючи реактивний двигун, пропелер крутиться.

На найвиднішому місці стояла труна-фотоапарат. Майстер сказав, що це спеціальна пропозиція для фотографів, блогерів і мандрівників. Я перехрестився, постукав по дереву й плюнув тричі через плече.

АККРА

В Африці столицю Гани вважають дуже розвинутим містом. Тут є офісні висотки, банківські вулиці, елітні житлові комплекси й торгові центри. Дуже часто африканські країни, здобувши незалежність, найперше знищували все пов’язане з колонізаторами. В Аккрі, навпаки, збереглося досить багато будівель колоніальної епохи. Є навіть цілий район з такою забудовою — Джеймстаун. Шкода тільки, що нині він найкримінальніший у місті.

Найвідоміше місце в Джеймстауні — це маяк, гарний та автентично пофарбований у біло-червоне. Як тільки я з’явився біля маяка, до мене підійшов дядечко з посохом в оточенні накачаних хлопців. Я напружився, але мій водій заспокоїв, що це король району (king of area), який просто прийшов поговорити. Мене це, щоправда, аж ніяк не заспокоїло. Людині, яка виросла в дев’яності, титул «король району» ні про що хороше не нагадував.

Проте розмова вийшла цілком мирною. Дядечко спочатку запитав, що я тут шукаю — наркотики, дівчат, зброю? Просто турист, кажу. Фотографувати можна? Дядечко явно засмутився: мабуть, розраховував на більше. Але знімати дозволив і навіть увесь час спостерігав, щоб мене ніхто не скривдив. Я заліз на маяк, походив по пляжу, де було бідне рибальське селище, сфотографувався із човнами. Королю подарував футболку київського «Динамо», щоб хоч якось відновити своє реноме в його очах.

ПЛОЩА ЧОРНОЇ ЗІРКИ

Ще одна визначна пам’ятка Аккри — це площа Чорної Зірки та мавзолей першого президента Кваме Нкруми.

Перед входом у мавзолей на окремому постаменті стоїть тулуб президента. Поруч, на меншому постаменті, — окремо його голова. Хвилин п’ять я намагався вникнути в таємний зміст цієї інсталяції. Думав, може, алегорія, що наклав головою в боротьбі за свободу. Чи мають на увазі, що він думками з народом, а серцем із революцією…

Але все виявилося простішим. Раніше пам’ятник стояв перед будівлею парламенту, де була спроба перевороту. Повсталі в пориві шляхетної люті пам’ятник підірвали, голову й відбило. Переворот придушили, а ось голову знайти довго не знаходили. Потім знайшли, але не змогли приварити назад. Так і поставили — окремий постамент для тіла, окремий для голови. В Африці це нормально.

Площа Чорної Зірки мені ще подобається через центральну урядову трибуну. Це ж зореліт зі «Стартреку» в натуральну величину! Недаремно ж місцеві позаочі називають свій уряд космонавтами. Якщо чесно, то я без усякого глузування обожнюю політ африканської архітектурної думки. Правда! Тут завжди зводять цікаві будови, нехай часом і безглузді, але такі, що завжди запам’ятовуються.

МАКОЛА-МАРКЕТ

Звичайно ж, я зайшов на один із найвідоміших ринків західного узбережжя — «Макола-маркет».

Тут роблять найсмачнішу в Африці ФУФУ. Фуфу — це каша, зварена з плодів плантана, касави або просто манки. Після варіння отриману масу насухо вичавлюють і скачують у щільні кульки. На смак фуфу схожа на мамалигу, проте в тропічному кліматі не псується. Місцеві зазвичай носять її в пакетах або просто в кишенях і вживають як перекуску. Ще фуфу можна обсипати цукром, і тоді вона замінює «снікерс».

Майже всі «рідини» тут продають розфасованими в поліетиленові кульки. Торговець купує величезну каністру з рослинною олією за оптовою ціною, потім розливає її в пакетики й продає. Так само торгують підсолодженою водою. Звичайна вода з крана із цукром іде замість коли. Місцеві дістають кульок із солодкою водою, надкушують край і випивають одним залпом.

Гана — досить релігійна країна, і це впадає в око в буквальному сенсі слова. Кожен другий магазин або ресторан має у своїй назві слово «Бог» або «святий» — на зразок ресторану «Божа милість», перукарні «Свята цирульня Боба» чи супермаркету «Бог із нами та з вами».

НЕВІЛЬНИЧИЙ БЕРЕГ

З Аккри я попрямував уздовж усього узбережжя, щоб подивитися старі європейські фортеці. Коли Гана була англійською колонією, ці місця називалися Невільничим берегом. Саме звідси кілька століть вивозили чорних рабів для роботи на плантаціях Нового світу.

Найвідоміша фортеця на всьому західному узбережжі Африки — ЕЛЬМІНА — має вигляд неприступної білосніжної твердині, що наїжилася гарматами, ровами та високими мурами. Особливо гарна вона здалеку — мов білосніжна скеля на тлі синього океану та блакитного неба.

Чимала фортеця стала основним форпостом португальців на узбережжі. Спочатку ті торгували різними товарами в обмін на золото та коштовне каміння. Коли золото скінчилося, — а його в місцевих було зовсім не багато, — почалася торгівля рабами. Справи в португальців ішли так добре, що інші європейські країни теж стали будувати фортеці на берегах Гани. Незабаром усе узбережжя було обнизане нідерландськими, шведськими, французькими та данськими укріпленнями. Історики припускають, що загалом за колоніальні роки з узбережжя Гани вивезли приблизно два мільйони рабів.

За давніх часів до цієї португальської фортеці місцеві вожді звозили на продаж рабів з усього регіону. Ви не помилилися, саме на продаж. Раніше я був упевнений, що європейці воювали з африканськими племенами, брали в полон місцевих жителів і відправляли їх за океан. Таке, звичайно, теж було, але колонізатори мали вкрай обмежені сили, їм було вигідніше купувати рабів у місцевих вождів, ніж воювати.

В Африці задовго до приходу європейців існувало рабство. Племена воювали між собою, захоплювали полонених і перетворювали на рабів. Інколи місцеві вожді продавали в рабство своїх одноплеменців за борги. Багато африканських держав того часу — Дагомея, Малі, Сонгхай — повністю побудували свою економіку на нескінченних війнах із сусідами та захопленні все нових і нових рабів із подальшим перепродажем їх європейським колонізаторам.

Треба чесно визнати, що, скуповуючи невільників, європейці підігрівали всі ці війни. Проте факт залишається фактом — основну частину рабів постачали самі ж африканці. Що вини з колонізаторів, певна річ, не знімає.

Усе це я дізнався від місцевого гіда в музеї фортеці Ельміна. Крім іншого, вразило те, що мені це розповів африканець, розповів абсолютно неупереджено. Гід був справжнім істориком, для якого історична правда — понад усе.

Прямо під мурами фортеці розташована рибальська пристань! Обожнюю такі місця, де можна потусуватися з місцевими. Запитати, як улов, покурити, сидячи на борту баркаса, обговорити політику й ціни на пальмову олію. У Гані це абсолютно безпечно, народ тут доброзичливий.

Гана мені дуже до вподоби. Тут досить цивілізовано, безпечно — і водночас це справжня Африка, зі своїми унікальними традиціями, віруваннями та звичаями.



Докладніше про Гану та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: ГАМБИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

КОМОРСЬКІ острови

Це невелика острівна держава між Мадагаскаром і Мозамбіком із населенням лише 800 тисяч людей. Раніше Комори були колонією Франції. У 1974 році метрополія вирішила надати їм незалежність, і на всіх чотирьох островах провели референдум. Три проголосували «за», а четвертий, Майотта, — «проти». У 1975-му Гранд-Комор, Анжуан і Мохелі проголосили незалежну Республіку Коморські Острови. Майотта ж так і залишилася французькою.

Сьогодні на Коморах діє хитра система: президента країни обирають раз на чотири роки, причому кандидатів представляє один із трьох островів по черзі. На час моїх відвідин чинний глава держави представляв острів Мохелі, на наступних виборах мали обирати з претендентів із Гранд-Комору.

ВЕСІЛЛЯ

Прилетів я на острів Гранд-Комор, до столиці Мороні. Не думав, що мені так пощастить, але майже відразу з аеропорту потрапив на справжнє місцеве весілля. Просто їхав на машині з водієм. На узбіччі стояло багато гарно вбраних людей, відбувався якийсь рух. Водій сказав, що це весілля троюрідного дядька його приятеля, і запитав, чи не хочу я завітати на свято. Звісно, хочу!

У коморському селі весілля й похорон — чи не єдині доступні розваги. Тут і потанцювати можна, і поїсти на халяву. Тільки алкоголю немає: усе-таки мусульманська країна.

Наречений зобов’язаний виплатити батькові нареченої калим. Є суворий прайс: за старшу дочку дають п’ять корів, за молодшу — тільки три. Якщо не незаймана, одну корову максимум, реально сторгувати навіть за кількадесят курей. Але є й підвищувальні коефіцієнти: якщо дуже вродлива, то можна сміливо просити ще корову зверху. За незайманість відповідає мати нареченої. Як тільки дочка стає дорослою, за нею пильно спостерігають, інакше чотири корови на рівному місці втратити можна.

Розлучення може відбутися з ініціативи чоловіка. Він просто приводить дружину за руку в дім її батька й каже: «Забирайте». Дружина плаче, ридає, але надія в неї ще є: протягом тридцяти днів чоловік може передумати й повернути суджену. Якщо через місяць не забрав — усе, розлучення відбулося.

Утім, жінка теж може ініціювати розлучення. Але для цього вона має спочатку віддати чоловікові весь калим, який той за неї заплатив. Усіх корів до однієї. І не просто корів, які вже на той час постаріють, а того самого віку й кондиції, у яких їх свого часу видали. І це справедливо!

Мій водій, у якого три дочки, усе скаржився: «Розумієш, потенційно в мене ціла череда корів, і я багатий, а село в нас бідне, це факт, ні в кого корів немає. Я б уже й за козу віддав! Несила мені!».

Зазвичай на весілля дарують гроші, 10 євро — найходовіший презент. Та коли грошей нема, то дарують їжу. Хтось готує печиво, хтось пироги, хтось просто дорогою на весілля обриває кілька бананових пальм. Так і йдуть на свято з підносами на голові. Дуже зручно — сам подарував, сам і з’їв.

Одне слово, затягли мене просто в гущу весілля, у дім нареченої. Там купа люду, б’ють барабани, мати нареченої ходить із підносами, куди кладуть гроші, хтось намагається танцювати, хтось промовляє хвалебні пісні нареченому. І, головне, усі тверезі!

Мене за руку потягли знайомити з батьком молодої: на весіллі головний саме він. В окремому приміщенні сиділи батько та дід. Дуже солідні дядьки в парчевих халатах. Потисли мені руку, щось говорили французькою, а я тільки усміхався й плескав їх по плечу. Запитав водія, чи гарна наречена. Гарна, відповів той, за неї цілих шість корів віддали.

Вийшов я від батька нареченої, і мене відразу до таці для грошей скерували. Я чергові 10 євро дістав, але водій присоромив, мовляв, ти ж із батьком нареченої спілкувався, руку йому тис, по плечу плескав! Довелося подвоїти ставку під радісний бій барабанів.

Сіли ми за стіл, мені гірку рису наклали на тарілку, а зверху — величезний шмат баранячої ноги. Мовляв, їж, дорогий гостю. Правда, побачивши, як я потроху колупаюся в рисі, ногу швидко забрали, щоб не переводити. М’ясо тут рідкість, тільки на святах і буває.

Після частування почалося караоке. Усі гості намагалися відібрати мікрофон у запрошеної співачки й співали хто як міг. Усі тверезі, веселі, аж дивно. Я співати не вмію, тому продовжив розпитувати місцевих про життя та звичаї.

Водій розповів, що зазвичай молодята залишаються в батьків і можуть провести так усе життя. Адже іпотечного кредитування немає, в оренду житло практично не здають, та й грошей наймати немає. Варіант один — купити або побудувати власний будинок, а в умовах тотального безробіття та злиднів це практично нереально.

До речі, розлучення трапляються дуже рідко. Чоловік завжди пам’ятає, що віддав за дружину п’ять корів, і вони назад навряд чи повернуться. І щоб знов одружитися, треба ще корів десь шукати. А для жінки знайти худобу для розлучення взагалі нереально. Тому на Коморах корова — це символ міцної та дружної родини, хранителька сімейного щастя.

ГОТЕЛЬ

Найкращий готель у країні на той час називався «Ітсандара» — приблизно три зірки. Вода в крані коричнева. Кондиціонер відіграє роль вентилятора, бо фреон у ньому скінчився ще років три тому. У ресторані попросиш кока-колу — приносять запечатану пляшку. Ні склянки, ні відкривачки немає. Доводиться в найкращому готелі країни розпечатувати виделкою, протирати пляшку скатертиною й пити з горла. Але жити можна. Основна проблема — це інтернет, який є тільки в лобі готелю й має черепашачу швидкість.

Увечері всі стражденні збиралися навколо вай-фай-роутера в коло і намагалися подивитися новини або відправити пошту. Якщо сходилося більш як п’ять осіб — інтернет практично зависав, бракувало пропускної здатності. Пароль на роутер був, звичайно ж, «123456». Це в Африці заведено так — не міняти заводських паролів. Тому все скінчилося тим, що я зайшов в установки роутера та змінив пароль до вай-фаю. Так на одну ніч став одноосібним власником інтернету в готелі й навіть зміг подивитись у низькій якості ютюб. Звичайно, перед виїздом зробив як було.

Попри всі недоліки, готель був найбільш злачним місцем на всьому острові! До його казино вечорами приїжджав увесь бомонд острова. Комори — країна мусульманська, й азартні ігри тут суворо заборонені. Виняток зробили тільки для найкращого готелю в країні: мовляв, іноземці селяться — нехай приносять державі валюту. У казино я жодного іноземця не бачив, їх на Коморах у принципі на пальцях однієї руки перерахувати можна. А ось у місцевих заклад мав успіх.

На абсолютно злиденному острові збиралися хоч і не нові, але все-таки «мерседеси», усі з двозначними номерами на зеленому тлі. На вигляд це було досить весело: серед коморців у костюмах і коморок і вечірніх сукнях походжали поодинокі туристи в шльопках і шортах.

Кажуть, недавно готель нарешті змінив господарів, які зробили тотальний ремонт і навіть перейменували заклад. Сподіваюся, тепер там набагато краще, ніж було під час мого візиту.

До речі, на Коморах з іноземних валют визнають тільки євро. Доларів не приймають і не міняють узагалі — ні в готелі, ні в банку. А втім, карток теж не обслуговують. Тому єдиний вихід — готівкові євро.

СТОЛИЦЯ

Звичайно ж, я заїхав на столичний ринок. Торгують тут переважно жінки, які наносять на обличчя спеціальні маски з глини, щоб на сонці не згоряла шкіра. Іноді ці маски прикрашають візерунками. Продають переважно овочі: огірки, помідори, моркву, капусту. Але все це привізне.

Місцеві вулканічні ґрунти не сприяють землеробству. Ціни на овочі вищі, ніж у Парижі. Риба ще дорожча. Здавалося б, місцевий продукт, але тунця собі дозволити може далеко не кожний.

Найдешевший харч — це рис, його тут продають у величезних мішках.

У столиці Мороні проживає лише 40 тисяч людей, і це найбільше місто на Коморах. Майже вся забудова — одноповерхові бетонні коробки приватного сектору, до яких прироблено якісь сараї, іржаві навіси та курники. Багато недобудованого та покинутого.

Більшість мешканців живе в Старих кварталах. Район дуже великий і схожий на лабіринт. Кам’яні будинки стоять так близько один від одного, що двом людям на такій вулиці розминутися непросто.

Машина точно не заїде, та й немає машин у мешканців цих халуп. На перших поверхах зазвичай розташовані магазини та майстерні, житловими є другі поверхи та внутрішні дворики. Слабенька електрика проведена повітрям. А ось каналізації немає — виносять у відрах, запах відповідний.

Навіщось я поліз досліджувати Старі квартали сам і практично відразу заблукав у хаотичному плетиві вузеньких вуличок. Народу майже не було, і запитати, де вихід, я не мав у кого. Став заходити в магазини, але в продавців не вистачало англійської навіть зрозуміти, що я від них хочу. Виручив мене мужик, який ішов з порожньою залізною каністрою.

Я тверезо розсудив, що заправок у старих кварталах точно немає, отже, іде по бензин кудись ближче до центру. Він мене й вивів на головну дорогу. Тут важливо, що каністра саме залізною була. Якби пластиковою, то, ймовірно, міг іти по олію чи воду до сусіднього магазину.

Безробіття на Коморах дуже високе. Сільське господарство не розвинуте, свого городу не заведеш. Алкоголь заборонений, паління не заведене, розважальних закладів немає, кіно теж відсутнє, телевізори є тільки в заможних громадян. Що залишається робити простому людові? А нічого не робити. От вони нічого й не роблять. Сидять удома.

Утім, навіть ті, у кого є робота, намагаються не перетрудитись. Усі державні установи й офіси працюють суворо до 14.00. І взагалі не працюють із п’ятниці до неділі. Хоча реально в тому-таки банку нікого немає вже з 12-ї години дня — порожні віконця, і тільки охоронець, абияк дотягши ще дві години, із чистою совістю закриває банк на замок. Усі магазини працюють до 12-ї дня, потім зачиняються й відчиняються ще на годину між 5-ю і 6-ю вечора. Цілодобових немає взагалі. Після 6-ї години вечора життя повністю завмирає. І річ не в криміногенній обстановці — із цим на Коморах якраз нормально, просто всі сидять удома.

Звичайно, є ще розвага у вигляді відвідування мечетей і молитви. Коморці — мусульмани й до релігії ставляться досить серйозно. У будь-якому селі є мечеть, у якій щоп’ятниці збирається все населення. Утім, релігійність у них без фанатизму. Жінки здебільшого просто запнуті хустками, без усяких там абай та інших переборів. На мої шорти осудливо ніхто не дивився.

ПРИРОДА ТА КОКОСИ

Дороги за межами Мороні жахливі. Подекуди асфальт такий убитий, що легше їхати узбіччям. Основним транспортом для народу є абсолютно роздовбані маршрутки й попутні вантажівки, які охоче беруть попутників за смішні гроші. Уночі автомобільний рух припиняється. Після заходу сонця ви не побачите жодної машини. До речі, майже всі заправки на Коморах ручні. З електрикою проблеми, тому, щоб заправити машину, треба добряче покачати насосом.

Гранд-Комор — острів вулканічний, на ньому навіть є напівактивний вулкан Картала. Більша частина берегової лінії — це гострі вулканічні скелі, але трапляються просто приголомшливі пляжі з білосніжним піском.

Узагалі природа Гранд-Комору вражає. Одним із найгарніших місць є скелі Кіссінг-Рокс. На вершині високого пагорба стоять кам’яні моноліти. Здалеку здається, що це фігури людей, які потяглись одна до одної в поцілунку.

Спускаючись, зіштовхнувся з місцевим пастухом. Навколо пальм паслися корови, а він величезним мачете робив отвір у кокосовому горісі. Було спекотно, хотілося пити, і я запитав у нього, скільки коштує кокос. Пастух щось відповів місцевою. Я не зрозумів і просто простягнув йому монетку на два євро. Чоловік подивився на монетку й на радощах обрубав усі горіхи з найближчих трьох пальм. Стільки кокосового молока я за раз ніколи не випивав. На шостому горісі здався: шлунок закінчився. Решту горіхів я у величезній сітці з пальмового листя пер на собі до самого готелю. Але не кинув! Кокоси ж!

В Африці кокос — це продукт стратегічний. Так і кажуть: посадив кокосову пальму — подбав про посуд, одяг, їжу, питво, житло і спадщину для дітей. Чиста правда! Людина знайшла застосування всім складникам кокосової пальми. Зі стовбурів будують хатини, будинки й меблі. Листя використовують для покрівлі, плетуть із них циновки та спідниці. Зі шкарлупи майструють чашки, ложки, тарілки й ковші. У деяких племенах з великих горіхів навіть роблять ліфчики! Із цупких волокон плодів виготовляють мітелки, щітки, мотузки, канати й екологічно чисті матраци для Європи. З нектару суцвіть добувають цукор, готують вино й женуть самогон.

Що й казати про цілющі властивості кокосового молока! Там і елементи для відновлення волосся, і ферменти для зволоження шкіри, і вітаміни, й амінокислоти! У недостиглому кокосі найсмачніше — це сік, чистий, дуже приємний на смак тонізувальний напій. Його зазвичай п’ють, просто пробивши дірку у верхівці горіха. У зрілому ж плоді найцінніше — м’якоть, з якої можна робити взагалі все, що завгодно. Можна вичавити й отримати густе кокосове молоко, яке потім пити або використовувати як приправу до будь-якої страви. Особливо смачне м’ясо, зварене в кокосовому молоці. Можна розтерти м’якоть, висушити та використовувати як борошно для пирогів. Можна настругати й споживати як окрему страву на десерт. Рецептів сотні!

Часто в Африці я, сидячи під навісом з пальмового листя, за столом із кокосового стовбура, вечеряв рибою, звареною в кокосовому молоці, заїдав кокосовим коржем, запивав кокосовим вином і на десерт їв кокосову стружку!

Кажуть, що під час колонізації Африки європейські місіонери змушували місцевих вирубувати пальми, вважаючи, що це диво-дерево тих дуже балує та не дає по-справжньому трудитися. Я взагалі замислився над запитанням: може, масове впровадження кукурудзи в нас було помилкою? Чи не ліпше було вивести морозостійкі кокосові пальми?

Незважаючи на досить суворі мусульманські традиції, острів’яни цілком доброзичливі, веселі та щирі. Природа тут чудова й неторкана. Головне — не брати сюди американських доларів.

А ще Коморські острови дуже корисно відвідати у зв’язці з відвідуванням четвертого острова — Майотти, який залишився в складі Франції. Той самий архіпелаг, один народ з тими-таки історією, традиціями та стартовими умовами. Але яка явна й показова відмінність у розвитку та успішності!


 


Докладніше про Комори та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: КАБО ВЕРДЕ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ГВИНЕЯ КОНАКРИ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ГАБОН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: БЕНИН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

ПІВНІЧНА КОРЕЯ

Потрапити до Північної Кореї простіше від простого. У ній є державне підприємство, яке відає організацією турів, на зразок «Інтуриста» в СРСР. Туроператори різних країн працюють безпосередньо із цією організацією. Усе, що потрібно туристові, — це звернутися до туроператора, заповнити анкети й тричі розписатися в тому, що він не журналіст. Північани тиждень перевіряють його дані й у більшості випадків дають добро на відвідування країни.

Подорож до Північної Кореї можлива лише як організований тур — з гідами та програмою. Те, що в України з Північною Кореєю безвізовий режим, не має жодного значення. Без спеціальної туристичної картки, яка по суті є дозволом на в’їзд, вас не тільки не впустять до країни, а й навіть не продадуть туди авіаквитка. Абсолютно всі тури мають фіксовану програму. Лише вибираєте кількість днів — мінімально 6 ночей, максимально — 12. Змінити програму не можна.

Тур до Північної Кореї на сьогодні — один із найбезпечніших і чітко відлагоджених. Не важливо, приїхали ви самі чи вшістьох — у вас усе одно буде окремий автобус, водій, російськомовний гід, вас супроводжуватиме працівник місцевого КДБ. І цей супровід буде протягом усього часу вашого перебування в країні. Від моменту, коли виходите вранці з номера, і до того, як пізно ввечері в цей же номер заходите, з вами весь час хтось буде і не випускатиме вас із зони прямої видимості.

ПРИЛІТ І МИТНИЦЯ

До Пхеньяна ми з моїм другом Сергієм Ярошем, про якого я згадував у другому розділі, летіли з Пекіна старим радянським Ілом з погано затертими написами російською мовою. Летіти лише півтори години.

Перші враження — це, звичайно, аеропорт. Наскільки вбитим і пошарпаним був літак, настільки новеньким і гарним виявився аеропорт. Невеликий, але цілком симпатичний. Правда, на табло світилося лише два рейси: один із Пекіна, другий із Владивостока, інших не буває.

Перед вильотом туроператор лякав нас, що митниця Північної Кореї дуже ретельно обшукуватиме всіх туристів. Нам навіть видали спеціальні «пам’ятки», де значилося, що переглядатимуть весь контент на наших комп’ютерах та телефонах. Я спеціально видалив усі фотографії, закладки та фільми — про всяк випадок. Але нас узагалі не оглядали. Єдине, що цікавило прикордонників, це друковані видання. У дівчинки, яка стояла перед нами, вилучили путівник про Північну Корею та якийсь абсолютно безвинний журнал мод.

Окрім того, нас змусили декларувати всі мобільні телефони, айпади та комп’ютери. Північнокорейський «експерт» заніс кожен гаджет в окремий журнал і попередив, що, скільки ми їх привезли, стільки ж маємо й вивезти. Правда, на відльоті в нас нічого взагалі не перевіряли.

ГІДИ

Відразу після митниці чекав закріплений за нами супровід. Із розповідей туристів ми знали, що зазвичай гідом є жінка, а представником КДБ — чоловік, але в нашому випадку були дві жінки. Ми  з  попутником до самого кінця подорожі так точно й не визначили, хто ж із них працює на контору. А втім, напевно, обидві.

Тільки-но ми сіли в автобус (а як я вже розповідав, кожній групі надають окремий транспорт), нас відразу запитали, чи знаємо ми про правила знімання. Потім цілком коректно пояснили, що Північна Корея перебуває в кільці ворогів, тому фільмувати й фотографувати все, що ми захочемо, не  можна. Раптом ми випадково зафіксуємо якийсь важливий стратегічний об’єкт або нетиповий момент, який потім ворожа пропаганда використає для очорнення найсправедливішого ладу у світі. Звичайно, ми все це знали, тому відразу запропонували компромісний варіант — давайте ви ввечері переглядатимете відзняте й видалятимете, що не сподобалося. Гідес (називатимемо їх так) це влаштувало. Забігаючи наперед, можу сказати, що нам прямо забороняли знімати лише двічі, а відзняте перевіряли раз.

Дуже важливо «встановити контакт» із гідами, «потоваришувати» з ними. Адже для них це робота, і робота нервова. З їхніх-таки напівнатяків я зрозумів, що, коли туристи лягають спати, після важкого й насиченого дня гіди сідають складати довгий і нудний звіт за минулу добу. Вони мають чітко розписати, як поводилися туристи, чи були провокації, що фотографували, чи повірили в офіційну версію, чи були дивні запитання і так далі.

Ми намагалися полегшити нашим гідесам життя і зайвих запитань не ставили. Коли бачили напівобдертих солдатів, які кирками фігачили якісь цегляні стіни, — самі підказували гідам, що це «стройбат» і що в нас є таке саме. Якщо бачили сотню людей у черзі на автобус о шостій тридцять ранку, то вдавали, що це нормально. Побачивши десятки чоловіків і жінок, які в парку вручну рвали траву, ми лише «захоплювалися», який корейці трудящий народ. Машин, що працюють на дровах, «не помічали» зовсім.

Ми не намагалися їм довести, що так жити не можна, не відкривали їм очей на різні речі. Послухайте, у них щотижня туристи, вони все чудово розуміють і знають. Гіди чесно виконують свою роль. Якщо ми бачимо обірваних військових із кирками — ми ж і так розуміємо, що їх на п’ятнадцять років забрали в армію і це дешева напіврабська праця. Знаємо та розуміємо, тож навіщо в це тикати гідесі, щоб вона казала нам завчену фразу про єднання народу з армією, а потім писала про це у звіті. Ми все бачили, ми все розуміли, але гідесам цього не виказували.

І гідеси відповідали нам взаємністю. Знімати вони практично не забороняли. У нас був мовчазний договір: ми не ускладнюємо життя їм — вони не ускладнюють життя нам.

І звичайно, гідесам треба привезти гарні подарунки. Це усталене правило — вручати супроводжувачам презенти, навіть певний прейскурант є. Водієві — блок американських сигарет, гідесі — французькі парфуми, а КДБшнику — банку кави та пляшку віскі. Усіх цих речей у Північній Кореї дістати неможливо, вони тут мають величезну цінність. Середня зарплата в країні — менше 7 доларів, тому для гідів це дуже істотні речі. І що вже гріха таїти: чим кращі подарунки ви привезете, тим лояльнішими до вас будуть.

МОНУМЕНТ ВОЖДЯМ

Прямо з аеропорту ми поїхали до Монумента вождям — Кім Ір Сену та Кім Чен Іру. Точніше не так. Мені відразу винесли догану, що не можна говорити просто «Кім Ір Сен» — треба казати «великий вождь і мудрий учитель товариш Кім Ір Сен». Але оскільки ми іноземці, нам дозволили говорити просто «товариш Кім Ір Сен». А без «товариша» ніяк. Він же вам не приятель, сказали гідеси.

Монумент вождям — це найвідоміша картинка з Північної Кореї. Просто так сфотографуватися сюди прийти не можна, існує цілий ритуал відвідування. Сюди приходять цілеспрямовано «покласти квіти та вклонитися вождям». Купуєш букет і повільним, урочистим кроком ідеш до пам’ятника.

Поклавши квіти, потрібно тричі пам’ятникам поклонитися. Відразу повертатися до них спиною теж не можна. Після цього дозволено зробити кілька фото на тлі, не більше. Я спробував улаштувати невелику фотосесію, і до мене відразу підійшов суворий чоловік у цивільному. Ще не можна вождів фотографувати не на повний зріст або збоку. За цим теж стежать.

Одне було погано — ми приїхали під самий захід сонця, і було вже темно. Фотографії вийшли дуже погані, темні, а в деяких ракурсах, навпаки, засвічені призахідним сонцем. Я попросив приїхати сюди ще раз, коли буде нормальне освітлення, але гідеси сказали, що затвердженої програми змінювати не можна. Відвідування пам’ятника — сьогодні, і більше його не буде. І ось тут саме й вступають у гру «гарні стосунки з гідом». Я попросив супроводжувачок ще кілька разів, після чого вони зв’язалися з куратором, роздобули дозвіл, і через день ми знову заїхали до монумента.

Було чудове освітлення, і вийшли гарні фото. Та головне, на відміну від першого разу, біля монумента було повно людей і величезна кількість весільних процесій, які хоч якось розбавляли сувору дійсність місця. Як було колись і в СРСР, будь-яке весілля в Північній Кореї — це насамперед знімки на тлі монумента вождям.

У Північній Кореї немає розлучень. Не тому що тут усі кохають одне одного до смерті, а тому що офіційної процедури такої не передбачено. Тільки у виняткових випадках, якщо хтось із подружжя невиліковно хворий або якщо пара не може мати дітей, партійний осередок району дає дозвіл на зміну запису в книзі реєстрацій. Жодних інших варіантів розлучитися не існує. Тому одруження в Північній Кореї — справа особливо важлива, по суті безповоротний крок. Одружуються зазвичай у 25 років, сексу до весілля суворо не вітають. Північнокорейці взагалі впадають у ступор від розмов про любов і секс: мабуть, любов може бути тільки одна — до Великих вождів.

З іншого боку, саме біля монумента я вперше побачив усміхнених корейців. Вулицями вони зазвичай ходять похмурі та насуплені. А тут — розслаблені, щасливі й навіть не сахаються від камери. І наречені всі в національних костюмах. Гарно ж!

ГОТЕЛЬ

Мешкали ми в готелі «Янгакдо». Величезна така бетонна коробка на 47 поверхів. Інтер’єр — стандартний Радянський Союз. Номери чисті, але вбогі. Меблі 70-х років, сантехніка — 60-х. Тумбочки з вбудованим радіо, телефони з перших кнопкових. А втім, абсолютно всі номери — для курців.

Готель розташований на острові посеред річки. З берегом сполучає міст, на якому стоїть КПП з охороною. Отже, самому піти в місто неможливо. У самому готелі скрізь стоять відеокамери, і спостереження цілодобове.

В інтернеті я прочитав, що центр спостереження за постояльцями — на 5-му поверсі. Я намагався туди потрапити, але кнопка ліфта на той поверх не працює. Хоча один раз зі мною підіймалися троє корейців — «5» вони точно не натискали, проте ліфт зупинився саме там. Коли двері відчинилися, на поверсі взагалі не було світла. Корейці вийшли в повну темряву й дочекалися, поки ліфт зачиниться.

Ми із Сергієм усю подорож майже не розмовляли в номері. Розуміли, що слухають кожне слово. Якщо необхідно було поговорити й обмінятися думками, виходили у величезний вестибюль, ставали посередині й говорили пошепки. Може, і параноя, але так нам було спокійніше.

У готелі є сувенірні магазини, кегельбан, бари. Скрізь приймають тільки долари, євро або юані. Причому ціна що в доларах, що в євро однакова. Тобто пляшка води коштуватиме три долари або три євро. Курсу тут не розуміють і не перераховують. Узагалі в Північній Кореї іноземці можуть купити будь-що тільки за долари або євро: місцевих грошей на руки не дають, навіть подивитися. Будь-яка купівля відбувається в такий спосіб: ти запитуєш, скільки коштує товар, у гіда, він називає тобі ціну в євро, ти даєш йому євро, а він уже розраховується з продавцем у місцевих вонах. Тому цін ми їхніх не знаємо, не знаємо курсу долара, не знаємо розміру зарплат — туристів від цієї інформації просто відсікають.

Що в готелі добре, то це краєвиди. Ми жили на 42-му поверсі, і панорама Пхеньяна була просто чудова. Рівно о п’ятій ранку репродуктори, розставлені по всьому місту, починають передавати патріотичну пісню, що закликає народ підійматися на нові трудові подвиги. Місто прокидається в променях сонця, що сходить.

У номері на 42-му поверсі бравурного маршу не чути: високо, хороша звукоізоляція, тим паче готель стоїть на острові. Але ось якщо о п’ятій ранку відчинити вікно, щоб покурити, то можна насолодитися цим епічним моментом. Усе-таки курці іноді можуть виявити речі, недоступні іншим людям.

Що в готелі зовсім не тішило, то це сніданки. Щодня абсолютно однакові: два смажені яйця, кімчі, два млинці, пакетик джему. Кімчі, до речі, у них там завжди — на сніданок, обід і вечерю. Як розповіли гіди, існує понад 60 способів приготування цієї страви. Утім, нас забирали з готелю о сьомій ранку й привозили назад о восьмій вечора. Там ми тільки спали.

Усю їжу включено у вартість поїздки, тому вибору меню немає. Вам просто приносять заздалегідь оплачений набір страв, включно з належною пляшкою пива на людину на день. Утім, якщо хочеться чогось особливого, можна замовити окремо. Покуштували й місцеву горілку соджу. Горілка слабенька, лише 30 градусів. У Північній Кореї, до речі, не заведено наливати алкоголь самому собі. Тому можна спостерігати дивовижну картину, коли сидять два корейці й наливають один одному.

ГОТЕЛЬ «РЮГЕН»

Окрім нашого, у Пхеньяні є ще один супервідомий готель — недобудований «Рюген» заввишки аж 330 метрів. Будувати його почали ще 1987 року, до 1991-го вигнали коробку, і тут з розпадом Радянського Союзу гроші скінчилися.

Шістнадцять років коробка зяяла порожніми вікнами. У 2008 році хитрі північнокорейці домовилися з єгиптянами, що нададуть їм ексклюзив на створення стільникової мережі в країні в обмін на добудування готелю. У будівлі зміцнили фундамент і повністю її засклили. Але потім щось пішло не так. Повноцінної стільникової мережі так і не створили, готелю теж не добудували, внутрішнє оздоблення в споруді відсутнє геть-чисто.

Наступна спроба була ще хитріша — північани домовилися з однією світовою готельною мережею про добудову та спільне використання готелю. Але США пригрозили санкціями, і готельєри проєкт тихо злили.

Так і стоїть «велика північнокорейська піраміда» уже понад 30 років  недобудована. І навіть зараз це найвищий готель у світі. Правда, коли перший постоялець зможе заїхати в нього, не знає навіть товариш Кім Чен Ин.

ПАМ’ЯТНИК ЧУЧХЕ ТА МОНУМЕНТ ПАРТІЇ

Чучхе — це головна та єдина ідеологія країни. Свого часу маленька Північна Корея мала робити вибір: іти або у фарватері марксизму-ленінізму СРСР, або маоїзму Китаю. Кім Ір Сен, тодішній лідер північнокорейців, не захотів підкорятися ні тим, ні іншим. Тому він вигадав власну ідеологію — чучхе.

Основний постулат чучхе: навколо вороги й усі хочуть відібрати наш рис. Тому тільки безумовне поклоніння вождеві! Вірити можна лише партії, спиратися — тільки на власні сили, бо північнокорейці найкращі, а весь світ живе гірше. Якось так — дика суміш комунізму та націоналізму. Утім, саме така ідеологія дає змогу пояснити населенню, чому Північна Корея відгородилася від усього світу й живе в повній ізоляції.

Маю вам сказати, чучхе працює. Діти в школі нам із захватом розповідали, як злий Захід хоче їх завоювати, тому що корейці їдять рис, якого в країні багато. По телевізору я бачив чудову програму про те, як у США голодують люди, їдять горобців і мріють переїхати жити до Північної Кореї. Звичайно, можу й помилятися, бо корейської не знаю. Але весь мій досвід життя в СРСР підказує, що саме про це і йшлося.

Щоб підкреслити свій «особливий шлях», 1997 року в Північній Кореї прийняли нове «літочислення чучхе», початком якого є 1912-й — рік народження Кім Ір Сена. Серйозно, вони так усі дати вказують, наприклад 1 березня «108 року Чучхе» (2020-го).

Пам’ятник Чучхе — це здоровенний такий кам’яний шворінь, на верхівці якого язики полум’я у вигляді зірки. Кажуть, це найвищий кам’яний пам’ятник у світі. Поруч, як і має бути, — скульптура робітника й колгоспниці та приєднаного до них інтелігента. Символом СРСР був серп і молот, які втілювали єднання робітників і селян.

У Північній Кореї символом керівної Трудової партії зробили той самий серп, той самий молот, але до них ще додали пензель як символ творчої інтелігенції.

Трудова партія Кореї — це майже повний аналог КПРС. Але все-таки в СРСР де-юре була однопартійна система. У Північній Кореї у Вищих законодавчих зборах, окрім Трудової партії, представлені ще Соціал-демократична та Партія молодих друзів небесного шляху. Зрозуміло, що дві останні — чиста бутафорія, вони голосують синхронно з трудовиками, однак формально в Північній Кореї діє багатопартійна система.

Другий схожий пам’ятник — «Символ Партії»: три руки із серпом, молотом і пензлем. Усередині монумента — барельєфи славного шляху партії.

Дуже гарно споруда підсвічується вночі.

ПАЛАЦ ПІОНЕРІВ

У моєму радянському дитинстві зразка 1985 року такого палацу не було, і мене спочатку навіть трішки придушила жаба. Зовні будівля вражає стандартно помпезним соцреалістичним виглядом.

Усередині — яскраві кольори, моделі ракет, величезна карта країни, усе дуже контрастне й нове.

Але що довше ми ходили по кімнатах (гуртках) палацу, то дужче мені це все скидалося на звичайну показуху. Ми відчиняли двері до чергового гуртка — відразу підхоплювалося жваве дівчисько в краватці й завчено доповідало гідесі про те, як їхній загін, натхненний прикладом Блискучого Керівника Кім Чен Ина, опанував барабани, комп’ютери чи моделювання.

Не по-справжньому це якось усе було. Я ж пам’ятаю свій Палац піонерів — моделістів, спортсменів і натуралістів. Ми були звичайними дітьми, десь недбалими, десь сором’язливими. Але так по-військовому завчено «доповідати» іноземцям? Не вірю, як сказав би Станіславський.

Після огляду гуртків ми зайшли до актового залу, де піонери давали концерт. Причому майже годинний виступ призначали лише для двох десятків іноземних туристів, більше в залі нікого не було.

Для початку піонери, здійнявши руки до екрана, на якому був портрет Кім Чен Ина, проспівали пісню про Блискучого Керівника, завдяки якому жити стало краще, жити стало веселіше. А вже потім пішла лубкова народна самодіяльність. Завершальна пісня була про щасливе дитинство з показом кадрів з Палацу піонерів.

Якщо чесно, то мені виступи сподобалися. Піонери, червоні краватки, горни, салют. Наче на машині часу вирушив у дитинство. Смикнув важіль і вжу-у-ух — ти знову в 1985 році й тобі одинадцять. Я потім спеціально запитував думку про концерт в інших туристів — німців, англійців, американців. Сподобалося лише мені та полякам. Велика штука — ностальгія.

Розсмішила нас гідеса Палацу піонерів, яка сказала, що нам дуже пощастило, бо сьогодні ми потрапимо на цей концерт, адже він відбувається дуже рідко. Вона, мабуть, не припускала, що в готелі ми спілкуємося з іншими групами, у яких цей виступ був і вчора, і позавчора, і стоїть у програмі в тих, хто буде там завтра.

МЕТРО

Звичайно, жодного вільного доступу до метро нам не надали. То була організована екскурсія. Нас завели до підземки на одній станції, провезли дві зупинки й на іншій станції вивели. Метро маленьке — лише дві гілки та 17 станцій.

Це вперше я опинився серед простих жителів Північної Кореї. І знаєте що? Їх не відрізнити від нас.

Зайдіть на будь-яку станцію метро Києва, і побачите такі самі китайські пуховики, такі самі неусмішливі зосереджені обличчя.

Ні, звичайно, відмінності є, але вони мінімальні. У них і досі вивішують стенди з газетами. І народ їх читає прямо на зупинці. У вагоні ніхто не втуплюється в смартфон, їх тут просто немає. Старі вагони з мого дитинства — у кожному висять підсвічені портрети вождів. Метро як метро.

ТРІУМФАЛЬНА АРКА ТА НУМЕРОЛОГІЯ

Найбільші тріумфальні ворота у світі розташовані саме в Пхеньяні. Побудували їх на честь повернення Кім Ір Сена до Кореї після звільнення країни від японців.

Північнокорейці взагалі схибнулися на всьому гігантському, найбільшому, найдовшому та наймасивнішому у світі. Найбільший на планеті готель — байдуже, що його тридцять років добудувати не можуть, зате «най»! Або найвищий у світі кам’яний пам’ятник. А ще північнокорейці схиблені на цифрах.

Як зазвичай відбувається знайомство з будь-яким пам’ятником чи будівлею в Північній Кореї? Гід відразу вивалює на вас величезну кількість цифр. Здавалося б, ну, що нам треба знати про арку, крім того, що вона найбільша й на честь чого її спорудили? Але гід обов’язково кілька разів повторить, що арку відкрито в 1982 році, вона складається з 10 500 гранітних плит, висота воріт — 60 метрів, ширина — 52 метри, висота арки — 27 метрів, ширина проїзду — 18 метрів, споруда прикрашена 128 фігурами, вирізьбленими в граніті. Ще неодмінно повідомляють, скільки разів той чи той пам’ятник відвідував Кім Ір Сен або Кім Чен Ин.

Навіщо вся ця порожня інформація — незрозуміло, але її подають завжди. Наприклад, у мавзолеї Кім Чен Іра стоїть вагон, у якому він їздив країною. Поруч є величезний стенд, де перераховано, скільки кілометрів пройшов вагон, скільки зупинок зробив, скільки годин у ньому провів вождь, скільки вождь разів збирав у вагоні наради та скільки разів вагон фарбували. Навіщо? Кому потрібні ці відомості? Але їх завжди повторюють кілька разів, щоб відвідувачі перейнялися величчю вагона та запам’ятали ці цифри.

Ще в корейців розвинений символізм. Наприклад, арка важить 815 тонн, що символізує 15 серпня — день звільнення Кореї від японців. А від оцього пам’ятника до тієї арки рівно така кількість метрів, яка відповідає даті народження Великого Керівника Кім Чен Іра. Мабуть, існує спеціальний відділ, який бере наявні цифри та знаходить під них «легенду».

КЕСОН І ДЕМІЛІТАРИЗОВАНА ЗОНА

Демілітаризованою зоною (ДМЗ) називають нейтральну смугу завширшки 4 кілометри, яка простяглася через увесь Корейський півострів по 38-й паралелі, відокремлюючи Північну Корею від Південної. Саме тут стояли протиборчі війська під час підписання Угоди про перемир’я. По суті це офіційний кордон між двома Кореями.

Якщо чесно, то ДМЗ не справила жодного враження. Їхали ми туди майже три години, а провели там до 30 хвилин. Чим ближче до кордону, тим частіше на узбіччі з’являються височенні бетонні блоки. У разі нападу з боку Південної Кореї їх звалюють на дорогу, перепиняючи танки супротивника. Тільки-но ми наближалися до чергових таких блоків, гідеси починали голосно або співати, або щось запитувати — відвертали увагу як могли.

У зоні нас спочатку завели в довге порожнє приміщення, посеред якого стояв стіл — тут у 1953 році підписували мирну угоду. Нас посадили за той самий стіл і стали знайомити з миротворчою роллю Північної Кореї в цій війні. Збройне протистояння, звичайно ж, розв’язали США та «їхні маріонетки» у Південній Кореї. Під мудрим керівництвом Великого вождя армія Півночі відразу перейшла в контрнаступ, і тільки небажання подальшого кровопролиття змусило Керманича погодитися на припинення вогню.

Я досить непогано знаю історію Корейської війни — і про те, хто перший напав, і про цілі ескадрильї радянських винищувачів, і про мільйон китайських «добровольців», які практично врятували Північ від повної поразки. Мабуть, усе обурення позначилося на моєму обличчі, й наша гідеса, нахилившись до мого вуха, досить жорстко сказала, що всі запитання я можу поставити лише особисто їй, потім.

Тоді нас привели до великої будівлі, де ми піднялися на другий поверх, на балкон, з якого видно славнозвісну картинку: кордон, три сині сарайчики на ньому й такі самі будівлі південнокорейців. На сам кордон чомусь не пустили.

Дорогою назад заїхали в Кесон — стародавню столицю Кореї та найближче велике місто до лінії розмежування між Північчю та Півднем. У Кесоні немає хмарочосів і монументальних пам’ятників, як у Пхеньяні, — тут типова забудова а-ля СРСР середини 1980-х років. Новіші будинки виходять фасадами на вулиці, затуляючи старіші.

На жаль, робити висновок про житло можу, тільки судячи із зовнішнього вигляду. Звісно, потрапити в оселю звичайного корейця шансів не було. Кілька разів ми спостерігали довгі черги до продуктових магазинів. Багато разів бачили, як збирають величезну кількість людей на якісь масові заходи агітаційного характеру. Але що це було, я не знаю, а гіди промовчали.

Кесон сподобався. Звичайно, тут немає такої помпезності, як у Пхеньяні, але містечко досить чисте. Що впало в око — на жодному будинкові немає кондиціонерів, зате на підвіконнях повно маленьких сонячних батарей.

Як я зрозумів із плутаних пояснень гідеси, потужності заведеної на кожну квартиру електрики не вистачає навіть для кондиціонера — тільки для освітлення. Сонячні ж батареї дають додаткові потужності, наприклад для електрочайника.

ПХЕНЬЯН

Столиця справила неоднозначне враження. Начитавшись репортажів і звітів про країну, ми, звичайно, очікували всюди вантажівок на дровах, повної відсутності легкових автомобілів і колон демонстрантів щоранку.

Але — або Північна Корея сильно змінилася за цей час, або журналісти дуже перебільшували. У центрі Пхеньяна практично всі будівлі висотні, є навіть новенькі хмарочоси, зведені під керівництвом китайських інженерів. Загалом місто має цілком сучасний вигляд.

Машини на вулицях є — здебільшого китайські малолітражки, але є. Інша річ, що приватних авто в Північній Кореї взагалі немає, не передбачена в них приватна власність на машини. Є автомобілі державні, військові та ті, що належать підприємствам, тобто теж державні. Інших немає. До цього я багато читав, що начебто дозволено мати приватну машину, якщо її подарує родич з-за кордону. Але хоч скільки разів запитував у місцевих, мені цього ніхто не підтвердив.

У Пхеньяні багато таксі — китайських машинок зеленого та синього кольорів. Але це більше для партійних чиновників, народ переважно пересувається автобусами й метро. На зупинках громадського транспорту завжди є люди, а вранці черги на автобуси просто величезні, осіб по сто, не менше.

Світлофори є, але не працюють — скрізь стоять регулювальники. Причому не тільки жінки, як можна судити з фоторепортажів. Вони тільки в центрі, а в інших районах міста рух регулюють чоловіки.

Вулицями їздять машини з мегафонами на даху та повідомляють щось патріотичне. Причому в них усе патріотичне завжди з таким нелюдським надривом промовляють, що, навіть не знаючи мови, можна відрізнити, коли про батьків нації кажуть. Крім того, багато разів бачив величезні юрби людей на площах, які щось репетирували з транспарантами, квітами та кульками. Гідеси казали, що готуються до свята. В СРСР теж так було, за кілька тижнів до 1 Травня народ зганяли на репетиції.

Уранці ми частенько бачили групки яскраво вбраних людей, які щось співали та декламували на пожвавлених перехрестях. Гідеса сказала, що це «агітаційні групи», які підвищують трудящим настрій перед початком трудового дня.

Центр Пхеньяна — вітрина режиму Кімів. На найпрестижнішій вулиці Північної Кореї стоять майже хмарочоси зі сталі та бетону. Тільки квартир тут не продають. У Північній Кореї немає приватної власності на нерухомість.

У цих будинках селиться еліта держави — генерали, професори, партійні керівники. Тут завжди є світло, вода й опалення. Коли опівночі в усьому Пхеньяні вимикають електрику, ця вулиця залишається освітленою.

Правда, найгарніший біло-синій хмарочос явно не заселений. За п’ять ночей я жодного разу не бачив там увімкненого світла. На вікнах немає штор, приміщення точно порожні. По суті це просто коробка для антуражу, як і багато що в Північній Кореї. Туристів на вулицю привозять лише пізно ввечері, коли підсвічування робить її особливо привабливою.

Утім, щоб у вас не виникло ілюзій, уже за кілька кварталів починається зовсім інший Пхеньян: безликі панельки, пофарбовані в рожевий або салатовий колір, черги на тролейбус і темні вулиці.

У столиці впадає в око величезна кількість ручної праці — від десятків двірників, які скубуть траву на газонах, і до того, що абсолютно всі будівлі зводять військові «стройбати». Так, у Північній Кореї немає будівельних управлінь, як це було в СРСР. Абсолютно всі будівництва ведуть військовики під керівництвом запрошених з Китаю фахівців. По суті, це раби: в армію призивають на 10–15 років, зарплати не надають, тільки годують.

Кілька разів поруч із будівництвами ми бачили дуже вбогі мазанки. Висота стель — не більше метра, всередину можна тільки заповзати. Опалення — буржуйки, димарі яких стирчать крізь дах. Багато журналістів сприймають ці халупи як помешкання бідних корейців. Ні, це тимчасове житло стройбатівців. У нас для будівельників ставлять вагончики, а тут роблять такі мазанки. Що примітно, у центрі Пхеньяна їх намагаються прикрити від туристів сітками на розтяжках, а на околицях міста вже не соромляться. Гідеси дуже хвилювалися, коли нам на очі траплялися ці «хороми».

Окрема історія — це телебачення, портрети та радіоточки. Телеканалів у Північній Кореї лише два: один працює у вихідні, а другий починає мовлення о сьомій вечора та передає суто «вісті з полів». З розважальних програм — тільки концерти народної музики й танців. Основний контент становлять нескінченні новини про те, що відвідав Блискучий Керівник та як його вшановували працівники чергової фабрики. Ні аналітичних програм, ні шоу — нічого. У суботу ввечері показали якийсь дуже-дуже старий фільм про війну.

Музика в Північній Кореї тільки місцева. Жодного разу я не чув, щоб транслювали західну чи іншу іноземну. Лише корейські народні виконавці та колективи. Північани взагалі нічого не знають про музику за межами їхньої держави, про Майкла Джексона та «Бітлз» не чули. Це правда, я запитував, — не знають.

У кожній квартирі та громадському приміщенні на стіні обов’язково є радіоточка. Так, такий пластмасовий репродуктор, як в СРСР. Його не можна вимкнути, і він без кінця транслює важливі новини, якісь оголошення й агітаційні заклики.

Ще в кожному приміщенні, неодмінно по центру, висять два портрети вождів. Навіть у кожному вагоні метро висять, у їдальнях, ліфті — скрізь. Гіди нас суворо попередили, що під час фотографування в приміщеннях, де є портрети Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, необхідно, щоб вони повністю поміщалися в кадр, інакше фото видалятимуть.

Мені вдалося зазирнути у звичайний магазин не для туристів і місцеву перукарню. У магазині — приблизно так само, як у нас у 1990 році: величезні полиці, на яких стоять стоси банок із соком і мінеральною водою. Окрема маленька полиця — із соціальними товарами: крупою, якимись бульбами, картоплею. Усе. Правда, передостаннього дня нас для чогось повели в «крутий» супермаркет. Там було все: восьминоги, креветки, м’ясо, консерви… Усе зроблене в Китаї. І всі цінники у валюті. Так, там на касі корейці розплачувалися євро, доларами та юанями. Я був у шоці. Звідки в абсолютно закритій країні на руках іноземні гроші? Після жорстких розпитувань гідес, водія та бармена в готелі ми дійшли висновку, що це свого роду радянська «Берізка», де продають дефіцитні товари для обмеженого кола людей, переважно партійних працівників.

Окремо варто пояснити, що Пхеньян — це столиця, тож робити висновок за нею про всю країну не можна. У Північній Кореї найсуворіше обмежено пересування громадян по країні. Щоб жителю іншого міста або села потрапити у Пхеньян, йому слід отримати спеціальний дозвіл від місцевого КДБ. Потребу в такому документі треба обґрунтувати — наприклад, групове відвідування Мавзолею вождів. Отак просто до столиці не пустять. У Пхеньяні люди навіть працюють не так, як у країні загалом. Наприклад, у столиці — шестиденний робочий тиждень із вихідним у неділю. А в сільській місцевості працюють десять днів поспіль з одним вихідним. У колгоспах трудяться в три зміни.

МАВЗОЛЕЙ

Серед знакових місць для північнокорейців — Кімсусанський меморіальний палац Сонця, а простіше — мавзолей Кімів. Коли Кім Ір Сен був живий, він використовував палац як одну зі своїх резиденцій. Після його смерті в 1994 році син Кім Чен Ір розпорядився переобладнати будівлю під мавзолей. Забальзамоване тіло помістили у відкритий саркофаг. Через 17 років у цій самій будівлі поховали Кім Чен Іра. Ця усипальня Кім Ір Сена — один із п’яти нині наявних у світі мавзолеїв для лідерів держав. Інші — в Москві, Ханої, Тегерані та Пекіні.

Для північнокорейців похід до мавзолею — священна церемонія. Просто так потрапити місцевим туди не можна, тільки в складі групи — шкільного класу, бригади або військового підрозділу. Зазвичай відвіданням мавзолею нагороджують за якісь досягнення, наприклад шкільний клас — за перемогу в конкурсі віршів про вождя, або заводську бригаду — за досягнення у виробництві.

Іноземці можуть відвідувати Мавзолей тільки по четвергах і неділях. У ці дні тут можна побачити практично всіх закордонних гостей, які на той момент перебувають у Пхеньяні. Нас наполегливо попросили надягти строгий і врочистий одяг. Зранку всіх іноземців збирають у спеціальній залі очікування та розподіляють, у якій послідовності яка група піде до мавзолею. Наших гідес явно поважали, одне їхнє слово — і нас пустили першими.

Кількасот північнокорейців уже стояли у величезній черзі до мавзолею. Іноземці обходили всю її окремою порожньою смугою. Біля входу в меморіал примушують здати всі речі: фотоапарати, смартфони, сигарети, запальнички.

Далі всі пересуваються рухомою стрічкою по тунелю, стіни якого обвішані фотокартками родини Кімів. Довжина тунелю — трохи менше ніж кілометр, і шлях займає хвилин двадцять. Іти чи бігти по стрічці не можна, треба тільки стояти із сумним обличчям. Утім, увесь цей час я зацікавлено спостерігав за північнокорейцями, які теж їхали з нами. Усі одягнені врочисто й абсолютно однаково — чоловіки в чорних штанях і напіввійськових френчах, жінки в чорних спідницях із високою талією та білих сорочках або в традиційних квітчастих довгих платтях. Корейці стояли, не ворушачись, не розмовляючи. У всіх був застиглий погляд, дехто буквально тремтів.

Уже в готелі я запитав канадця із сусідньої групи, фахівця в питаннях Північної Кореї, наскільки щирою є їхня поведінка. З його слів, переважна більшість справді вважає Кімів богами, інші просто імітують трепет, щоб їх не звинуватили в зраді батьківщини.

Уся будівля зсередини облицьована мармуром. Внутрішній обсяг мавзолею неймовірно великий — порожні зали з 8-метровими стелями. В одному залі стояла статуя Кім Ір Сена, підсвічена з усіх боків. Нас проінструктували, що всі мають підійти до статуї, вклонитися та постояти не менше ніж 30 секунд, висловлюючи свою скорботу. Через цю процедуру проходили всі іноземці.

Далі місцеві гіди розповіли нам, яка катастрофа спіткала світ після смерті Кім Ір Сена: «Здавалося, земна куля втратила свою вагу під вагою втрати найбільшої людини на землі». «У всіх країнах і на всіх континентах усе прогресивне людство оплакувало найбільшого борця з експлуататорами трудового народу». «Увесь корейський народ плакав кривавими сльозами, які перетворилися на червоний прапор»… Я потай щипав себе за ногу, щоб слухати це все із серйозним обличчям.

Тіло Кім Ір Сена зберігають у високому, порожньому та напівтемному мармуровому залі, оздобленому золотом. До саркофага пускають по чотири людини в супроводі гіда. Відвідувачі обходять навколо труни, зупиняються на кожному куті й кланяються. Перед нами якійсь корейці стало зле прямо перед саркофагом — мабуть, не витримала нервового напруження. З-за штори відразу вискочили двоє в чорних костюмах, підхопили відвідувачку під руки й миттю винесли із залу.

Далі йде величезна кількість залів, де виставлено нагороди та особисті речі вождя. Що найбільше вразило — в окремому приміщенні стоїть персональний залізничний вагон Кім Ір Сена. Трохи пізніше нам показали особистий катер і навіть літак Кім Чен Іра. Реально — величезний 16-метровий катер стоїть на стапелі посеред спеціального залу. До нього навіть прилаштували пофарбовані пінопластові хвилі. Про літак я навіть мовчу. Ніяк не збагну, як вони заштовхали його всередину палацу. Напевно, розібрали по гвинтиках і зібрали заново.

Друга частина мавзолею присвячена наступному з династії Кімів — Кім Чен Іру, але вона по суті аналогічна меморіалу його батька. На виході з мавзолею я бачив, як ридали північнокорейці, не в змозі стримати емоції. Мені здається, вони все-таки вірять у божественну сутність Кімів.

МУЗЕЙ ПОДАРУНКІВ

Музей подарунків вождям теж цікавий. Тут зібрано речі, які дарували закордонні гості й фанати Кім Ір Сена та Кім Чен Іра. Зовні музей має дуже скромний вигляд, простий вхід у вигляді традиційної пагоди. Решту приміщень вирубано в скелі — 150 залів на понад 20 тисяч квадратних метрів, сполучених довгими коридорами. Усього музей займає шість поверхів. У скелі! Шість поверхів! Для подарунків.

На вході в нас знову забрали і фотоапарати, і телефони, тож знімків звідти теж немає. Крім того, змусили надягти бахіли з м’якої тканини, щоб глушити кроки по мармуровій підлозі. У бахілах стояли навіть озброєні охоронці.

Тут ми знайшли презенти від Кучми та Кравчука. Є окремий зал подарунків від «дружнього СРСР», де безліч усякого мотлоху від колективів заводів і фабрик, ансамблів та інститутів. Звичайно, є подарунки від генеральних секретарів ЦК КПРС — Брежнєва, Черненка, Андропова. Особливий зал займають автомобілі від радянських керівників. Є броньований ЗІС із куленепробивним 8-сантиметровим склом — особистий подарунок Сталіна. Є авто від Маленкова. Найбільший зал займають два броньованих залізничних вагони, які подарували Сталін і Мао. Екскурсоводка сказала, що вагони встановили тут ще до того, як навколо звели стіни.

Музейні гіди, звичайно, знову радували, розповідаючи, як у всього світу кров ішла з очей, коли помер Кім Ір Сен, кити викидалися на сушу в знак жалоби і з неба впало відразу три зірки. Звичайно ж, не пропустили й божественного походження вождів. Відповідно до розказаної нам офіційної версії, Кім Чен Ір народився на горі Пектусан, яку вважають священним місцем. Народження Кім Чен Іра викликало зміну зими весною, його осяяла яскрава зірка в небі.

Мене ж після відвідування мавзолею та Музею подарунків більше вразила інша думка. Скільки ж вони витратили ресурсів, щоб звести такі махини, палаци в скелі, тоді як населення живе в злиднях, тоді як на початку 1990-х від голоду загинуло кілька мільйонів корейців? Добре, звели, але ж утримання таких монументальних споруд потребує щоденних колосальних ресурсів. У всій країні немає електрики, а проте всі 150 залів музею кондиціонують і освітлюють цілодобово.

ВИСНОВКИ

Прочитавши цю главу, читач може скласти неправильне уявлення, що Північна Корея — приблизно як Радянський Союз. Ні, ні й ще раз ні. Країна дуже відрізняється від нього, насамперед колосальним тиском ідеології. Це те, чого не видно на фотографіях або відео, і те, що кардинально відрізняє КНДР від СРСР.

Дуже часто, розглядаючи фотки з КНДР, люди розчулюються, згадуючи свою юність у Радянському Союзі. Так, схоже, але лише візуально.

Північна Корея повністю відрізана від будь-якої інформації ззовні. Відрізана безпрецедентно. Усе-таки СРСР не був такий закритий країною. Моряки виїжджали з країни. Були туристичні поїздки — рідко, але були. Іноземні фільми, перекладні книжки… Повної ізоляції не було ніколи. У Північній Кореї ізоляція повна. Люди взагалі не знають, що відбувається у світі, не мають уявлення навіть про елементарні речі. Ні інтернету, ні супутникового телебачення, ні закордонних книжок і фільмів.

Замість інтернету в Північній Кореї — внутрішній інтранет, який більше схожий на локальну мережу та в якому можна зайти тільки в Центральну бібліотеку та на сайт із вивчення чучхе. Доступу до всесвітньої павутини немає.

У Північній Кореї немає мобільного зв’язку в нашому розумінні. Ми бачили деяких місцевих з мобільними телефонами, але це були наші гідеси, військовики та чиновники. Стільниковий зв’язок діє тільки в межах Пхеньяна, і мобілки видають лише за місцем роботи тим, кому «належить».

Звичайно, немає жодних інших джерел інформації, усі друковані ЗМІ — це органи партії, а телебачення просто сміховинне — один новинний канал дві години ввечері та ще один із концертом народної музики в неділю. Причому, судячи з подання інформації, радянська «Сільська година» була в рази інформативніша. Тут новини складаються з блоків про те, що відвідав Блискучий Керівник і що відкрилося в країні завдяки, знов-таки, Блискучому Керівникові. Усе. Іноді додають сюжет про те, як у США та Європі люди голодують.

Що найстрашніше, то це рівень промивання мізків. Протягом 70 років владу успадковують виключно члени родини Кімів, перетворюючи країну на монархію, що навіть в СРСР було немислимо. Крім того, у Північній Кореї безпрецедентне обожнювання керівництва. Це не фігура мовлення. Чучхе — нова релігія, а династія Кімів — живі боги в Країні вранішньої свіжості.

В СРСР наприкінці 1980-х люди все-таки більше вдавали, що вірять у комунізм, у Північній Кореї ж реально вірять у чучхе, несамовито й щиро. Під пресом пропаганди корейці щиро переконані, що вони живуть краще від усіх у світі й на них усі хочуть напасти. Оскільки інформація ззовні відсутня, машина пропаганди здатна вкладати в голови корейців будь-що.

Під час відвідування Музею народної війни ми були шоковані інформацією, яку надавала місцева гідеса. Виявляється, Корею від японців звільняла не Червона Армія, а лише загони партизанів на чолі з Наймудрішим керівником Кім Ір Сеном. І ніхто Північній Кореї у війні проти Південної теж не допомагав — ні радянські ескадрильї винищувачів, ні полки радянських ППО, ні мільйон китайських добровольців. Їх просто не було, а всіх переміг одноосібно Кім Ір Сен.

Зазвичай блогери, які побували в Північній Кореї, наголошують на «жахливих» умовах життя. Але це молоді люди, вони не пам’ятають життя в СРСР, адже ми переважно жили так само. Скажу більше, не менше половини країн світу в матеріальному плані живуть ще гірше. Не це робить Північну Корею жахливим місцем, зовсім не це.

Найжорстокіша пропаганда, повна відсутність свободи слова, позамежне обожнювання лідерів і тотальна заборона на виїзд із країни — от що реально відрізняє Північну Корею від решти світу.


Докладніше про Північну Корею та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: МОНГОЛИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: Л А О С

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ВОСТОЧНЫЙ ТИМОР

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: БРУНЕЙ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

МАВРИТАНІЯ

Половина території Мавританії — це пустеля Сахара. Інша половина — теж пустеля, тільки називається інакше. Водойм немає, рослинності немає, тваринного світу майже немає. Із живності — скорпіони, тушканчики та шакали.

Офіційно це одна з найбідніших країн світу. На всю державу — лише два міста. Рівень безробіття — приблизно 30 %. Це офіційно. А неофіційно я взагалі не розумію, що вони там усі роблять, окрім хіба що рибалок.

Але є в Мавританії одна особливість, яка відрізняє її від інших країн.

РАБСТВО

Мавританія — єдина держава у світі, де дотепер існує рабство. Справжнє, реальне, з усіма атрибутами: людей можна продавати, дарувати, отримувати в спадщину.

До 1981 року рабство в Мавританії було офіційно прописане в конституції. Потім під тиском ООН відповідні пункти з основного закону виключили. Водночас відповідальності за рабовласництво та примусову працю не запроваджували аж до 2007 року. А втім, і після того жодного рабовласника не притягли до суду. Явище як було, так і залишилося. За оцінками ООН, у рабстві перебуває не менше ніж 600 тисяч мавританців, або десь 20 % населення країни.

Ні, туристам у цій країні нічого не загрожує. Рабами може бути тільки місцеве чорношкіре населення, а рабовласниками — бербери й араби. За багато років склалася ціла каста чорного люду з назвою «харатин» —це раби вже дуже багато поколінь. Зазвичай вони виконують усю брудну роботу: розчиняють рибу, розносять по оселях воду, прибирають вулиці. Раби переконані, що після смерті потраплять у рай, тільки якщо виконуватимуть волю панів. Психологи, які вивчали цей феномен, навіть назву йому дали — «синдром дядечка Тома».

Я прямо запитав одного з берберів, чи є в нього раби. Він дуже не хотів відповідати. Але я вмовив, адвокат усе-таки. Не тільки вмовив, а й упросив показати їх. Фотографувати мені заборонили, але дозволили з рабами поспілкуватися. Люди як люди. Живуть цілою родиною: чоловік із дружиною та троє дітей. Діти – теж раби. Чоловік сказав, що йому все подобається: у родини є дах над головою, йому не доводиться думати, де взяти їжу чи заробити. Про все дбає хазяїн. Якщо хтось із сім’ї захворіє, його вилікують. Треба тільки виконувати накази, решту турбот бере на себе господар.

Бербер сказав мені, щоб я за них не хвилювався. Ці люди вже кілька поколінь у рабстві в його родини. І їхній дід був у рабстві, й батько, і їхні діти теж будуть. І ще сказав найстрашнішу річ: «Ти думаєш, якщо я їх зараз відпущу, вони зможуть вижити?». Я навіть остовпів від цього. Бо ж справді — вони як циркові ведмеді, які вміють кататися на велосипеді, але вже не здатні вижити в дикій природі. Тільки я ніколи не думав, що таке може бути з людьми.

НУАКШОТ

Прилетів я до столиці Мавританії — Нуакшота. З аеропорту до готелю взяв найкраще таксі, яке було, — «мерседес» 1979 року випуску. Скла в машині не було, ручки на дверях — теж, як і замка. Тому відсутність скла була дуже розумною: зручно було тримати дверцята, щоб не відчинялися на ходу. Але була проблема: оскільки стекол не було, то у вікна дуже задувало пісок. А втім, у підлозі салону була велика діра, у яку пісок можна було згрібати ногою.

Таких машин у Мавританії більшість. Франція та Німеччина замість дорогої утилізації свого мотлоху на батьківщині привозять його в Мавританію та продають за копійки, тільки щоб відбити доставку.

Перше, на що звертаєш увагу в Нуакшоті, — скрізь пісок. На тротуарі, на дорозі, у кімнатах, у магазинах, у черевиках, у кишенях, у гаманці, на зубах. Я спочатку дивувався — як таке може бути? П’ю воду — пісок скрипить на зубах, їм морозиво — знову скрип. Хоч би що ти їв чи пив, воно скрипітиме. І тут усе просто: вітер жене пісок з пустелі, і дрібні часточки постійно висять у повітрі. Тому піщинки на зубах завжди й скрізь.

Уранці зустрівся зі своїм гідом-бербером. Одягнений він був у традиційне вбрання багатих мавританських чоловіків: на вигляд як величезне біле пончо, нижні кінці якого з’єднані між собою з боків, а на грудях зроблена велика кишеня під ліву руку. Уявили? Це складно уявити зі слів. На фотографіях подивитесь, виразніше описати не зможу. Зверху цього всього пов’язують синій шарф. Називається така збруя «буба». Заможні бербери носять цей одяг усюди, він відрізняє їх від місцевих африканців. Свого роду берберська уніформа.

Нуакшот — місто зовсім невеличке. Практично всі тротуари занесені піском. Будинки — переважно  бетонні коробки на два-три поверхи, більш-менш високих на всю столицю лише кілька. Місто відверто брудне та бідне.

Центральне місце тут — Велика мечеть, яку побудували коштом Саудівської Аравії. Храм гарний, питань немає. Саудівці на мечетях руку набили, та й грошей не шкодують на цю справу. Але навколо занедбаність, пісок, руїни та сміття.

Навпроти мечеті стоїть найвища будівля Нуакшота — бізнес-центр аж на дев’ять поверхів. Може, зараз уже звели вищі будівлі, але тоді така була єдина.

Я подумав, що можна піднятися на дах і відзняти звідти панораму міста. Гід зам’явся — мовляв, на даху ніколи не був. Зайшли в будівлю, поговорили з охоронцем. Ну як він туристові відмовить? Піднімайтеся, каже, ліфт отам. Він справді стояв на першому поверсі, гостинно відчинивши нам двері.

Зайшли з гідом у ліфт. Стоїмо, чекаємо. Ну, а я що? Може, так треба. Я стою, він стоїть. Я чекаю. Він стоїть. Минає хвилина. Дивлюся на гіда. Гід дивиться в стелю. Я чекаю. Він стоїть. Друга хвилина. Запитую — а що чекаємо? Гід — ну, так зараз же маємо поїхати. Тут я розумію, що він просто ніколи не їздив у ліфті. Тисну кнопку із цифрою «9» — ліфт починає рухатися. На обличчі гіда захват. Магія!

РИБНИЙ БАЗАР

Головна пам’ятка Нуакшота — звичайно, Рибний базар. Багато разів я бачив сюжети з нього в інтернеті — низка різнобарвних човнів уздовж берега океану.

Запах почав відчуватися десь за кілометр до ринку. У міру наближення сморід посилився. На самому базарі тхнуло страшенно. Не допомагав навіть океанський бриз. Ми пройшли через базар, на якому розчиняли рибу, усі щось кричали, тягали кошики з уловом, вантажили в машини — одне слово, локальний армагедон на тлі запаху гнилої риби. Запам’ятався величезний, голий до пояса громило, який рубав меч-рибу величезним тесаком на так само здоровенні шматки. Я хотів його сфотографувати, але він, дивлячись на мене, так жваво прокрутив над головою тесак, що знімкувати я різко передумав.

Перетнувши ринок, ми вийшли до океану. Довгі величезні розписані човни стояли рядами на піску, ще більше їх було в океані. На березі сиділо кількасот жінок у національних убраннях і чекали повернення рибалок з уловом. Сюрреалістичне видовище.

Я дістав фотоапарат і спробував зняти навколишнє життя — місцеві почали щось загрозливо кричати. Хтось кинув у мій бік камінь. Огрядна тітка, замотана від голови до ніг у якісь квітчасті хустки, замахнулася на мене величезним тунцем, тримаючи його за хвіст. Я навіть устиг подумати, що це принизливо, коли б’ють рибою, краще вже каменем. Урятував ситуацію гід, який різким командним голосом щось прокричав юрбі. Рибалки відразу стихли та розійшлися.

Раптом натовп зарухався: до берега прибував перший човен з уловом. Судно на швидкості увіткнулось у прибережний пісок, його відразу підтягли далі на пляж.

Поки всі були зайняті, я зміг зробити кілька фото. Потім до човна потягнувся ряд вантажників. Рибу вивалювали у величезні кошики, які ставили на голови носіїв. Ті тягли кошики на ринок і розносили їх по лотках.

За кожним ішли місцеві хлопчаки й підбирали рибини, які випали. Що впало — те пропало, хлопців за це не карали.

МОВА, ЇЖА, ВАЛЮТА

У Мавританії англійською не розмовляють. Тільки місцева мова та французька. До того ж англійської не знають ні в готелі, ні в аеропорту, ні в ресторанах — ніде. Бажання зрозуміти тебе відсутнє в людей геть-чисто. Якщо білий — значить, француз, якщо француз — значить, має розмовляти французькою, не розмовляєш французькою — значить, хворий, а про що говорити з хворим?

Їжа тут дуже проста. Зазвичай це дешевий привізний рис дуже поганої якості. Якщо є трохи більше грошей, то рис із рибою. У Мавританії з морськими дарами проблем немає. У залізну миску навертають купу рису й зверху кидають кілька шматочків риби та варених овочів.

У всіх закладах посуд виключно залізний, іноді рис накидають просто на промаслений обгортковий папір. Якщо людина заможна, то вона каже офіціантові суму, на яку хоче поїсти, і їй на ці гроші кладуть поверх рису тушковану курятину. На вигляд не дуже апетитно. Що в них реально смачне, то це верблюжина на грилі. П’ють здебільшого каву та зелений чай. Чорного чаю немає як такого. З делікатесів рекомендую верблюжий сир місцевого виробництва — штука специфічна, але смачна.

Місцева валюта називається угія. У магазинах, кафе та готелі приймають євро. Але курс обміну довільний і залежить лише від міняйла. Зазвичай збирається велика юрба, і починається загальне обговорення, за яким же курсом прийняти в туриста його жалюгідні євро. У Мавританії не люблять торгуватися. Бербери — народ гордий і вважають це нижчим своєї гідності

Завозити й вивозити місцеві гроші заборонено. Усю валюту, яку ввозите до країни, треба декларувати. Дорогою назад митниця перевіряє залишки готівки. Усі угії, які знайдуть перед відльотом, забирають. Якщо знайдуть, звичайно. У мене не знайшли.

До Мавританії варто поїхати, хоча б щоб поговорити зі справжніми рабами й усвідомити, якою цінною для тебе самого є воля. Правда, потім ще кілька днів звідусіль сипатиметься пісок.

Коли я прилетів з Мавританії в Сенегал і на паспортному контролі простягнув паспорт, із нього посипалося просто на стійку.  «З Мавританії?» — із розумінням кивнув прикордонник.



Докладніше про МАВРИТАНІЮ та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНА КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: МАЛАВИ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: БУРУНДИ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: КОСОВО

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: САУДОВСКАЯ АРАВИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

Захищено: ЙЕМЕН

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче:

І Р А К

Дуже люблю історію, це був мій улюблений предмет у школі — після географії, звичайно. Улюблені книжки теж були історичні. Тому побачити легендарний Вавилон для мене завжди лишалося заповітною мрією. Місто, оспіване в Біблії та літописах, центр однієї з наймогутніших цивілізацій Стародавнього світу, місце Вавилонської вежі та Висячих садів Семіраміди. Не дивно, що, прилетівши в Ірак, я вирушив до Вавилону просто з аеропорту Багдада — гаразд що їхати було годину з гаком.

Вавилон засновано на березі ріки Євфрат приблизно 5000 років тому. На початку ІІ тисячоліття до нашої ери правителем його став прославлений товариш Хаммурапі, який зумів об’єднати всю територію Месопотамії в єдину державу, що проіснувала понад 1000 років.

Не було на той час міста, величнішого за Вавилон, назва його означала «ворота богів». У VI столітті до нашої ери Вавилон було вперше зруйновано під час набігу ассирійців. Місто довго відновлювали, поки воно знову досягло розквіту за правління царя Навуходоносора. За його часів чисельність вавилонян досягла 200 тисяч осіб — тоді абсолютний рекорд. Воєнні успіхи Вавилона розширили кордони імперії до Ірану та Єгипту. Це була найрозвинутіша та найбагатша держава Стародавнього світу.

Але ніщо не вічне — Вавилон завоювали перси. Місто втратило статус центру імперії, і поступово жителі стали його залишати. Перси вже не вкладали грошей у підтримку Вавилона на належному рівні, місто потихеньку занепадало. Зрештою на його місці залишилося невелике поселення, а після арабського завоювання країни зникло й воно. Невдовзі й саме місце стародавнього Вавилона забули.

Сьогодні від Вавилона залишилися тільки фундаменти будівель і рештки стін. Причому найбільших ушкоджень завдала не природа, а місцеві жителі, які століттями розтягували руїни на цеглу для своїх потреб.

І ось нарешті я стояв, затамувавши подих, перед входом до легендарного міста Вавилон. Скільки разів уявляв його вигляд, легендарні стіни, славетних синіх биків на глазурованих кахлях брами.

Але щось було не так. Відразу впали в око ворота Іштар, центральний вхід у місто. Я читав, що це була величезна брама, укрита яскраво-блакитними кахлями з глазур’ю та чудовими барельєфами казкових тварин, а тут — непоказна споруда з пофарбованої в синє цегли та намальованими тваринами. Я навіть засмутився.

Пізніше дізнався, що ворота несправжні. Оригінал німці відкопали й забрали до музею в Берліні. Сьогоднішні ворота зроблені за Саддама Хусейна, вони набагато менші від оригінальних і навіть візуально не збігаються з першоджерелом. Прикро, що на 18 особистих палаців Хусейну грошей вистачило, а на глазуровані кахлі він коштів пошкодував.

Коли Хусейн вирішив упорядкувати Вавилон, то вчинив по-диктаторському просто — замість ретельного відновлення зніс усі історичні руїни та безпосередньо на фундаментах звів нові стіни із силікатної цегли.

У деяких місцях чітко помітно межу старої кладки знизу та нової вище. Тож Вавилон нині — це на 90 % «новоробка», яка нібито повторює геометричні розміри справжнього міста.

На старій кладці ще трапляються цеглини з оригінальними штампами: «Я, Навуходоносор Другий, владика Всесвіту, побудував ці стіни на благо народу Месопотамії…». А на кілька сантиметрів вище йде вже сучасна кладка, і там такі самі цеглини з відбитками, тільки на них уже написано: «Я, Саддам Хусейн, владика Всесвіту…» і далі за текстом. Дуже хотів товариш Хусейн в історії залишитися.

Загалом враження Вавилон залишив неоднозначне. Стіни та будівлі — чиста «новоробка», причому дуже недбала. Ворота Іштар — жалюгідна копія. Проте стародавнє місто все одно вражає. Величезні башти та просторі площі. Відчувається магія місця, адже тисячі років тому тут справді були той самий Вавилон, Висячі сади Семіраміди та, може, навіть Вавилонська вежа. Хай там як, а я здійснив ще одну мрію дитинства — побував у Вавилоні.

ПАЛАЦ ХУСЕЙНА

Хоч би де ви перебували на огляді Вавилона, над вами нависає палац Саддама Хусейна, зведений на горі. Старий тиран знав, де будувати, щоб підкреслити свою велич. Йому ще й здалося, що побудувати хороми просто поруч із Вавилоном — це не досить велично. Тоді він наказав насипати штучний пагорб, на якому й побудували палац, щоб височів над стародавніми стінами.

Палац величезний, але створений без смаку. Найгарніше тут — це краєвид Вавилона і річки Євфрат. Споруда є пам’ятником хворому самолюбству Хусейна: ліворуч і праворуч від входу — барельєфи типу «Саддам — послідовник Хаммурапі», «Саддам — сонце нації»…

Тепер палац у повному запустінні, меблів немає, тільки стіни. Усе розбите, брудне. Стіни всуціль вкриті написами. На диво, здебільшого арабською в’яззю. Я запитав гіда, що там написано. Виявилося — стандартний набір, від «Тут був Мухаммед» і до «Хуссейн — нехороша людина». До речі, на другому поверсі бачив кілька написів російською на зразок «Тут был Вася».

Це один із 18 палаців Саддама Хусейна. Причому конкретно в цьому він ночував лише двічі й кілька разів використовував його для прийому іноземних гостей, які бажали оглянути Вавилон.

Моторошну історію про цей палац розповів мені водій таксі. Коли Хусейн приїхав перевірити будівництво палацу, йому чомусь не сподобалось, як поклали паркет у центральному залі. Він запустив по підлозі монетку ребром. Вона покотилася, але десь на середині залу впала. «Паркет кривий!» — сказав диктатор. Після цього прямо у двір вивели всю бригаду будівельників, причому не тільки паркетників, а взагалі всіх, і там розстріляли. Не знаю, чи правдива ця розповідь, але я в неї чомусь вірю.

СТАВЛЕННЯ ДО ХУСЕЙНА

В Іраку я спілкувався з багатьма людьми. Американці пробули в країні досить довго, щоб населення прийнятно вивчило англійську мову. Я чіплявся до всіх зустрічних з різними запитаннями про їхнє ставлення до того або іншого факту з історії Іраку.

Як і в Лівії, думки місцевих поділені майже порівну: одні нудьгують за часами Хусейна, інші вважають, що за Саддама було явно гірше. Розповідали багато страшних історій. Не знаю, правда це чи народна творчість для туристів.

Один з бізнесменів розказав історію друга свого батька. У того була дочка, дуже гарна й освічена. Її випадково побачив молодший син Хусейна й наказав їй увечері явитися до нього в палац. Дівчина відмовилася. По-перше, вона була з порядної ісламської родини, а по-друге, саме готувалася вийти заміж. Тоді син Саддама розстріляв нареченого дівчини, після чого передав їй: «Не прийдеш завтра — застрелю батька». Бідолашна викинулася з вікна. Після цього всю родину заарештували.

Старший син Хусейна теж не відставав. Він створив спеціальну гвардію «Ті, що жертвують в ім’я Саддама» з неприторенних головорізів, готових убивати кого завгодно з його наказу. Якщо середня зарплата в Іраку на той час була приблизно 50 доларів, то гвардійці одержували безкоштовне харчування й платню, в багато разів вищу від середньої. Саме вони чинили терор та усували опонентів Хусейна. Приїжджали зазвичай уночі й забирали «винуватця» разом з усією родиною в невідомому напрямку.

Ірак часів Хусейна був дуже закритою країною. Для виїзду за кордон треба було отримати дозвіл, якого, звичайно, нікому не видавали. До 2003 року в Іраку були заборонені мобільні телефони та супутникове телебачення. Діяло два державні телеканали, які повідомляли про успіхи Саддама та про страхіття прогнилого Заходу. Іракці гадки не мали про те, що відбувається у світі, про сучасну музику, фільми тощо. Навіть щоб купити елементарну копіювальну машину, треба було одержувати дозвіл в МВС, а потім ще звітувати щомісяця, що саме ти на ній друкував.

Гід розповідав, що коли американці ввійшли до Іраку, то через кілька місяців у Багдаді з’явилися перші супутникові тарілки. Усе населення днями сиділо перед телевізорами, відкриваючи для себе світ. На вулицях стріляли, не вистачало води, були перебої з електрикою, а вони не могли відірватися від «вікна у світ». Дивилися все поспіль: фільми, серіали, передачі про тварин, концерти західних виконавців. Усе це за Саддама було заборонено.

ПО ДОРОЗІ

Дорога від Вавилона до Багдада доволі нудна. За вікном миготять простенькі будинки з бетону: живуть іракці небагато. На трасі що кількасот метрів стоїть шланг на підставці, з нього вгору б’є струмінь води. Я все не міг зрозуміти, що це таке: фонтан — не фонтан. Може, вода на розлив? Виявилось, автомийки. Водоносні горизонти в районі залягають неглибоко. Тож у будь-якому місці пробивають свердловину і ставлять бензиновий генератор, від якого працює насос. Пальне коштує копійки, і воду качають цілодобово, створюючи рекламу у вигляді фонтана.

Іракці люблять часто зупинятися дорогою в кафешках на узбіччі. Заклади, звичайно, простенькі. Стоїть мангал, на ньому величезний закопчений до чорноти чайник. Вам дають маленьку фігурну склянку й у неї наливають чисту заварку. Потім у склянку впихають вісім ложок цукру. Іракський чай — це трохи послаблена версія чифіру. Чаю в пакетиках узагалі немає, навіть у супермаркетах.

Кілька разів ми зупинялись у місцевих пекарнях. Стоїть середнього розміру гараж, а всередині тандир, глиняна піч. При тобі підлітки місять тісто, розкачуючи його на млинець, потім надягають на спеціальну форму — і в піч. Процес випікання — просто перед очима. Коржі смачні до неможливості, гарячі, зі скоринкою! Коштують узагалі смішні гроші, кілька центів.

Найголовніша характерна ознака доріг в Іраку — блокпости, які стоять що кілька кілометрів. Причому не просто будки якісь, а нормальні такі бетонні башти з кулеметними гніздами, казармами та бронетранспортером на задньому дворі. На межі районів зазвичай влаштовують звуження дороги й оглядають кожну машину окремо.

СТАРЕ МІСТО

Найцікавіше в Багдаді — звісно, історичний центр. Від площі Майдан починається одна з найдавніших і найшанованіших торговельних вулиць — Рашид-стріт. Її побудували 1916 року турки на честь перемоги над британцями в битві під містом Кут. До того в Багдаді всі вулички були маленькі, звивисті та дуже вузькі. Османи вирішили зробити справжній торговий променад. Для початку вони викупили в місцевих торговців убогі халупи, знесли їх і зробили нормальну пряму вулицю з магазинами, кав’ярнями, готелями й навіть провели там перше в місті електричне освітлення.

На жаль, нині вулиця має жалюгідний вигляд. Практично всі будівлі в убитому стані. Більшість дерев’яних перекриттів згнила, і до деяких магазинів я боявся заходити, бо здавалося, що другий поверх просто впаде на голову.

Дуже багато книжкових та антикварних магазинів. В одному з таких я купив справжні мідні тарілки часів війни з Іраном. Продавець був мені щиро радий, сказав, що цього року я тут перший турист. Витяг із запасників цілу купу мідних сувенірних тарілок, почастував кавою та надав знижку майже на половину від початкової вартості.

Старий центр відверто брудний. Ганчірки, пакети, папірці — вітер спокійно носить сміття вздовж тротуарів. Напроти кав’ярень стоять широкі лави, накриті килимами, і на них сидять літні містяни.

Туристи — явище для Багдада рідкісне, тож майже всі махали мені рукою й запитували, звідки я. Загалом багдадці дуже доброзичливі та привітні.

Зайшов в одну з десятка кав’ярень на березі річки Тигр. Старі дерев’яні меблі, вентилятори під стелею, на стінах чорно-білі фотографії. Відвідувачі, нікуди не поспішаючи, п’ють каву або чай, обговорюють новини. Атмосфера дуже розслаблена. Старим містом приємно бродити, навіть попри сміття.

Одне з відгалужень Рашид-стріт — відома вулиця Мутанаббі. Вона маленька, але саме на ній найбільше книгарень. Назвали вулицю на честь поета Аль-Мутанаббі — класика іракської літератури Х століття. Книжки скрізь: на дерев’яних лотках, у магазинах, просто на розстелених на асфальті газетах. Я навіть знайшов повне зібрання творів Леніна арабською.

Дуже здивувало, але ця вулиця — найлюдніша в старому місті. Багдадці люблять читати. Причому книжку можна взяти в магазині, сісти на лавці на вулиці й почати читати, ніхто її не забиратиме. Якщо початок сподобається, книжку купують. Вулиця, на жаль, ще відома тим, що у 2007 році тут підірвали начинену вибухівкою машину. У результаті теракту загинуло 26 осіб.

НОВЕ МІСТО

Нові райони побудували за Саддама Хусейна. Якихось суперспоруд тут немає — звичайні будівлі пізнього соціалізму. Є зруйновані, є з ушкодженнями, але таких небагато.

Усі міністерства, військові бази й інші важливі об’єкти додатково обгороджено масивними плитами. Вигляд жахливий, але це дуже ефективно захищає від машин з вибухівкою.

Що впадає в око — багато усіляких блокпостів. Зазвичай це бетонні башти з кулеметним гніздом. Солдати в повній викладці, з автоматами та бронежилетами. Розташовані блокпости за 300–400 метрів один від одного, і на кожному тебе можуть зупинити й оглянути.

Мене зупиняли двічі, щоправда обмежилися перевіркою паспорта й попросили розстебнути рюкзак. Іноземців тут поважають.

На стику районів і в’їзді в «зелену зону» на дорозі зроблено звуження до однієї смуги. Машина під’їжджає до солдатів і пригальмовує. Якщо вояки не мають запитань, один із них робить тобі знак продовжувати рух. Через це утворюються величезні затори. Уночі під час проходження таких постів слід обов’язково вмикати в салоні машини освітлення.

Дуже сподобалось, як у центрі обладнані поліцейські пости — величезні пластикові навіси, зроблені у вигляді чорного форменого кашкета. Гігантський кашкет видно здалеку. Це знак, що тут поліція, і водночас візуально додає правоохоронцю солідності.

ОБСТРІЛ

Саме того дня, коли я оглядав старий Багдад, на центральній площі міста Ат-Тахрир відбувалася масова протестна акція. Спочатку демонстрація була мирною, але потім учасники спробували прорватися до «зеленої зони», де розташовані основні урядові будівлі.

Поліція почала застосовувати сльозогінний газ, у відповідь демонстранти вбили правоохоронця. Тоді по них відкрили вогонь, і семеро протестувальників загинуло. Після цього військовики заблокували весь центр міста. На цьому моя екскурсія закінчилася. Вдалося пройти оточення, поліція подивилася паспорт і сказала, щоб був обережнішим. До іноземців охоронці порядку ставляться добре, усіляко намагаючись зробити так, щоб ті не мали проблем. Потім я майже три години кружним шляхом діставався готелю, розташованого лише за кілька кілометрів від старого міста.

Пізніше, уже ввечері, терористи випустили в напрямку «зеленої зони» кілька ракет, які пролетіли прямо над моєю головою. А втім, про цей випадок я розповідав у п’ятій главі.

АЕРОПОРТ

Я був у багатьох небезпечних країнах, де в аеропортах застосовували підвищені заходи безпеки. Але з тим, що побачив в Іраку, мені доти стикатися не доводилося.

Жоден приватний автомобіль або міське таксі не може потрапити в аеропорт. Усі машини паркуються на спеціальному майданчику за кілька кілометрів від аеропорту, після чого пасажири пересаджуються в спеціальні державні маршрутні таксі. Маршрутки везуть їх кілометр до першого блокпосту. Там автобус заганяють у відстійник, відчиняють усі двері, багажник, капот і так далі. Пасажири виходять на вулицю й чекають у спеціально відведеному місці. Поруч стоїть загін озброєних охоронців. Фахівці-кінологи виводять навчених собак, які обнюхують кожний закуток машини. Після закінчення процедури всі сідають назад в автобус.

Ще кілометр — і ще один блокпост. Пасажири витягають увесь багаж і несуть його на огляд до спеціального приміщення. Там речі спочатку просвічують, потім вручну оглядають. Виходите ви вже з іншого боку приміщення й вантажите багаж назад в автобус.

Ще кілометр — і ще блокпост. Тут офіцер безпеки розмовляє з кожним пасажиром, дивиться його паспорт, квитки, ставить запитання, куди людина летить, навіщо і так далі.

Наступна зупинка — уже перед самим аеропортом. Пасажири знову виходять на спеціальний майданчик. Причому запускають їх суворо по десять осіб. Увесь багаж виставляють довгою низкою по одній валізі, включно з ручною поклажею. Пасажирів обшукують. Потім запускають відразу двох собак, які по черзі обнюхують кожну валізу. Тільки після цього пасажирів пускають у будівлю аеропорту, де їх ще раз просвічують. Останній огляд безпосередньо перед посадкою в літак.


Докладніше про Ірак  та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

ПЕРУ

Коли я починав писати цю книжку, то дав собі слово не забивати читачам мозок зайвою інформацією, непотрібними цифрами й подробицями, передаючи лише чисті емоції та враження про країни. Я чесно старався, але з Перу так не вийшло. Тому що історія — це і є частина моїх вражень про країну, їх просто неможливо розмежувати. Сподіваюся, читач вибачить трохи історії в моєму викладі, з власними здогадами й гіпотезами.

Отже, у ХІІ столітті виникла держава інків, яка за короткий час завоювала всіх сусідів і стала найпотужнішою на континенті імперією. Держава була дуже успішна — процвітали сільське господарство, тваринництво, обробка золота й міді. Тоді будували колосальні споруди, хоча й існують сумніви, що це робили саме інки. Але про це — трохи пізніше.

Утім, імперія інків проіснувала зовсім недовго. У 1524 році відомий конкістадор товариш Пісарро висадився на узбережжя Перу. Він мав лише 228 солдатів, але дуже розумно скористався конфліктом між двома спадкоємними принцами інків, кожний з яких претендував на владу в імперії. Пісарро підтримав одного з них і за допомогою його прибічників штурмом узяв столицю імперії — Куско.

Захопивши столицю, Пісарро буквально за кілька місяців завоював решту території. Здавалося б, як могли 228 солдатів підкорити таку імперію? Та дуже просто. Інки були поневолювачами й окупантами для більшості місцевих племен — добровольці із захоплених інками земель і стали основною піхотою Пісарро.

Крім того, це тільки здається, що інки були суперрозвинутою цивілізацією. Насправді вони відставали від європейців у розвитку мінімум на тисячу років. Не знали колеса, заліза, коней. Сталеві кіраси й шоломи іспанців були для них дивом, колісні візки — недосяжним технічним удосконаленням, а залпи з іспанських мушкетів — просто блискавкою богів, не менше.

Після розгрому інків Пісарро заснував місто Ліма, яке стало новою столицею Перу. Утім, конкістадор недовго насолоджувався перемогою, незабаром його вбили свої ж під час поділу награбованого. Але до цього часу влада іспанців у регіоні вже була стійкою.

Почувалися завойовники досить привільно, поки на обрії з’явився герой усієї Латинської Америки товариш Болівар, який у 1824 році розбив іспанців ущент. Потім він поділив колишню імперію інків на Перу, яким став правити сам, і Болівію (названу на його честь), яку віддав своєму сподвижникові Сукре.

КУСКО

Куско розташоване на висоті 3400 метрів над рівнем моря. Перші кілька годин після прильоту висоти не відчуваєш, але поступово починаєш помічати задишку, кожний рух викликає втому. Найгірше ставало вночі — я просинався що пів години, жадібно втягуючи повітря. Через кілька днів усе було вже в нормі, але перший день акліматизації, звичайно, неприємний.

Я взагалі погано переношу висоту, вище від 5000 у мене гарантовано починається гірська хвороба. Не раз намагався піднятися вище, з тижневою акліматизацією, з дихальними вправами — нічого не допомагало, далі тільки з кисневою маскою. Напевно, усе-таки треба кидати курити.

У Куско мене рятував свіжозаварений чай з листя коки. Тут це народний засіб, тонізувальний напій. Є ще спеціальні таблетки від висотної хвороби — «Сороче пілс». Але чай надійніший — одна чашка, і слабкість відпускає, щоправда, ефект триває недовго.

У Перу повсюдно використовують листя коки — роблять із нього льодяники, різноманітні напої й навіть печиво. Незважаючи на страшну назву, кока — це, звісно ж, не кокаїн, так само як виноград — не вино. Заварювання листя цієї рослини — таке саме «уживання наркотиків», як поїдання пиріжків з маком. Щоб з листя отримати наркотики, треба провести цілу процедуру екстракції, випарювання, концентрації та ще бозна-чого, я на цьому не дуже розуміюся. Пиття ж завареної коки радше можна порівняти зі споживанням кави або міцного чаю.

Куско — місто невелике, лише 350 тисяч населення. Люди тут жили ще 3000 років тому. Легенди говорять, що прабатьки інків — Манко Капак і його сестра (вона ж і дружина) Мама Окльо — вийшли з вод озера Тітікака й заснували місто, яке потім стало столицею імперії інків.

Місто добре збереглося, усі колоніальні іспанські будівлі — в чудовому стані. Іспанці зносили інкські храми й на їхніх фундаментах зводили вже свої церкви та інші будівлі. Щоб не морочитися з матеріалами, підірвали башти інкської фортеці на пагорбі. Блоки просто скидали з гори, і вони котилися самі в долину, до місця будівництва.

Фортеця теж непогано збереглася, крім веж, звичайно. Мури її виконані у формі зигзагів, що, за уявленнями інків, зображувало блискавку. Гігантські кам’яні блоки, з яких побудовано давню фортецю, припасовані один до одного дуже щільно, просвітів практично немає. Як інки пересували такі величезні валуни — загадка, адже кожний блок важить 50–60 тонн, не менше. А ще ж вони не знали колеса, заліза, навіть найпростішого важеля!

Здавалося б, колесо — що може бути простіше? Але інки його не мали. Навіть за значного розвитку гончарного мистецтва вони не знали гончарного круга! Гаразд, гончарний круг. У мегацивілізації інків не було цвяхів, вони три століття зв’язували дошки шкіряними ременями!

Але найразючіше — в інків не було в нашому розумінні писемності. Замість неї використовували різнобарвні шнурки з вузликами. Як поєднується такий високий розвиток будівельних технологій з відсутністю найпростіших винаходів, для мене завжди залишалося загадкою. Звичайно, перебуваючи на батьківщині інків, я почав ставити ці запитання всім зустрічним.

Мій гід сказав, що, на його думку, цивілізація без колеса, важеля та металу просто не могла звести таких споруд. Найімовірніше, до інків була ще якась дуже потужна й невідома нам цивілізація, яка й створила всі ці мегаліти. Потім вона згасла, а інки прийшли на її місце й стали використовувати вже побудоване.

Гід по Куско в мене був унікальний — Костянтин, хлопець із глухого російського села. Його батько разом із дружиною та трьома дітьми переїхав на початку 2000-х до Перу. Не знаючи ні слова іспанською, вони оселилися в старовірів у горах. Там працювали й вивчали мову. Потім у них зі старовірами щось не зрослося, і вони переїхали до Болівії, де дістати посвідку на проживання було набагато простіше. За привезені з Росії гроші вони купили пекарню та почали пекти російські пиріжки з м’ясом і капустою, які, за його словами, у перуанців мали величезну популярність. Костянтин за цей час вивчив іспанську як свою рідну і, коли йому виповнилося 19 років, пішов у самостійне плавання. Закінчивши курси гідів, отримав ліцензію та переїхав працювати до Куско. Отака історія.

Куско — місто абсолютно туристичне, і це приваблює сюди злодіїв з усього Перу. Ні, у Куско не буває пограбувань або вбивств — лише кишенькові крадіжки. Можуть витягти гаманець, поцупити залишену в ресторані сумочку, але жодного насильства.

Куско називають «археологічною та архітектурною столицею Південної Америки». У місті 23 собори та монастирі. Розповідати про кожний із них у межах книжки — справа абсолютна невдячна, тому рухаємося далі.

МАЧУ-ПІКЧУ

Усі туристи їдуть до Куско відвідати останнє «загублене» місто інків — найвідоміше місце в Південній Америці. Мачу-Пікчу розташоване на тисячу метрів нижче від Куско, тому подорож туди — це свого роду полегкість для тих, хто страждає на гірську хворобу. Принаймні для мене — нарешті я задихав на повні груди.

Шлях туди неблизький. Спочатку дві години треба їхати машиною до залізничної станції, звідти щогодини ходять спеціальні поїзди на Мачу-Пікчу. Дах у вагонів скляний, дуже зручно оглядати гори та природу. Їхати недовго — приблизно півтори години, потім ще пів години автобусом, і ми на місці.

Мачу-Пікчу заворожує. Воно немов пливе у хмарах в оточенні піків сусідніх гір. Складно описати, але це разюче красиво. Ба більше, саме тут як ніде почуваєшся спокійно. Я просидів на камені, розглядаючи навколишні гори, понад дві години, просто звільнившись від усього та віддавшись спогляданню. Є в цьому місці якась магія.

Правда, є й зворотний бік медалі. Оскільки місто підноситься вище від хмар, сонце тут пече нещадно, і я обгорів за лічені хвилини.

Довго про існування «загубленого міста інків» ходили тільки легенди. Ніхто не знав, чи існує воно насправді. В іспанських хроніках про нього не було жодної згадки. Інки теж не залишили письмових свідчень, бо й писемності не мали. Про те, що місто і справді існує, стало відомо лише на початку XX століття.

У 1911 році американський археолог Гайрам Бінґем, який присвятив кілька років пошукам «загубленого міста інків», натрапив на давні руїни, що кишіли зміями та були вкриті густими заростями. Дослідник піднявся на вершину гори, де жили дві індіанські родини, які охороняли «загублене місто». Дорослі горяни мовою жестів пояснили археологові, що починають рахувати до трьох, а потім він спускатиметься звідси вже під градом стріл.

Археолог ретирувався, але дорогою зустрів місцевого хлопчиська, якому подарував монетку в один соль. Зворушений пацан показав професорові дорогу до давніх руїн. Ось так доброта рятує світ і сприяє археологічним знахідкам.

Незважаючи на відкриття Бінґема, Мачу-Пікчу залишалося недоступним ще майже 30 років — доки археологічна експедиція, яка тут працювала, виявила Дорогу Інків, прокладену через долину до цитаделі. Місто почали розчищати, провели залізницю, зробили масивну рекламну кампанію, і до Мачу-Пікчу посунули туристи.

Поговоривши з кількома гідами, я зрозумів найсумніше: ми досі майже нічого не знаємо про Мачу-Пікчу. Не знаємо, як реально називалося це місто. Не знаємо, коли воно було побудоване. Не знаємо навіть точно, яке в нього було призначення — фортеця, адміністративний центр чи релігійна споруда? Не знаємо, коли й чому місто покинули. Інки не мали писемності, тому жодної інформації до нас не дійшло.

Величезна кількість істориків, археологів і цілі інститути тільки й годуються з того, що видумують нові «гіпотези». Але це лише гіпотези. Ось мені особисто найбільше подобається припущення деяких перуанських науковців, що це був жіночий монастир, у якому жили незайманки сонця.

ЛІМА

Ліма — місто гарне та самобутнє. Історичний центр вражає монументальними колоніальними будівлями, соборами й вуличками зі старими іспанськими особняками з різьбленими

У Лімі живе 8 мільйонів осіб, майже 30 % населення країни. Удень центр міста і район Мірафлорес абсолютно безпечні, хай як лякають путівники. Ну а вночі, як і в інших латиноамериканських містах, краще не ходити, куди не треба.

Хоча місто збудоване практично на екваторі, тут зовсім не спекотно. Уся річ у холодній течії Гумбольдта з Антарктики. Через неї взимку (це в червні-липні по-нашому) усе місто огортає туман. Причому різницю температури відчуваєш навіть у межах міста: у центрі на кілька градусів спекотніше, ніж біля берега.

Місто розташоване прямо на океані, але купатися тут навряд чи можна. По-перше, води дуже бурхливі, спокійно можуть затягти людину в океан. По-друге, пляжі дуже кам’янисті й абсолютно не пристосовані для відпочинку. Правда, це я з’ясував на власному досвіді. Зайшов-таки помочити ніжки. Нічого хорошого не вийшло — змерз, подер усі ноги, до того ж хвилі кілька разів досить боляче кинули на камені.

Увесь цей час місцеві стояли на березі й спостерігали за туристом. Мабуть, робили ставки, потягне мене в океан чи ні.

Перуанці абсолютно не схожі на інших жителів Південної Америки. Вони невисокі на зріст, мають міцне тіло на коротких ногах, велику голову на масивній шиї. Середній зріст чоловіків — 165 сантиметрів. Ідучи вулицею, почуваєшся баскетболістом.

Хоч як дивно, але більшість дорожньої поліції — це жінки. Перуанська влада вважає, що вони менше схильні до хабарництва. Форма в поліцейських чомусь зеленого кольору, тож я їх увесь час мав за військових.

Основний транспорт у Лімі — це громадські автобуси й таксі. Таксі дуже дешеві, за три долари можна з’їздити з Мірафлоресу в центр і назад. Є новенькі таксі з кондиціонерами, є вже пошарпані. Лічильником ніхто не користується, про оплату треба домовлятися заздалегідь.

Утім, місцеві віддають перевагу рейсовим автобусам. Гуляючи вулицями Ліми, я помітив автобус, на борту якого було написано маршрут: «Сан Дієго – Бразилія – Ла-Пас». Ну, думаю, отакої, у них автобуси ходять від США до Бразилії, а звідти до Болівії. Дивлюся — інший автобус іде, у нього маршрут Венесуела – Канада. Ні, думаю, так не буває. Виявилося, станції наземного метро в Лімі названо на честь інших країн і міст: станція «Канада», станція «Бразилія»… Отак і їздять рейсові автобуси по маршрутах від Канади до Бразилії через Венесуелу.

Їжа тут абсолютно не дорога й дуже якісна. Особливо мені подобалася картопля. Ви не повірите, але в Перу її понад сто видів. Солодка, кисла, тверда, пориста, зі смаком каштанів… Я скуштував не менше ніж двадцять різновидів — дуже смачно.

Є в Перу особливий сорт чорної кукурудзи. У принципі, вона неїстівна, але з неї вичавлюють приголомшливий напій «чіча морада», який продають, як у нас колу, навіть у літаках пропонують замість апельсинового соку. Смак у чічі дуже незвичний — як терпкий виноградний сік із буряковим.

Як я вже згадував, у Перу дуже поширене листя коки. У високогірних районах без нього просто не вижити: рослина допомагає долати брак кисню. У Лімі, розташованій на рівні моря, кока вже не така важлива, але все одно її п’ють і жують практично всі. З листя роблять чай, узвари, муси, соуси, настоянки. Є льодяники з коки, зубні пасти з коки, та й просто листя коки продають у пакетиках і на вагу практично в будь-якому магазині.

Найкрасивіше та найвідоміше місце Ліми — це Пласа-де-Армас (площа Зброї), де свого часу проголосили незалежність Перу. Дуже велика й дуже гарна площа. Посередині стоїть величезний фонтан — найдавніша з уцілілих у Лімі споруд. По периметру площу оточують симпатичні колоніальні будівлі яскраво-жовтого кольору. Вони мені сподобалися: жовтий колір, а на його тлі — темні різьблені дерев’яні балкони.

А ще просто в центрі Ліми стоїть справжня інкська піраміда Уака-Уаямарка. Споруда невисока, з дуже скошеним підйомом. Увесь прикол у тому, що навколо піраміди стоять хмарочоси, а прямо через дорогу — дуже престижні будинки. Місцеві багатії сидять на балконі, п’ють чай з коки й зверху дивляться на спадок інків.

Ну, а найпрестижніший і найбезпечніший район Ліми зветься Мірафлорес. Тут доглянуті парки, найкращі кафе та ресторани. У Мірафлоресі живуть найбагатші лімці. Якщо старе місто — це колоніальні будівлі, різьблені балкони та бруковані тротуари, то Мірафлорес — царство скла та бетону.

Район виходить прямо на океан, і всі місцеві багатії живуть у кондомініумах із краєвидом бурхливих вод Тихого океану. Галявинки пострижено, сміття прибрано, розмітка на дорогах білосніжна, і на кожному кроці стоїть поліцейський.

НАСКА

Друга славетна пам’ятка Перу — це, звичайно ж, малюнки Наски. Від Ліми до аеродрому міста Піско лише 250 кілометрів, які можна за кілька годин проїхати маршрутним автобусом. З Піско вилітають екскурсійні літаки на плато Наска. Правда, вильоту можна чекати досить довго: аеродром військовий, і армійські борти мають перевагу над цивільними.

Перед польотом усіх пасажирів зважують і розсаджують у літаку в потрібному порядку для балансування. Літаки маленькі, й балансування дуже важливе. Зваживши мене, перуанці замислилися, потім покликали назад усіх, хто зважувався до мене, і переробили їм посадкові, змістивши всіх у ніс, а мене посадили на окремий диван у хвості літака, звідки в ілюмінаторах відкривались найкращі краєвиди. Іноді зайва вага — це корисна перевага.

Що ж таке Наска? Це невелика пустеля завдовжки 25 і завширшки 8 кілометрів, у якій викладено гігантські фігури тварин: 180-метрової ящірки, 120-метрової мавпи, 50-метрових колібрі та павука і ще під сотню різних звірят. Причому побачити гігантські фігури можна тільки з повітря.

До появи літаків жителі цих місць навіть не здогадувалися про існування гігантських малюнків, бо із землі останні розрізнити неможливо. Коли через пустелю прокладали шосе, будівельники, нічого не підозрюючи, проклали дорожнє полотно прямо через одне із зображень: їм і на думку не могло спасти, що скупчення неглибоких канавок може бути малюнком.

Виявили фігури тільки 1927 року. Над плато в пошуках джерел води прямував літак. Перуанський пілот вирішив, що збожеволів, коли побачив під собою намальованих на піску гігантських павуків, мавп, собак і кондорів. Він розповів цю історію начальникові льотного загону. Той попросив пілота дихнути, але про всяк випадок послав туди його колегу, який підтвердив наявність неймовірних зображень. Відтоді малюнки Наски почали серйозно вивчати. Головним фахівцем щодо них стала Марія Райхе, яка провела в цій пустелі майже 40 років, намагаючись збагнути її таємниці.

Від Піско до плато летіти 40 хвилин, після чого літак рухається від однієї фігури до іншої. Пролітаючи над черговою твариною, пілот дуже кренить літак на один бік, щоб пасажири могли розглянути її краще, потім робить коло й кренить уже на інший бік, щоб пасажири з іншого борту теж узяли участь у процесі. Звичайно, ці постійні віражі могли витримати не всі, і деякі пасажири терміново вимагали паперові пакети.

Чесно кажучи, на мене малюнки Наски справили враження, але не таке, як Мачу-Пікчу. Усі ці картини я вже бачив багато разів на фото й відео, а тоді лише переконався, що вони справді існують. Було набагато цікавіше подивитися, який вигляд вони мають на землі, помацати їх руками, так би мовити.

Усе плато пустелі рівним шаром засипане дрібним темним камінням. Малюнки робили, прокопуючи неглибокі канавки завширшки лише 30-40 сантиметрів і забираючи з них усі камені. За рахунок того, що оголений пісок світліший за довколишнє каміння, такі лінії дуже добре помітні з висоти. Із землі ж це просто незрозумілі канавки, які тягнуться кудись удалину. Насправді робити такі канавки зовсім не складно, інша річ, що тут потрібен був математичний розрахунок, адже побачити своє творіння можна було лише з великої висоти.

Під час польоту я почув десятки різних гіпотез про призначення цих малюнків. Найпопулярнішою є теорія, що це знаки для інопланетян і посадкові смуги для їхніх летючих тарілок. За іншим припущенням, це іригаційна система, хоча що зрошувати в кам’яній пустелі?

Згідно з основною науковою гіпотезою, це найбільший календар зоряного неба, адже всі місцеві народності раніше поклонялися зіркам. Але на сьогодні ми достеменно так і не знаємо, навіщо насканці протягом майже двох століть робили ці малюнки. Може, їх створили вже сучасні перуанці для розвитку туризму в регіоні? Жартую, звичайно ж.

Перу — чудова країна: сучасна й багата на колоніальну історію Ліма, давнє Куско, загадкові лінії Наски та чарівне Мачу-Пікчу. Для мене немов ожили всі дитячі книжки про конкістадорів!



Докладніше про Перу та інші найнебезпечніші та найекзотичніші країни можна прочитати в моїй новій книзі «ДВА МІЛЬЙОНИ КІЛОМЕТРІВ ДО МРІЇ». Понад 300 авторських фотографій та 468 сторінок повних пригод та гумору. Книгу можна замовити тут:  www.aroundworld.com.ua


© Костянтин Симоненко, 2022-2023

Усі авторські права на цю статтю, текст, фотографії та відеоматеріали належать Костянтину Симоненку. Будь-яке використання або копіювання матеріалів цієї статті або її частини, а також фотографій або відеоматеріалів допускається лише з дозволу правовласника і тільки з посиланням на джерело: www.Konstantin.Travel

Захищено: БОЛИВИЯ

Цей вміст захищено паролем. Щоби його переглянути, будь ласка, введіть свій пароль нижче: